Недорусали

Супер! Ой, я уже розмовляю вашими словечками! – вирвалося випадково з невідомості. – Слухайте останню закавирку. Відгадаєте і пройдете далі, а ні, то на цьому етапі й закінчиться мандрівка. – Невідомий намагається збити з пантелику, щоб остаточно заплутати й не дати дороги далі. – Ця із нашого світу вже! Слухайте! На що схожа найбільше половина мушлі, у якій тихо та мирно живе перлина? Ну що? Як вам така? Зможете подужати, чи відразу здаєте позиції? – насміхається, бо ж впевнений, що це запитання найважче, хоч має зовсім просту відповідь.

Ліза озирається навколо, обдумуючи над тим, на що ж може бути схожа ця дивина. Любко теж спочатку розгубився, але потім пошурупавши, що це має бути легка відповідь, шепнув на вушко коханій, хоч це не варто було робити, адже невідомий може читати думки, тому в цьому випадку таємничість не допоможе.

Дівчина з хвилину поміркувала, потім кивнула на знак згоди. Недорусал взяв її за руку, поглянув і висловив думку щодо правильної відповіді десь у далечінь:

– А, будь-що буде! На другу половину!

– Що саме ти, русал, маєш на увазі? Обґрунтуй! – голос вдає, що не розуміє, про що йде мова.

– Ми кажемо, що правильна відповідь буде такою! – втрутилася юнка. – Найбільше одна половина мушлі може бути схожою лише на другу її половину, бо по-іншому просто не може бути.

– Зрозуміло!

Запанувала німа тиша. Закохані тримаються міцно за руки, серце вистрибує із грудей, в очікуванім вироку.

– То чому ж Ви мовчите?! Ми сказали правильну відповідь чи ні? – Любомир не може дочекатися присуду.

– Так, ви відгадали й цю загадку. – Невідомий сумно визнає, що цього разу перемога не на його стороні. – Можете йти далі, обрані! Тепер я вірю, що ви справжні обрані, – промовив голос, ніби зцілення чи благословення батьків почули.

Шукачі пригод не можуть повірити власним вухам і не тямлять себе від щастя: “Невже вони це зробили?! Невже?!” – лунає у свідомості. Стоять нерухомо, тримають один одного за руку. Як знак того, що вони єдине ціле і спромоглися впоратися з перешкодами разом. Радіють, як малі діти, похвалі.

– Так, я здивований таким знанням та хитрощам людського розуму, бо, як правило, жителі суші мислять прямолінійно, а тут потрібно було докласти ще й творчого інтелекту. Браво! Що ж ще можу сказати на такий тріумф. Ви, й справді, вибороли цю перемогу. Вітаю! – голос уже не є жорстоким та іронічним. Говорить відверто, здивовано та милосердно, позаяк не часто хто-небудь відгадує його заморочки. Та про що ж тут говорити, якщо мало таких особин, що спромоглися дістатися до нього живими. Як наслідок, більшість просто не допливали до омріяної цілі, хоч шанс на такий порятунок дається кожному.

– Я дозволю взяти одну із моїх квітів, але у вас є лише один вибір із двох. Обирайте! Обрані! – вирвав у реальність невідомий.

У середині кола, яке охороняють статуї, над їхніми головами відкрилося, ніби невеличке озеро. Казково. Озеро в океані. Та ще й таке чарівне. Воно виблискує мерехтливим сяйвом прозоро-блискучої води, ніби манить скупатися в ньому та відчути неповторності. Легенда втілюється в дійсність.

Постаті розступилися і шлях подорожі вільний. Так, ніби охоронці-силуети дають добро на пізнання потаємного. Залишилося лише підпливти до верху і визирнути у невідомість, щоб, таким чином, зробити її пізнаною для самих себе. Але не встигли Ліза з Любомиром зробити декілька кроків, як почули позаду голоси, такі знайомі та рідні. Оглянулися.

Це були їхні друзі. Радісно булькочуть щось на кшталт того, що обрані молодці та вони у них вірять. Сяють від щастя, що, нарешті, завершується пригодницька мандрівка і вони повернуться додому, де не буде більше війни, сліз і страху. Не можуть натішитися від щастя того, що зробили правильний вибір, допомігши цим двом. Вірять, що тепер у світі Океанії все буде по-іншому, що Посейдон прокинеться від ворожого сну та зрозуміє, що власні інтереси не мають бути вищими за існування усього підводдя.

Дівчина показала друзям знак того, що потребує тиші, приставивши вказівний палець до уст. Адже не хочеться знов зробити щось не так і втрапити у нову халепу. Достатньо уже того, що було протягом усього перебування під водою. Втомилися…

– Так-так, зрозуміли, – мовила риба-клоун.

Недорусали рушили до квітки, друзі теж нерішуче попленталися позаду. Мабуть, бояться стати кам’яними скульптурами. З жахом розглядають попередників, бо ж кому хочеться для себе такої долі? Химерність не залишає ні на миттєвість. Відчуття того, що щось може піти не так не дає спокою.

Визирнули з води й не можуть повірити власним очам, адже потрапили до печери крижаної. Вона сяє різними кольорами, ніби сніг виблискує у вранішньому сонячному промінні. Хапають жадібно повітря. Так, ніби не можуть ним надихатися. Скучили за відчуттям подиху. Краса заворожує, усе скрізь на своєму місці, неначе чарівна рука викарбувала малюнки на кризі.

“Можливо, той самий скульптор уже перевтілився в художника?” – подумалося Лізі. Забула вже про те, що тут навіть думати заборонено.

– Ой, Любко, дивися! Це ж ми?! – чи то запитує, чи навпаки, стверджує юнка.

Й справді, на стінах малюнками вигравіювані всі події та перипетії, що траплялися із цими двома протягом усієї мандрівки. Так, ніби хтось невидимий стежить за ними, щоб потім втілити усе в такій красі зображення. Чи навіть навмисне додає клопоту, аби малюнок написати креативніший.

– Ти права! Це ми! – підтвердив розгублено факт. Помовчавши, здивовано додав: – Тільки чому тоді нам так багато прийшлося пережити, якщо тут уже всі знали, що обрані саме ми? – не то розмовляє з коханою, не то просто висловлює думки в голос. А може, це і є запитання до невідомого? Або просто озвучене, щоб залишитися без відповіді.

Поряд Торі, Ейла та Алларда зачаровані побаченим. Уже не бояться чогось небезпечного. Вільно розглядають себе на відображеннях холодних, льодяних, блискучих стінах. Почуття умиротворення огортає душі.

– Все ж чому мене не залишає відчуття того, що за нами стежать? – хлопець не солідарний з самопочуттям друзів і намагається відшукати якусь закаблучку.

– Тобі теж так здається? І де нам відшукати квітку-корал. Щось тут нічого подібного не помічаю! А можливо, це пастка? – з острахом мовила Ліза, бо теж не розуміє сповна, що ж не так, якщо вони виконали всі умови голосу, то чому ж немає справедливості знайомства з рослиною. Чому, взагалі, потрапили до цієї льодяної скарбниці? Знов запитання, як горох з мішка, вимальовує розум.

– Пастка, де пастка, яка пастка?! Ми ж уже все подолали! Скільки можна! Що ми не виберемося звідси ніколи?! – зарепетувала перелякано рибка, спокою в її маленькій голівці, як і не було, десь вивітрився, мабуть, повітря вдарило в зябра.

Нагнітає паніку так, ніби більше не має чого робити. Адже метушня – це такий ворог, що ніколи не грає за правилами.

У якусь мить дружня компанія відсахнулася від країв озера серед печери з повітрям. Перелякалися не на жарт. Бо ж кого-кого, а цієї гадини не сподівався тут побачити ніхто. До них на зустріч пливла змія-красуня. І як тільки вона сюди потрапила? Оце дивина. Сичить:

– Ну що? Як у вас справи? Я ж попереджала, що пошкодуєте, якщо не підете геть із будинку химерного, а ви ні. Претеся незрозуміло куди, от і маєте! – після цих слів все стало на свої місця. Почуття небезпеки притихло, в очікувані нового нападу.

– А, це наша давня знайома. – Любомир зітхнув з полегшенням. Адже уже відає, що із себе представляє ця істотка.

– Так, це я. Ох, друзі, навіщо ж ви розбили ту фотокартку? Якби не це, то нічого подібного б не трапилося. А ви оце прагнули феєричних вражень, с-с-с! Ось і маєте, с-с-с! – не дуже ворожо налаштована гадина.

– Пробачте, ми випадково! Але зараз прагнемо все змінити та повернутися додому. – Дівчина винувато констатувала факт.

– Що ж подіяти. Зроблено те, що зроблено. Гаразд. У вас-с-с є шанс усе виправити. Обрані! – змія спокійно розповідає про причини наслідків для недорусалів.

– Але ж квітів ми тут не бачимо, – здивовано бовкнув хлопець, намагаючись випитати подальшу послідовність дій, бо ж вони пройшли такий складний шлях не для того, щоб просто потеревенити із гадиною.