Барабашка

— Ой, святі їжачки! А ти хто?

— Я? Барабашка.

— Ух ти! Приємно познайомитися. А я Натуся.

— Угу.

— Ні, не так. Потрібно казати: “Взаємно”. Так усі дорослі кажуть. Навіть, якщо неприємно.

— Взаємно.

— Та вже не потрібно. От ти чудний.

— Очевидьки.

— А що це ти робиш у нас на кухні? І звідкіля ти взявся?

— Не знаю. Згори.

— То ти від сусідки із шостого поверху втік?

— Очевидьки.

— А ти добрий чи злий?

— Не знаю.

— Та ні, так не буває. Всі або добрі, або злі. От моя матуся добра, вона мені кіски заплітає, по голівці гладить лагідно і солодке дозволяє їсти досхочу. А татко злий. Він робить матусі боляче і матуся плаче. То ти який?

— Звичайний.

— Так не чесно. Не за правилами. Ти повинен обрати. Давай я тобі допоможу. Ти кицьок любиш?

— Не знаю.

— Іриско, ходи сюди. Киць-киць. Втікла. Ну і хай, без тебе справимося. Хм... То ти не знаєш, як це любити? Це коли останню цукерочку віддаєш матусі, хоча самій кортить її з’їсти. А вона вдає, що з’їдає, а потім за хвилину із коридору гукає мене: “Святі їжачки! Ти дивись, Натусю, одна цукерка у кишені загубилась” і віддає мені цю останню. Думає я маленька і не помічаю.

— Я не маю цукерок.

— Ох і тяжко з тобою. Давай ще раз. Ти гратися любиш?

— У що?

— Та хоч у щось. У піжмурки, наприклад.

— Люблю.

— Святі їжачки! Барабашко, ти куди зник?

— А ось і я!

— Ух ти! Здорово ти у піжмурки граєш. А я так не вмію ховатися. От бачиш, гратися ти любиш. Отже, ти добрий!

— Очевидьки.

— Ой, ховайся, Барабашко. Це татко з роботи прийшов. Від нього знову погано пахне. Сьогодні він злий. Не хочу, щоби він і тобі нашкодив.

******

— Привіт.

— О, Барабашко, привіт.

— В тебе очі мокрі.

— То я плачу.

— Чому?

— Тому що мені дуже сумно.

— Як це “сумно”?

— Сумно — це коли не весело. Коли ти сама-самісінька на цілому світі і навіть улюблені цукерочки не приносять радості. Матусю вчора забрали тітки в білих халатах і вона більше не плакала. А татка забрали дядьки в великих капелюхах.

— Але ти не сама. Є я. Хочеш пограємо у піжмурки?

— Не хочу.

— Хочеш я покажу, як я навчився любити? Іриско, киць-киць. Тримай цукерку.

— Кицьки не їдять цукерок. От ти кумедний. Усьому тебе треба вчити.

— Очевидьки.

— Ти погладь її ось так. Бачиш? Вона муркоче, значить ти їй сподобався. З кицьками простіше. Вони коли люблять, то муркочуть. А от дорослі не вміють так.

— Любити?

— Муркотіти.

*****

— Матуся додому так і не повернулася. Тепер, щоби я не була сама — зі мною живе бабуся.

— А як же я? Іриска?

— Ти — мій друг. Іриска, то Іриска. Второпав? А бабуся... Просто дітям потрібні дорослі.

— А бабуся хіба не друг? Для чого дітям дорослі?

— Бабуся — це бабуся. Ну як ти не розумієш? От ти будеш мене змушувати манну кашу їсти, якщо я не хочу?

— Очевидьки не буду.

— А от бабуся змушує. Для цього і потрібні дорослі.

— Щоби годувати манною кашею?

— Мабуть. Щоби ми виросли. Бо якщо їсти манну кашу, то обов’язково виростеш і станеш дорослою.

— Ти хочеш стати дорослою?

— Не хочу. Тоді не можна буде їсти останню цукерочку і прийдеться змушувати маленьких дівчаток їсти манну кашу. Бррр.

— Значить твоя бабуся тобі не друг?

— Виходить, що так. Напевно, коли їси багато каші, то забуваєш, як то дружити. Дорослі тебе або люблять, або ні. А от дружити з тобою забувають.

*****

— Ти знову сумна. Що сталося, Натусю?

— Вчора татка дядьки в великих капелюхах відпустили і він приходив до нас. Вони з бабусею голосно кричали і сварилися. Вона не пустила його додому, бо він був злий.

— А мама?

— Я питала бабусю: “Де матуся? Чому татка відпустили, а матусю ні?” Та вона мовчить, обнімає мене і плаче. А татко вчора сидів весь день у нас в дворі. Я бачила. Бабуся заборонила мені визирати у вікна. І ми тепер не ходимо на прогулянки. А я хочу на гойдалку.

— Дуже хочеш?

— Дуже. Але ж мені не можна виходити із дому.

— А виходити ми й не будемо. Візьми мою руку.

— Святі їжачки! Як ти це зробив, Барабашко?

— Це мій секрет!

— Це найкраща гойдалка у моєму житті! Юхуууу!

— І в моєму! Юхуууу!

*****

— Барабашко, ти де?

— Ку-ку. А я тут.

— Не до ігор мені зараз. Ми з бабусею їдемо до дідуся у село. Бабуся боїться залишатися у нас вдома через татка.

— Ти на довго?

— Я не знаю. Не знаю...

— Ну-ну, не плач.

— Я просто хочу, щоби матуся повернулася і татко більше не приходив до нас. Ніколи.

— Дуже хочеш?

— Дуже.

— Візьми мою руку.

*****

— Барабашко! Я вдома! Іриско, привіт! Ти не бачила Барабашки? Ой, а дивись, які в мене кіски! То мені матуся заплела. Зачекай. Я зараз її покличу. Матусю, ну ходи хутчіше сюди. Я тебе маю познайомити з Барабашкою. То друг мій. Так мамо, він справжній. Справжнісінький друг. От зараз сама побачиш, який він в мене класний. Ну добре, матусю, ти лягай. Тобі після лікарні потрібно відпочивати. Я вас пізніше познайомлю.

— Знову у піжмурки граєш? Виходь уже. Барабашечко, ну де ти? Чому ти не виходиш? Як же я тепер без тебе? Я буду скучати... очевидьки.

08.11.2021.