Львівський дощ у штанях

___I___

То була неділя, як вдова пана Яся побачила дух покійного чоловіка, який просив серед ночі піти нарвати квіти з його могили. Вибігла з хати ледь прикривши свої груди від нічних скажених маніяків про яких чула багато, а одного навіть знала в обличчя. Тим її збочéнцем чомусь був я — Макс Банда.

Чесно, я не дивувався її заскокам у нашому дачному районі. Намагався поставитися до неї з розуміннями. Терпіння зірвалося тоді, коли вона кинула в моє прочинене вікно камінь із запискою, щоб більше не дивився на неї, бо скарають мене небеса. Що ж вона таке там робить, аби не хтіла, щоб я знав? Тому до себе запросив цілий консиліум друзів, з котрими вирішили провести стеження. Наша операція називалася «Скажена вар’ятка».

Ось настала ніч, коли ми засікли пані Ясьову у стані активності. Колєґа Андрюха запищав, як перестрашена дівка й давай усіх будити.

«Хлопці, хлопці. Наше зомбі встало! Дивіться, воно йде до нас!»

Кинулися до вікна. Я, як голова операції, втулив свій писок у вікно першим і засвідчив, що пані йде. Дякувати усім святим, не в наш бік. Але, холєра, куди вона йде? Нумо сперечатися і все вирішило чу-ва-чі. Як буває, щастя знову випало мені. Загорнувся в темний плащ і пішов за нею по слідах о четвертій ранку. По дорозі мав щастя здибати нових "колєґів", від яких із синцями до восьмої ранку пролежав у кущах.

Операція, думав, накрилася. Але Андрій все ж не побоявся за нею туди піти й розповів:

— Пацани, ну то було шось! То, шо вона робила з могилою чоловіка не снилося жодному сатаністу.

— Та не тягни презерватив за дзьобика, кажи вже!

— Коли тебе не дочекалися, бо думали, що тобі прийшла кришка, то я вирішив піти за нею, бо бачив в який бік встигла чухнути. А там, що собі думаєте, еротичний цирк.

— Який цирк?

— Та слухайте! Короче, вона була на могилі покійного чоловіка і говорила з ним. Каже, що ось тобі зупа з кваску - та не будь голодним Яську. Та вилила на могилу. Ти хочеш пити? Пий. І вилила йому два літри коньяку. Та я мало не зумлів від такого. Уявляєте? А запах там такий пронісся, що всі мертві алкоголіки одразу воскресли. Тільки я один вмер! Тоді я вирішив, що чом би й не побавитися. Я давай їй із-за плити грубим голосом: "Дарусю, я так за тобою скучив, так давно тя не видів. Покажись мені востаннє!"

— І що?

— Ви не повірите, вона, з тієї дурі, зняла свій халат.

— Фу-у-у! Треба ж бути настільки збоченцем! Андрію, ти геть дурний?

— Це ще не все.

— Є щось гірше за це?

— Максе, короче! Слухайте мене далі. Далі я їй сказав, що хочу пити, аби принесла два літри самогоночки, дві пляшки коньяку та вина, і залишила все це біля плити зранку. Так ось. Нате коньяк, самогон та вино.

— Ну ти даєш! Совість маєш? А ще в семінарію поступати будеш. Ото будуть з тебе святі грішники. Мені страшно за твоїх парафіянок та як ти їх будеш сповідати?

— Як-як? На колінах. - посміхнувся Андрій.

З Андрієм усе з'ясували і його приколи ми освятили. Я випив до хулєри багато. А до того ж страждав на лунатизм. І вгадайте, куди ж мене дурного сина занесло?

___II___

Коли пролупив очі, збагнув, що, бляха-муха, гірше бути не може і так пити вже ні-ні. Але що зробив? Поруч спить вона. Чому вона ніколи не зачиняє вікно у спальні?! З її писка лунали пекельні звуки хропіння, мусит, окрім того, що божевільна, ще й одержима нечистою силою. Але, бляха, чому я ще й голий? Надіюся, коли був ходив уві сні, я нічого з бабцею не витворяв. Я собі вже не вірю.

В такому стані ходив на кінчиках пальців по-баляринськи й одна горизонтальна пульсуюча частина мого тіла невчасно здрулила ангелика з тумбочки, який голосно розлетівся на друзки. Тепер уявіть той момент ґвалту. Ясьова одразу, як закричить і як кине в мене, то так і втрафила тим чимсь по моїй довбешці. Одразу наступила кома. Чи я живий, чи в раю між довгими ангелами-ногами стою? Не знаю.

Прокинувся я в дивній формі існування. Бо не знав, чи вбила мене, а чи закопала на задньому подвір’ї. Але все виявилося ще трагічніше. Такого моя фантазія вже не витримувала. Вона, щоб я не втік від неї, прив’язала мене до… саме так, до свого ліжка.

Такої еротики давно не те, що не читав, а й не видів. То був атас. Розумів, що щось буде ще. Все тіло напружилося, а одна частинка чогось найбільше витицькується. Бігме, то від страху! Дурної в кімнаті не було, але щось таки чулося із кухні. Собі уявив найгірше: зарізати клята хоче. Або ще гірше – вона хоче пустити мені кров, або зробити з мене євнуха.

О, свята брюссельська капуста, мій вогірочок та зарослі помідорчики! О-йой. Порішить мене тут. А я, бляха, так і не поцілував свою колишню однокласницю, не погладив її коліна та… ну короче. Усе життя почало прокручуватися перед очима. А я ж хотів вмерти як герой, як мій дідусь: під час сексу на жінці від інфаркту. А вмру? Як незайманий мученик.

Ну що то за такий день! Йо-ма-йо! А сьогодні ще й День мого народження. Щастить - так щастить. Ну, чудово. Небо вміє собі жартувати. Курва мать, вміє! Ну якого милого мене занесло саме до неї! Що за чорт мене вночі водив? Чому я не пробрався до кімнати Марини чи Іванки, а не те Христини!? В тієї хоча сирники завжди є. А в цієї? Ну, де то вона так довго? Муч мене. Я готовий вмерти.

— Привіт голубчику! Знала би що ти прийдеш, то б поліцію викликала завчасно. Ах ти безвстиднику! — говорила та розмахувала ножем над низом мого живота, що аж похололо в грудях. Її ніж був, наче в чиїйсь крові. Невже поліцейського вона пришила? Блін, а може вона серійний вбивця? Ото маєш тиху сусідку. О, святі небеса! Мені точно пипа. — Йой, вся вимастилася. Ну вже ті буряки! Ех, ще забула сардельку купити!

— одразу ковзнула поглядом на мій низ і від того в мене холод пройшовся по задниці льодяним прутом із шипами. — В мене будуть нині гості із «Клубу книжок», тому прийдуть усі мої старі коліжанки. Ти поки тут полеж, а я маю ше справи!

В голову лізли вже фантастичні думки. А може, насправді, то не "клуб" в них, а шабаш відьомський. Це ж Львів! Тут сатана живе неподалік.

А може вони хочуть мене принести в жертву? Я ж ще незайманий. Блядь, треба було з Іркою переспати, чого я тупанув! Блін, от попав. Вчуяло ж мене відьомське рило. О, мій перчику, тобі вже дев'ятнадцять років, а ти так і не пізнаєш жіночого меду. Як же мені втекти звідси? Ось, знову прийшла вона усміхаюючись.

— Максимку, золотце, — сказала пані Дарина суворим голосом, — я піду, покличу когось, щоб з тобою все вияснили!

Молився, аби то була не мама. А то важко собі уявити як то з боку виглядає: син голий прив’язаний на ліжку в чужій хаті ненормальної старої маразматички. Аби тільки не воно. І що ви думаєте, в кімнату зайшов священик. Небесам я подякував і зрозумів, такий день буває раз в житті й тільки нині. Бог вирішив зробити мені подарунок. Отець ледь увійшовши одразу перехрестився.

— О, Господи! Йой! Вже бачу Прометея. Чи то може Статуя Свободи? Та скажи, нащо ти тут пуцюриною своєю світиш? На вулиці і так вже день! То правда, що ти…?

— Отче, що "правда"? — очами його молю, щоб далі не підмахував, бо і так вмираю від встиду, але мій боєць далі, франца, стоїть, тому хотів провалитися під землю ще раз.

— Максиме! Я ж тебе знаю з дитинства. Така файна була дитина: на хор ходив, кожної неділі причащався, колядою на церкву збирав гроші. І що сі стрєсло? Так, ти вже давно великий, — на тих словах отець глянув на мене посередині. — Он, яким великим став! Є чим лякати бабусь! Пані Дарина усе мені розповіла. Казала, що ти кожної ночі за нею підглядаєш через вікно і ти невідомо, що ще можеш зробити. Вона боїться! Каже, що ти одержимий її тілом.

— Отче, ви здуріли? Ви б її раз побачили, то очі повиймали б. Її чоловік може тому і вмер, що побачив оголеною. Жодне чоловіче серце не витримає такого. Повірте!

— Що-що ти говориш про мене? Мав би повагу! — і та дурникувата якраз прийшла та почала мене гамселити, а далі вчепилася двома руками за мою ріпку, а священник вчепився вже за неї. Я аж застогнав від болю до сліз, але ж в неї, курча ляґа, хватка мертва. — Зараз, курво мала, я тобі вирву твій корінь зла! Що ти там, сучий сину, сказав?

Священник ледве мене врятував від екзекуції. Він ледве випер Ясьову за двері, накрив мене й сів поруч. То я давай і розповів йому як усе було — правду. Але довелося трошки її скоректувати.

— Отче, ви в неї на сповіді то спитайте!

— Пані Дарусю, ви готові до сповіді? — гукнув до неї.

— Але ж сьогодні п’ятниця!

— Нічого страшного!

— Добре, я вже, тільки трошки припудрюся.

— Пані Дарино, для кого? Ви ж не в церкві!

— Але ж…

— Все, давайте, йдемо до іншої кімнати. Молодому чоловікові треба подумати про вічне. Обдумати усі свої гріхи. Він ще молодий, не розумний. Я його напрявлю на вірний шлях. Обіцяю.

Отець взяв її за рамена, а вона глянула на нього, мов квітка, як та найліпша ружа в саду, що літом обліплена бджолами, зараз тут же розквітне і потече росою.

Отця не було довго. Що вона там йому торочила, не знаю, але коли священник знову прийшов, то мене розв’язав і я, мало-помалу окутаний в рожевий коцик, проліз через вікно до своєї кімнати з боку саду.

Ліг на своє ріднесеньке-преріднесеньке ліжко. Згодом встав до дзеркала та довго сміявся із себе. Ото я нині пережив! Розказати про пригоду, навіть друзям, було, жесть, як стидно. Таким компроматом не з кожним поділишся. Бо такий кавалок львівського життя краще нафантазувати без лишніх ґуль та психічних травм. Погодьтеся! Львів - місто чудес.

___III___

Але баба Дара мала якогось шмерґля (шпака в голові). Мусить в неї були найбільші в голові галицькі таргани, ніж будь в кого з живих чи мертвих в місті. Я, зі своїм іншим другом зрозуміли, що ту дурну бабу треба рятувати. Вона одержима на всі 100% злим духом. На понЕділок вирішили піти до неї. Душа ж її, я впевнений, в небезпеці. Андрій же буде священником, а він ще й хотів стати екзорцистом.

Ми запаслися святою водою. Щось вичитали в Інтереті та бігом зранку до її хати. Вона спала. Андрюха витягнув святу воду і давай її кропити, я від того страху, закрив очі, бо мав намір побачити паранормальну активність. Але воно дурне, мабуть, було сильним. Ясьова ні му-му. Бісівська зараза не хотіла показуватися. Після цього прийшлося діяти "жощє"… залишити її та піти. Бо ми не до того народжені були.

Пішли ми до мого рятівника - священика отця Івана. Він нас вислухав, посміявся. Дав до рук книжку Станіслава Лема і сказав читати це протягом семи днів зранку поки вона спить..Та її то попустить. Ну ми давай цілий тиждень читати їй того Лема. Той ритуал дійсно щось з нею зробив, бо вона стала якоюсь тихою та дружелюбною. Подумав собі, он вона яка, коли не одержима.

Пройшло пів року. Я давай дивитися у вікно. Сусідки давно не видко. Може, вмерла, а може спилася чи стала сектанткою. Останнє могло і бути, в місті була секта, яка таких дурних одразу приймає без медичної картки. Після обіду на дворі під будинок Ясьової понаїхало з десятка журналістів. Знову думки, напевно вона точно вбивця. Звідки скільком взятися? Далі вмикаю телевізор, а я його давно вже не дивлюся. Місцеві новини одразу почалися з пані Ясьової

Вже готувався до тієї сенсації, як мало не вмер, коли почув. Ніби був тверезий, але таке почути було щось з чимсь! Повірте! Виявилося, пані Ясьова стала письменницею і її рівняли то до якогось Селінджера, то до Станіслава Лема. А її твір «Прив’язаний хлопчик» став, не де-небудь, а в Америці, справжнісіньким бестселером.

Ото маєш, Лем, якого ми читали їй допоміг... я, можливо, став її основою для твору. Та, щоб її дурну… не закінчив фразу, як хтось нахабно стукає у двері. То була пані Ясьова, яка шкарадно посміхнулася і всучила мені з усім своїм теплом цю новоявлену бестсерельну книжанцію.

Я її не відкривав три дні. Далі примусив себе з цікавості заглянути, що ж то глупе могло там про мене написати. Заглянув. На першій сторінці від руки нею написана присвята. Ну, як не крути, стало приємно: "Ти - моє натхненне янголя!"

Далі почав читати той талмуд її вигадок та маразму….. я в комі… я ще мовчу… я в шоці… вона собі гонить? Блядь… одним словом і то короче. Книга зводилася до одного: це про наше місто, про смерть її чоловіка, який реінкарнувався, (ви ще це читаєте?), та перевтілився в сусідського хлопчика, котрий… (маза-фака)… сорі за емоції, знову закохався в неї. В них розпочався роман, який… що-о-о?

Одним словом, моє життя засвітили та нафантазували так, що навіть нема чим голий зад прикрити. Навіть, стара зараза, написала, скільки мій богатир має сантиметрів. Та як вона вгадала? Моє левенятко лише раз було в неї в руках!

Аж соромно виходити на вулицю. Неначе про тебе усі говорять. В неї сусід хлопчик лише один - це я! Але виявилося, марно в думках я собі зазвиздівся, бо ж наші люди мало читають. Хвала ж тобі за це, мій народ.

Якось у вівторок на мене глянула в магазині одна симпатична ляля, яку двічі вже бачив в нашому районі. Це був знак, вона щось від мене хоче. Невже мене? Як годиться запросив на каву, ванільне морозиво з полуницями та на себе. На останню пропозицію вона засміялася та раптово притулилася до моїх губ. Знизу стало тісно. Мій вершечок одразу вкрився своїм львівським дощем, який готовий її затопити та наповнити. Вона п’янила мене. Від неї зривало стріху. А її очі та руки мене обпікали не торкаючись. Й тут вона говорить: «Ти це ж робив і зі своєю сусідкою? Чи не так? Давай, зробимо те, що ти зробив з нею у третьому розділі»

О, майн ґад! Вона читала той маразм? Чому вона? Все, я второпав, що все на тому ляже крапкою. Але ні. Вона трошки потицяла в мене насмішкувато, а далі дала свій номер. Сказала, прикушуючи губу, що готова мене попробувати після дванадцятої, бо до того вона на дієті.

___IV___

До півночі було якихсь три години. Кермую я на велосипеді в бік Підвальної, як якась сволота врізається в мене. Лечу та думаю знову про те усе нелегке життя, яке знову мелькнуло перед очима: скільки спідниць я ще не побачу, та чому лише на Памелу Андерсон та Клаудію Шиффер дрочив. Курва мать - це кінець? Розплющуюся по асфальті рибою та скиглю від болю.

Я, звісно, не баба, не думайте, але, якщо ви на землі після збиття машини, то це майже відверта ознака, що вас десь таки поламали. Поки я нив, як остання дівчинка, наді мною схилилися вони – груди. Ниття зникло одразу, бо перед тобою великі грозові хмари. І твій перунець готовий між них пірнути.

Над грудьми вже дивлюся на неї: то була молода зеленоока кубіта, яка схвильовано намацувала мої забиті місця. Те, що вона робила - було чудово! Такий масаж лікує всі переломи. Трошки полежав, аби вона полікувала мене-біднятко, далі воскресло встав. Вона запропонувала мені поїхати до лікарні, а я їй сказав, щоб краще одразу до мене. Вона не відмовилася, лише усміхнулася і заговорила про травму голови. Але... світ закрутився. Так я знову отямився в невідомому місці. Все ж таки травма була.

— Ти вже прокинувся?

— Ага!

— Скільки тобі?

— Для Вас вистачить!

— Що вистачить.

— Мій досвід.

— Що, так багато його маєш? Сопляче, те, що ти в моєму ліжку - не означає, що ти вже в моєму житті. Ясно? Малий, але в тебе, курва, блядські очі! Зарубай собі на носі і там, де тебе так тисне до таких думок. Вставай, пензлюй звідси! Ось там твоє шмаття. В джинсах гроші за велосипед.

Такої невдоволеної кубіти давно вже не бачив. Вона була в якійсь нерозділеній печалі. Що на неї напало? Поки вламував цю пані, то про іншу забув. Як не щастить, то вже по всім статям «Лузерного кодексу».

Зранку моя, майже, дівчина, стала офіційно екс-майже-дівчиною. Відфутболила та послала на всі букви українського алфавіту. Ну, філолог Львівського університету може ще й не таке. Довелося зализував сердечні рани.

Під конем, над яким Король Данилом, досмалив цигарку, розтер її кедом по плитці та помчав до тієї Опечаленої, яка фарш зробила з мого ровера. Одна рука ще боліла, а в іншій тримав букет, що більше змахував на бур’ян. Давай кумекати і носом почав тицяти на дверний дзвінок. Але жодної відповіді. Дивлюся, треба в таких справах все робити тим, що нижче. Ні, ви не про то подумали! Треба в таких випадках використовувати ноги. Тут була така штука, що я колись грав у футбол та фанатів від "Карпат". Так, ось: двері залізні, я під ними кричу, як різаний. Весь житловий дурдом позбігався. Тільки моя «каралєва» сиділа у своєму бункері ні чик-чирик.

Перша спроба до неї втрафити зазнала фіаско. В лікарні довелося накласти гіпс та торочити батькам вигадку. Поки нога мала травму, то я не міг функціонувати повноцінно для стосунків. А саме для тих близьких.

За два місяці мене лікарі підлатали. Був як новенький, як за три доляри із «секунд-хенду». Трясця її матері. Сьогодні день народження моєї матері. Знову я балбєс забув купити їй подарунок. Хоч бери та не приходи до хати. А шо там в кишені? Ну, то абзац: Франко та Мазепа. Їхній союз в 30 грн мало що обіцяв путнього до купівлі. Навіть галімий подарунковий кульочок коштує дорожче. Що маю робити? Колєґи бідні як церковні миші, або страшні жмотяри, а ті що треба, то зараз не в місті. Красти не можна. Білл Гейтс далеко, а халепа ось – тутечки. Згадав тут свою майже знову новоспечену пасію. Купив за ті останні гривні, майже, порядний букет на проспекті Свободи в бабці Софії та почимчикував до жаданої кубіти втілювати небезпечний план.

___V___

Десь пів годинки тицяв на кнопку дзвінка, щоб відкрила. Таких глухих в моєму житті ще ніколи не бувало. Снігова королева, чи що? Чи на неї срачка в туалеті напала?

Нарешті мені відчинили двері. На порозі в білій сорочці, що ледь прикриває низ, стоїть вона. Дививсь на неї довго без зупинки, весь таких розпалений її ніжним зеленим поглядом. Мимохідь замилювався цим образом: ангели посеред нас існують. Я хочу бути гріхом в її обіймах.

— А-а-а! То ти? Е-е-е! - вона зміряла мене оком, закотила очі. - Заходи!

— Хто це, Віруньо?

— Мамо, знайомся, це мій хлопець і відучора наречений – Максим!

— Що? О, яке щастя, ну нарешті. Нарешті ти надумала пожаліти свою стареньку мамусю. А ти знаєш, що невідомо скільки Богом мені відведено на цім світі? Може завтра вмру, а може після завтра, а може… й нині! Я щаслива. Де він є?

— Мамо, я зрозуміла!

— Та що ти зрозуміла? Що, скажи мені, ти зрозуміла? Внуків пора плодити, а не сидіти в дівках. З мене вже сміються люди. А малий сусід Антон, каже, що ти стала тією… ну….лес...

— Мамо, нам з Максом треба поговорити!

— Добре, добре! Я розумію. Йдіть голуб'ята, а я тут зателефоную до коліжанки, треба ж розказати, що ти не лес...!

— Мамо! Вийди, будь ласка, в іншу кімнату! — голосно запащекувала.

— Так-так. Вже йду. Чого ти так пізно потішила маму? Могла давно сказати, я б і не приїхала так швидко, — вона глянула на мене, а я все стою і не розумію, що відбувається і просто таращуся на Опечалену. — А то я бачу ви ще не налюбувалися один одним. Я все розумію.

Її мама дивно поглянула знову. А я збагнув сракою одне — я попав, сука, до пекла. Я ж хотів лише позичити 100 гривень. І ніц більше.

— Слухай сюди, смаркачу! — вона взяла мене за руку і завела до хати. — Мені 27. Це моя казкарка-мама. І я тобі даю 700 грн, щоб ти нині притворився, що мене любиш у всіх позах. Дозволяю обіймати, але не щипати. Називай мене, як хочеш: "кохана", "зайчик", мені пофігу, головне, щоб моя мама тішилася, немов субсидію зробила. Все зрозумів? Вигадуй, фантазуй, але так, щоб вона мене не доймала.

Хто б міг подумати, що я сьогодні зароблю непогані гроші. Аж легше стало. Хоча, я б її й без грошей міг би... з мамою чи без мами. Ну, грець з ним. Недаремно ж я був актором в місцевому театрі.

Її мама внесла нам всяких наїдків. Я пильно на неї дивився, вже нахабно зазирав в очі, і, загалом, моя Віра непогано дивитиметься в старості. Це вже тішило.

— Скажи, як ти познайомився з моєю Віруською? Мабуть, то була любов з першого погляду?

Хотів сказати, що з першого буферу, ну нехай. Треба тепер брехати:

— Ми познайомилися з нею на роверах.

— Як на роверах? Моя Віруня не вміє їздити на ровері, як я знаю. Правда?

— Ма-а-а, він хотів сказати біля роверів. Є така нова кав’ярня «Ровери».

Коли її мама вийшла за новою порцією печеня, то моя Віра невдоволено фиркнула: «За що я тобі плачу, телепню? Тебе що, мама брехати не вчила?» А я їй риторичну ремарочку у відповідь :"А тебе хто навчив?"

— Мої мамусики, ось знову я! Може я забігаю на перед, але я втішена, що з моєю Віронькою нарешті хтось зробить порядок. Розумієш, ти мені нині стільки щастя подарував, що я вже вам хочу спрезентувати подарунок. Знаєте, я трошки ще та скнара, але для себе, зважаючи на такі обставини, вирішили оплатити Вам весілля та романтичну подорож до Трускавця.

— Ма-а-а, та Трускавець за півтори години звідси, яка це подорож?!

— Ну і що? Ну, тоді нехай усі гроші йдуть на ваше весілля. Більше гостей буде, а то ресторани зараз такі дорогі. А ти, я знаю, хочеш лімузин, плаття все таке нафуфирине зі стразиками. Ти ж про то мріла.

— Мамо, альо, давай про це поговоримо пізніше! А я на хвильку вийду нерви заспокоїти. Окей? – Віра кинула мене напризволяще зі своєю копією в майбутньому. Поки все мене тішило, тільки це тривало до одного моменту…

— Куди це вона?

— Не зважай, свої псіхи вона внормовує цигаркою. Думає, що я цього не знаю. Я ж колись в КГБ працювала і не про таке одразу дізнавалася, — в той момент в горлі пересохло, — А ти куриш?

То було якось дивно, вона запитувала мене про це в той момент, коли сама собі прикурювала папіроску.

— Ні! — відповів та глянув на неї очима новонародженої овечки, яка вже біля Ісусика на колінах Бога.

— Правильно робиш, молодець! Внуки нам потрібні живі та здорові. Скажи мені, а ви ще не…

— Ні-ні! Ви що! На мою думку, вся святість подружжя має розкритися тільки після шлюбу.

— Ого! В наш час молодь про таке думає? А ти старомодний жук! Дивлюся і дивуюся, де ж вона такого правильного відкопала моя Віруся? Невже до церкви пішла? Щось це їй невластиво. Але добре, що так є. А то стільки в неї було покидьків, що упаси та помилуй! Хто то тільки не був. Все якісь немиті, нечесані бандюгани, прокурори, директори, тепер їх хіба хробаки люблять. А ти? — вона чогось облизалася. — Дуже то файно є. Добре, що тебе вона здибала, а не якогось знову баригу. Дай-но свою руку! Оу! Не дивно. В тебе такі холодні руки, як в мертвого.

— То що погано?

— Ні, зовсім ні. Мені тепер не дивно чому тебе обрала. Працюючи в морзі вже звикаєш до всього холодного. А так, може їй спокійніше. А ноги такі ж маєш холодні як руки? Та розказуй. Мама все хоче знати, — і підморгнула мене та сіла ближче. — Все ж таки я твоя майбутня теща. Тому мушу знати я про тебе геть усе: від марки твоєї бритви до улюблених презервативів.

Після тих слів, я себе чув як на розпеченому кріслі в тісній кімнаті КГБ-відділу.

— Слухай, а дай телефон своєї мами, стільки треба обговорити, що мені одній не впоратися. До речі, а яке в тебе прізвище?

— Бандура! Моя родина зі Стрийського району.

— Бандера? — її очі викривилися в жаху. — Дитино, не лякай ти так мене!

— Ні, я Максим Бандура! А для друзів просто Макс Банда.

— Хвильку... я мушу зробити дзвінок.

Чула моя страка, що я попав. Поки нікого не було, то я кинувся з вітальні до того балкону. Там Віра стовбичила з цигаркою. Мої нерви не витримали. Нині пекло точно опустилося під мої ноги.

— Дай мені свою папіроску, а то від твоєї мами вже голова обертом!

— Легко сказано. У 15 років я пішла з дому. А за три години вже була знову в хаті. Від цієї жінки не можна спекатися! Можна лише почекати поки вона вмре, або...

— Або що?

— Самому застрелитися!

— А мені що скажеш робити? Вона хоче телефон моєї мами.

— Дай її його! Це, що - проблема?

— Та ти шо? Я ще молодий, щоб бути сивим. Я ще не готовий.

— А я що - вже стара, щоб слухати брєдні смаркача? Хочеш йти? Давай! Тут другий поверх. Зламати щось - важко одразу.

___VI___

Дуже хотів втекти з того нового дурдому, але моя дурна нога не до кінця загоїлася, а Вірине засмучене янгольське обличчя благало допомоги. Й чомусь мені стало її шкода. Бачили ви б її ті зелені очі. Тому, я набрався мужності та… вистрибнув через балкон. Зламав, за іронією долі, іншу ногу. Ось тут за планом приїхала швидка. Лікарня. І дві мами опинилися в одному коридорі. Напевно пекло існує. І його люк десь під моїми ногами.

Віра зметикувала і дещо нове про мене розповіла. Створила легенду, в якій я вирішив вчинити акт самогубства, через її несподівану відмову одружитися. Почалися за цими квіточками колючі кактуси. Моя мати вже погодилася на наше одруження, бо казала, що так я помудрішаю і дурь з голови уся вивітриться.

На одинці усе розкладалося на свої полиці. Чи то доля? Зрештою, це саме вона мене збила і тут все почалося. Стоп! Яке право має доля планувати моє життя, яким би воно жалюгідним і фіговим не було? Треба кинути усе, тікати, їхати. Нехай тут розбираються без мене. Знайомі, маю надію, приймуть приречену бідолаху. Треба шурувати до Києва. Там важче буде знайти.

Чесно кажучи з палатою мені пощастило. Це був перший поверх. Відчинив вікно, вдихнув свободи на повні груди і… вниз. От довбані колючі кущі. Яка сволота їх не скосила? Все, з вікнами покінчено. Це не моє. То точно не моє, як і бабусі та екзорцизм.

На вициганені грошенята у друзів доїхав до Києва. Неквапливо підстрибуючи тішився, як слоник без ноги.. иги… пройшло рівно 23 хвилини київського життя, як тут намалювалася, чи чорт приніс, чи інша сила намолила, або всесвіт спричинився до змови, але то була та сама, най вітер її хопить, але він приніс її, ту саму улюбленицю анекдотами – тещу.

— Синку, не дурій. Вертаймося додому. Усі зачекалися, захвилювалися, — збоку їхала чорна машина. Такі бувають у фільмах, але на них викрадають людей. Моя нога вчуяла неладне. Зара шось буде "не подєцкі" неприємне.

— А можна я вмру? - вирвалося якось голосно.

— Поки не буде внуків, то не можна і заборонено.

— Та що ви така приставуча? Лишіть мене в спокої! Маршируйте собі тихенько до Львова, а я собі, нікому не мішаючи, почвалаю десь.

— Ех синку. А тобі діагностували забиття голови?

— Та ви що, звісно, ні!

— Хлопці, виходіть! – з тієї машини вийшли тупі з лиця два бугаї та за шкібарки відтягли від коханої київської вулиці зі смаком свободи в глиб темного салону машини. Де б я подумав, що мене в ХХІ столітті викраде рідна теща.

Й ось я знову у рідному Львові. Був усю дорогу під кайфом якоїсь довбаної таблетки. Ні тобі щастя, ні смерті. Тільки злодовбуча теща, яку Сталін забув усипити та закопати у Сибірі.

___VII___

Раптом прокинувся на білосніжному ліжку. Ще б хтось казочку почитав та стриптиз станцював. А так тихо, мов в морзі. Та ладно. Головне, нікого. Наснилося?

— Синку, ти прокинувся?

— Бляха-муха. І ви тут?

— Ну, поки ти не поправишся, я завжди буду тут. Синку, не переживай. Віра прийде з роботи й все буде чікі-пікі. А ти ось засмакуй борщику та свіжих пампухів з часничком. І не забудь випити цьго чаю. Не забудь! А то такий худющий. Їж поки можеш, бо потім буде тобі ой як кепсько – Віруся не вміє готувати! - важко зітхнула і вийшла.

….

Година благословенного спокою. Думки викладали ребусну картину: то був красивий кінець. Чоловіче его пищало та під’юджувало до чергових подвигів – або самозберегтися, або самоліквідуватися. Під руками нічого гострого. Вибір невтішний. Лише стіна.

...

То був красивий ранок. Один із непримітних днів липня. Усі навколо щасливі, щупають тебе за щоку та вітають з одруженням. Це був якийсь, наче сон. Моє тіло заживо понурилося у траур. Марш Мендельсона проклинав. Закомарило то. Що за театр? Брехня мені вилізла у всі боки. Життя зіпсоване, бо так і не жив, і не поцілувався зі 100 дівчатами в засос та з язиком. Експерименти молодого життя закінчилися. Мене навічно затаврували. Де ж ті урагани Катріна та апокаліпсис? Що ж мені робити? То був самий-пресамий час тікати від того безглуздого життєвого борделю, в якому тебе трахнули усім світом.

Через тиждень, коли моя кохана невдоволена лярва прийшла з роботи, то на мене щось найшло містичним чином. Вже кілька днів мене теща годувала та поїла тібетським чаєм, якщо я це їв-випивав, то вона одразу йшла. Хіба так можна було її спекатися. Тоді в мене піднялася температура. Було спекотно та душно. Мене рвало із середини, серце калатало. Й тут до кімнати увійшла вона. Чогось мої руки потягнулися до неї самі.

— Що ти робиш, дибіле? — заліпила щирий ляпас.

— Зваблюю свою законну дружину!

— А ти зможеш це зробити? — вона вимкнула світло.

А ці слова були як магічний імпульс. Між вустами народжувалася весна. Шмаття рвалося й падало осіннім листям у зимовій хуртовині. Побивання тіл у розрум’яненій молитві ночі. Спочатку не туди. Поправила. Те лоскітливе відчуття, коли голівка ковзнула по волоссю й приємне вологе занурення. Поштовх. Незграбне сплетіння. В обіймах один одного здійнялися птахами у сяйві спітнілих силуетів — розпечених дотиком, розпалених подихом. Наче згоряли та народжувалися з попелу. Усе в мені незвично тремтіло. Руки ставали тятивою, а її руки-зашморги — тісною кліткою. Уривчасті слова хвилями шторму билися об тонкі стіни. Ноги на ногах. Руки на руках. Серце навпроти серця. Полум'я язиків. Цупили один в одного ковтки повітря. А світло з вуличних ліхтарів розвиднював океан кімнатного мороку, в якому два білі простирадла в'яжуться в один міцний вузол. За мить ми вибухали криками. І я в ній піднесено розквів, неначе злетів над нами та впав під її ноги. Втомлені та звільнені. Підкорені один одним та мляві.

Згадую, як цілую пальці, вдихаю її крики, опускаюся до низу... Лежимо мовчки тримаючись за руки. Увесь тремчу, притуляючи її до себе та засинаю, огорнутий її теплом, допоки вона гладить мене та бавиться пальчиками волоссям, наспівуючи колискову.

За місяць трапилося диво. Її мама несподівано померла, коли почула одну радісну новину. Дивно, серце її цього чомусь не витримало. Хто б міг подумати, що від одного мого першого разу в житті щось буде. Це й тішило і лякало. Але найбільшим досягненням було одне — я не був ганчіркою у своїх власних очах. Лише прийшлося готовитися до думки стати порядним татом. Не тим, що робить дітей, а потім кидає, як мій, а тим, що відповідає за те, що він зробив! Ех... як же ж важко бути дорослим. Як же ж важко носити тоті хрести відповідальності. Але поки я живу — я їх несу!