Сила захована в Афінах

Був вечір, Еротакіс збирався зачинити приміщення, та перед входом стояла одна дівчина та тримала горщика.

— Вітаю! Даруйте, та ми вже не приймаємо відвідувачів!

— Візьміть, – твердим голосом сказала до Ніколаоса незнайомка. — це дуже цінний експонат, гідний того аби стояти у Вашому музею.

— Пробачте, а хто власне Ви? – пручався Еротакіс.

— Неважливо.

— В якому сенсі? Я не можу...

Дівчина поглянула в лице чоловіка своїми виразними очима та повторила:

— Ви, Ніколаосе Еротакісе, збережете цей горщик. Не віддавайте нікому, навіть якщо про це проситиму я. Горщик, в якому купали Ахілла водою з річки Стікс має зберігатись саме в цьому місці. Безпечнішого немає...

Еротакіс мовчки взяв горщика та заніс до свого кабінету. Незнайомка прибрала хвостика з плеча та попрямувала за ним:

— Що треба для того, аби горщик тут знаходився завжди?

— Документи...

— Я все зроблю! – за мить на столі Еротакіса з’явились папірці.

Підписавши їх, Еротакіс мовив:

— Тепер це справжній експонат. Завтра його поставлять поруч з іншими.

— Я піду, – посміхнулась дівчина. — і Ви про мене забудете. Та пам’ятайте одне: це той самий горщик, в якому купали Ахілла!

Еротакіс протер очі та за мить дівчини вже не було.

— Звідки йшов голос?..

Зараз Еротакіс не пам’ятав слів незнайомки, але пам’ятав що горщик справді пов’язаний із міфом про Ахілла. Еротакіс не помітив, як всередину музею ввійшов Фанасіс. Ще з зовні він почув, як непокоїться директор, та все ж втрутився в його спогади:

— Може Ви розповіли про горщика тій Софії?

Ніколаос наче повернувся до реальності:

— Може й так, я досі не згадав.

Тут хтось постукав у двері. Фанасіс стояв ближче до виходу, тому відчинив:

— Ми нікого не...

— Це вона, Софія! Та, котра принесла тоді горщика! – вигукнув Ніколаос.

Перед ними стояла дівчина з темним кучерявим волоссям, що падало на міцні плечі, які були ледве прикриті рукавами фіолетової сукні.

— Я не Софія, – незнайомка зайшла всередину. — Та схоже що вона вже тут була. Це кепсько…

— Тоді як тебе звати? – Фанасісу не подобалась така плутанина, яка руйнувала йому спокійний робочий день. Дівчина проігнорувала питання:

— Ну як вони дізнались де я ховатиму того баняка?! – склавши долоні разом, псевдо-Софія зробила глибокий видих і наказала двом присутнім:

— Ви йдете зі мною.

— Куди?! – тепер Фанасіс ще більше занепокоївся.

— Хай він йде з тобою, – Еротакіс підійшов ближче до дівчини та торкнувся її плеча: — я маю лишитись.

— Слушно кажеш, вони ж запідозрять якщо директор зникне, – погодилась дівчина та звернулась до юнака:

— Тебе як звати? Це справді важливо.

Він відмовився казати, тож за нього це зробив директор:

— Афанасіос.

— Скорочено Фанасіс, – додав носій цього імені.

Софія схопила Фанасіса за руку, але той почав пручатись:

— Не піду!

— Це наказ! - втрутився Еротакіс. — Я доручаю тобі та цій дівчині знайти експонат і повернути його на місце!

Дівчина потягла спантеличеного юнака до виходу.

— Еротакіс здурів, – думав Фанасіс. — а з ним і я. Куди вона мене веде?

— Чуєш, – спитав він у незнайомки, яка не переставала йти. — а як ти ставишся до імені Васілікі? Як в тій пісні "Васілікі, те кохання ти надто жорстоко прийняла..."(1), га?

Відповіді не було. Фанасіс помітив, що дівчина йде до чорного входу в музей. Якимось чином вона відчинила замкнені двері та ввійшла всередину. Освітлювання в цій частині давно ніхто не лагодив, то ж довелось йти навпомацки. Через певний проміжок часу юнак знову запитав:

— Куди ти йдеш, Васілікі?

— Мене не так звати, – промимрила дівчина.

— Тоді назви своє ім’я! – проте незнайомка, яку Фанасіс нарік ім’ям «Васілікі», не відповіла:

— Є тільки один навіжений, якому знадобився цей горщик, – Васілікі стисла руку хлопця міцніше, ніж він того очікував. Раптом з’явилось світло, юнакові здалось ніби подув вітерець і запахло рослинністю.

— Ваш музей і ця печера це «міст» у часі, – пояснила історику дівчина. Фанасіс спершу не повірив їй:

— Печера? – він так голосно запитав, що його голос пронісся луною по шорстких стінах.

— Поглянь на гору.

Юнак підняв голову та побачив над собою гострі сталактити, як в печері. Фанасіс змусив себе опустити голову вниз, щоб не впасти, та йти ближче до світла. Він вийшов з темряви та озирнувся довкола. Печера, звідки вони вийшли, мала на своїх стінах мох.

Вид довкола зовсім змінився: не було власне музею чи інших будинків, не було асфальтних доріг; лише каміння різних розмірів на траві, сіре небо згори та далекі гори.

— Тебе треба переодягнути, – Васілікі підійшла до найбільшого валуна та сіла перед каменем на коліна.

— Я допоможу!.. – схопився Фанасіс, але камінь вже був у руках Васілікі. Поклавши його поруч, дівчина вибила пил з блакитної тканини та віддала юнаку.

— В наш час це називається туніка, а не сукня, – відповіла Васілікі на обурений погляд Фанасіса.

— Я це не одягатиму! – заперечив Фанасіс:

— «В наш час» – в який ще час?! Чому ти нічого не пояснюєш, а лише поспішаєш та наказуєш?! Хто ти взагалі така? Ти навіть своє ім’я приховуєш!

— Послухай, в нас немає часу на суперечки, – занепокоїлась раптом дівчина. — Я все розповім, але не зараз…

— Чому? – пручався юнак. Тут пролунав шум. Здається, прогриміла музика, за якою пішов стукіт від кроків. Від великої кількості важких кроків.

— Що це? – тепер хлопця не хвилювало справжнє ім’я дівчини.

— Вагос (2)… – дівчина стисла руку юнака та хотіла побігти від шуму, що ставав ще гучнішим. Вже видно ряди вершників, яких очолював, вірогідно, той, хто йшов попереду всіх.

— Дурню, тікаймо! – досі Фанасіс стояв непорушно. Все перед його очима поплило, злились крики вершників та незнайомки…