Сила захована в Афінах

— Прокинься! Фанасісе, прокинься!

По обличчю юнака стікала холодна вода. Очі ледве відкрились і побачили темну кімнату.

— Дякувати Зевсу, – плеснула в долоні дівчина. – ти як, Фанасісе?

— Добре, – вичавив з себе юнак і спробував сісти. Щось стискало його ліву ногу.

— Обережно, – кинулась до нього Васілікі. — краще встати через бік.

— Мені хоча б сісти… – Фанасіс був ще заслабкий аби стати на ноги.

— Де ми?

Дівчина сумно зітхнула:

— Тепер я можу все розповісти. Поки він не прийшов…

— Хто? А, – здогадався юнак. — цей… на «В» здається…

— Саме він. Мій Вагос.

Дівчина розповіла, що Вагос був хорошою людиною, хоч і захоплювався філософією. Проте змінила Вагоса зовсім не філософія, а перекази про могутнього Ахілла.

За одним з таких переказів, мати Ахілла, аби зайвий раз не бачитись з підземним царем Аїдом, набирала воду з річки Стікс та несла на поверхню, до свого сина.

— Вагоса ніби підмінили, коли він це почув, – розповідала дівчина.

— Він все шукав того горщика, бо вірив, що цей посуд теж має якусь силу.

— Це ж неправда! Як власне й міф… – щодо останнього речення юнак не був уже такий упевнений.

— Вибач, Васілікі… я вже нічого не розумію.

— Георгія, – виправила його дівчина і схлипнула. — це моє справжнє ім’я.

— Георгія? – юнак щиро не розумів, чому Георгія ховала своє, таке красиве, ім’я.

— Потім я знайшла того горщика. Вагос про це дізнався через мою сестру, Софію. Ту саму, з якою мене переплутав твій начальник… у цьому просторі й часі я боялась ховати таку річ, – голос Георгії став швидшим, дівчина точно чогось боялась.

— Звісно, в горщику нічого магічного немає, це ж не річка, та я не могла бачити мого Вагоса таким… фанатиком! – вперше на холодному обличчі Георгії Фанасіс побачив сльози.

— Він мене не чув, все казав «знайду, стану могутнім!», а до чого дійшов? У політику подався, людей поневолив, – все заради могутності! Ким він став?..

Крики дівчини перейшли в плач, який, втім, не міг не пропустити шуму важких кроків.

— Могутнім я став, моя Гого (3)! – прогримів на все приміщення голос. Смолоскип в руці високого чоловіка освітлював кімнату: тільки зараз Фанасіс помітив, що він був прив’язаний за ногу до стіни, а дівчина – ні.

— Та відчепись ти від неї! – крикнув Фанасіс.

— Тихо-тихо, рабів не питають, – буркнув Вагос.

— Ти його чув, Вагосе, – Георгія ще тремтіла, та вона ховала свою чутливість і страх під насупленими бровами. — не потрібен тобі той посуд. Чуєш?

Вагос замахнувся на дівчину, та вчасно втрутився Фанасіс: він вихопив смолоскипа, опалив мотузку й вдарив вільною рукою свого супротивника в живіт.

— Чому не вогнем? – запитав приголомшений Вагос та відступив на один крок від юнака.

Фанасісу хотілось застосувати вогонь. Він жадав спалити все, виплеснути свою лють на все та всіх. Але він цього не зробив:

— Я ж не фанатик, щоб робити іншим зле заради власної користі, – та смолоскипа все ж Фанасіс тримав при собі.

— Зле? – Вагос починав здогадуватись про натяки юнака. Чоловік подивився на злякану Гого, але нічого не вдіяв.

— Вагосе, – Георгія вправно ховала свій страх перед коханим. — Нащо тобі це? Ти мені й простим виноробом подобався!

— Винороб?! – розлютився Вагос. — Як ти смієш називати мене, Евангелоса Великого, виноробом?!

Георгія зробила крок назад: — Вагосе… – його очі блищали агресивно, наче містили в собі сотні блискавок, а раптовий крик нагадував грім над головою.

— Тікай! – вигукнув Фанасіс. Георгія подивилась: юнак кинув смолоскип у спину Вагоса та побіг до виходу. Дівчина попрямувала за ним, поки Вагос ще стогнав від вогню та чисельних опіків.

— Куди біжимо?! – запитав Фанасіс. — Ти це місце знаєш?

— Знаю! – відповіла Георгія. — Сюди! – вони різко повернули ліворуч, оминувши незліченні кам’яні коридори: — Тут є запасний вихід!

Крики Вагоса не вщухали, але вже слабшали. В одну мить він зовсім стих.

Та втікачам було не до радощів, поки вони ще не покинули будівлі.

— Ось! – перед ними було світло, вечірнє сонце пробивалось крізь колони.

— Раптом там охорона? – занепокоївся Фанасіс. — Дарма я смолоскипа залишив…

— Нестрашно, – підбадьорила його дівчина. — щось вигадаємо…

— Чому Гого мене не розуміє? Чому?.. – такими були останні слова Вагоса перед тим, як впасти на землю.

Він прокинувся від голосу. Дівочий голос та холодна вода пробудили чоловіка.

— Георгіє? Гого? – вода загасила й смолоскипа, тож у приміщенні було темно.

— Ти, Евангелосе, візьмеш цього горщика та виллєш усю воду на себе. Ти станеш могутнім, як Ахілл, і Георгія побачить твою силу. Всі Афіни побачать… – Вагос, підкорений монотонному голосу, встав на ноги, вихопив горщика та підняв посуд над своєю головою. Божевільний сміх чоловіка пронісся по залі, наче вода з посуду, та долетів до вух втікачів.

— Вагос?! – злякалась Георгія. Вона підбігла до виходу та різко зупинилась біля колон, що відділяли її від свободи. Перед обличчям Георгії виросли загострені списи. Піднявши голову вгору, дівчина побачила воїнів: їхні обличчя були холодні, наче камінь.

Фанасіс підійшов до Георгії та поклав руку на її плече:

— Тікаймо.

— Куди? – простогнала зневірена дівчина та поглянула в бік юнака.

— Поглянь, – щось налякало її. — звідти хтось йде!