Її волосся, наче хвилі в морі

Її волосся — наче хвилі в морі,

В її очах сміються зорі.

І усмішка бентежить душу,

Дізнатися ім'я я мушу.

І ніжність я вдихаю з дотиком,

Як бриз морський, торкаюсь подихом.

А груди — чи не вартують усього,

Чи дочекаюся цілунку я твого?..

«Який же гарний вірш. Шкода, що аркушик обірваний», — подумав Рядок.

Він ще раз оглянув цей обірваний клаптик паперу, на якому від руки був написаний вірш. Цей вірш був закладкою у новелі Ольги Кобилянської “Impromptu phantasie”. На клаптику не було написано ні назви, ні автора.

Рядок взяв цю закладку та підійшов до бібліотекаря.

— Ви часом не знаєте, з якої книги цей вірш або хто автор?

— Вибачте, але те, що я бібліотекар, не робить мене знавцем усіх поезій. Схоже, що цей вірш взагалі не належить нашій бібліотеці. Його хтось випадково забув у книжці.

— Ви не скажете, хто брав цю книгу переді мною?

— Це конфіденційна інформація.

— Добре. Але Ви ж не проти, якщо я заберу закладку?

— Звісно, ні.

— Дякую. До побачення.

— До побачення.

Рядок вийшов з бібліотеки з папірцем в руці. «Рядок» — це поетичний псевдонім. Так він підписував вірші. Його ж справжнє ім'я було Роман. Якось на одній з перших зустрічей поетів, він під час декламування вірша забув один рядок. Так тоді і сказав: «Я забув... Рядок…» Не знати чому, але це викликало у всіх сміх. Так до нього і причепився цей псевдонім — «Рядок». З часом Роман почав підписувати так свої вірші.

Сьогодні знову ввечері буде збір поетів. Роман хотів надихнутися якимось із віршів відомої поетеси, але в результаті вірш невідомого автора став для нього більшим натхненням.

«Наскільки красиво він описав дівчину. От би мені так навчитися», — подумав Роман, ідучи на зустріч поетів та намагався завчити вірш напам'ять, щоб продекламувати його перед колегами. Можливо, хтось із них зможе підказати, хто справжній автор цього вірша.

З такими думками Роман зайшов у місцеву книгарню, де відбувався раз на тиждень невеликий збір місцевих поетів. Він вже ходив сюди вже майже рік. Поети дуже хороші люди, з ними весело, і вони завжди придумають щось цікаве. Творчі люди, вони такі. Тут вже було багато знайомих облич. При спілкуванні один з одним використовувалися виключно псевдоніми. Тут вже були «Літопис», «Арфіст», «Мрійлива», «Шурхіт» та інші. Однак там була і якась нова дівчина.

Це була красива злегка кучерява дівчина з синюватим фарбованим волоссям. Вона стояла трохи осторонь від усіх, але її вигляд відразу ж захопив погляд Романа. Очі красуні були як озера, з яких ніби долинало світло зірок. А легка літня сукня синього кольору підкреслювала красу очей та гарну фігуру. Хоча її врода відразу привернула увагу Романа, але він відчував, що внутрішній світ дівчини теж наповнений світлом і теплом. Вона була справжньою перлиною в цьому казковому світі.

— Привіт. Я Рядок. А ти хто? — відразу ж підійшов Роман до новенької дівчини та простягнув руку для знайомства.

— Рядок? Якийсь кумедний псевдонім для великого поета… Тут всі мають такі загадкові псевдоніми, а тебе якийсь простенький, — сказала грайливо дівчина та злегка потиснула руку Романові. Ніжна шкіра її долоні змогла доторкнутися аж до серця Романа.

— Видатний поет не мусить мати великий псевдонім. За нього це зроблять його вірші. А у Вас є псевдонім?

— У мене немає псевдоніма. Хоча я колись була «Лінія»… — задумливо відповіла дівчина.

— Лінія? Хто б говорив про простенькі псевдоніми для поетів, — по-доброму підколов її Роман.

— Бо я не зовсім поетеса. Я викладаю математику.

— Що занесло учительку математики на збір поетів?

— Я колись тут була одного разу. Мені тоді тут дуже сподобалось. Потім мусила взяти перерву. Але мені здалося, що сьогодні потрібно знову піти.

— Он воно як! А це що у Вас в руках? — спитав Роман, побачивши у руці дівчини клаптик пожмаканого паперу.

— Це? Це… Це мій вірш… — зніяковіло відповіла дівчина.

— О… І так Ви ставитися до своєї творчості? Ви ж зім’яли вірш! Ви будете його читати сьогодні?

— Я не знаю.. Це не повний вірш, лише уривок.

— Уривок, а де решта?

— Загубилася. Я б хотіла віднайти цілий вірш… Не знаю, чи вдасться. Думаю, може, тут мені допоможуть. Ви колись чули про поета «Місячний Шепіт»?

— «Місячний Шепіт»… Хм-м-м… Він колись ходив сюди, але давно, ще до мене. Особисто з ним я не був знайомий. Я чув, «Шепіт» попав в аварію на мотоциклі та не вижив. Казали, він завжди любив швидкість та екстрим.

— Так, він любив ризик… — задумливо промовила Лінія.

— Ви його знали?

— Дуже коротко. Але він був хорошим хлопцем. Писав дуже гарні вірші.

— Так, «Місячний Шепіт» користувався авторитетом у цій тусовці. Казали, то був душа компанії. Але я чув, що поетом він був дуже своєрідним. Писав весь час про різні фентезійні баталії та історії.

— Хіба він не складав віршів про кохання?

— Я особисто жодного вірша такого не знаю, хоча читав його твори. То цей Ваш вірш написаний для нього?

— Не зовсім. Можливо, Ви прочитаєте мого вірша перед усіма? Можливо, хтось впізнає його… Бо я не люблю виступати на публіці. Якщо Ви це зробите, мені буде дуже приємно.

— Добре. Як можна відмовити такій красуні. Давайте мені Вашого вірша, — сказав Роман та простягнув руку.

Складалося враження, що Лінія хвильку вагалася, чи віддавати вірш, але потім віддала. Папір був добряче пожмаканий, і дівчина дуже хвилювалась. Крім того, було видно, що він колись був мокрий, а його потім висушили. Вірш був написаний від руки, але чорнило майже витерлося, тому хтось ручкою наводив слова заново. Цей клаптик паперу ніби вирвали з якогось записника.

— Він ще й порваний. Його що, корова жувала? — пожартував Роман.

— Не хочете читати, то не треба! — холодно промовила Лінія та простягнула руку, щоб забрати вірша назад.

— Та я жартую! Я прочитаю, — посміхнувся до Лінії Роман і не віддав вірша.

В цей час уже усі були в зборі. Як завжди, «Сова» попросив, щоб усі зайняли свої місця, а тоді почав свою типову промову перед початком:

— Друзі, вітаю усіх Вас знову у колі поезії. Сьогодні ми зібралися, щоб показати частину того, що ми змогли дістати із дна озера творчості. Бажаю Вам приємного вечора та насолоди. Як завжди, будемо зачитувати вірші за порядком. Усі питання та пропозиції — тільки після прочитання вірша, який вважається закінченим після поклону автора. Починаймо!

Після цього кожен по черзі вставав та зачитував свої вірші. Вірш від Лінії був маленький, тому Роман швидко вивчив його напам'ять. Але вірш не мав назви.

— Тут бракує назви. Як називається вірш? — запитав Роман у Лінії.

— Е-е-е-е. Втрачене кохання…

— А виглядає зовсім не як втрачене, але добре.

Нарешті дійшла черга до Романа.

— Шановні поети та поетеси. Я думав, що буду читати зовсім інший вірш. Але тут сталася певна ситуація. Ось ця дівчина під псевдонімом «Лінія» попросила мене зачитати уривок з вірша. Він може бути пов'язаний з «Місячним Шепотом». Якщо хтось чув цей вірш — відразу дайте знати, бо вона хоче відновити цілий вірш. Дякую.

Тоді Роман вирівнявся та почав емоційно зачитувати напам'ять вірша Лінії:

Втрачене кохання

Я злиюся з тобою у єдине,

Моя любов до тебе лине.

Віддам усе! Навіть життя!

Допоки серця не зупиниться биття.

На кінці Роман поклонився. Після цього «Сова» сказав:

— Дякую, Рядку, за гарне виконання уривка з вірша. Однак «Місячний Шепіт» ніколи не писав про кохання. Це не його вірш, і я ніколи такого від нього не чув.

Інші на зібранні схвально похитали головою.

— Ну що ж. Хоча б спробував, — посміхнувся Роман та сів на своє місце.

— Дякую! Ви дуже чуттєво зачитали вірша, — подякувала йому Лінія.

— Хіба? Чому ж тоді у Вас сльози на очах? — помітив Роман, і Лінія активно почала терти очі.

— Просто Ви дуже чуттєво його зачитали. На мене нахлинули спогади.

Роман протягнув клаптик паперу, на якому був уривок вірша. Лінія взяла клаптик, підвелася і почала йти до виходу. В цей час «Арфіст» зачитував свого вірша про сенс життя. Роман вирішив піти услід за дівчиною. А вже на виході з будівлі запитав у неї:

— Ви куди?

— Мені пора вже йти. Це було не дуже гарною ідеєю сюди приходити.

— Давайте я Вас проведу.

— Та ні, не варто.

— Але ж на вулиці вже темно! Хоча б до зупинки.

— Ви такий добрий… Добре, дякую.

Вони вийшли з книгарні та попрямували до найближчої зупинки автобуса.

— А Ви знаєте, Ваш вірш мені сподобався, — почав розмову Роман.

— Так, він мені теж подобається. У Вас такий цікавий псевдонім — «Рядок». Наче й простий, але як гарно та мило звучить. Цікавий факт: не тільки у мові є рядки. В математиці теж є рядки.

— Так? Щось такого не пригадую… Однак у мене лише шкільні знання з математики, тому можливо.

— Так-так, є арифметичний ряд, геометричний ряд та інші…

— Цікаво. Виявляється, такі різні науки можуть мати щось спільне.

Рядок та Лінія дійшли до зупинки.

— О, он вже і мій автобус їде, — сказала Лінія.

«Яка ж вона мила та красива», — подумав Роман.

— Давайте я з Вами! До під'їзду проведу, — намагався провести з цією дівчиною трохи більше часу.

— Ви хочете поїхати зі мною на автобусі?

— Так, а чому б ні? Я хотів би про Вас дізнатися трохи більше.

— Дякую. Ваша компанія мені теж дуже приємна. Я згодна.

Вони зайшли в автобус та зайняли сидячі місця один біля одного

— З Вами так легко спілкуватися, ніби ми вже давно знайомі. А Вам не важко мене так далеко проводжати?

— Мені зовсім не важко. Завтра ж субота. Вихідний. Часу в мене багато.

— Дякую Вам. Ви добра людина.

— Ну, я б не сказав… Просто мені з Вами теж цікаво розмовляти. Знаєте, коли весь час спілкуєшся з поетами, то потім немає вже з ними про що говорити. Рутина… А тут людина, яка далека від поезії, але все одно з якою легко розмовляти… Не ображайтеся, не хотів Вас образити.

— А-ха-ха… Я не ображаюся. Писання віршів — це дійсно не моє, але вони такі гарні...

— Звичайно! Не все ж можна виразити вашими математичними формулами. Поки що не чув про формулу чи рівняння для краси.

— А гарно ви вмієте говорити!

— А Ви теж дуже вродлива. Яке Ваше справжнє ім'я?

— Лія.

— Ого, чарівне ім'я. Та про Вас вірші писати треба.

— А Ви напишете?

— Напишу, якщо хочете. Тільки критики я не люблю. Тому отримаєте те, що заслуговуєте.

— А-ха-ха. Я згодна. О, моя зупинка. Виходимо!

Рядок та Лінія вийшли з автобуса.

— А як Вас звати? — запитала дівчина.

— Роман. Давайте, може, на ти?

— Добре, Романе, швидко ж ти заводиш знайомство з дівчатами.

— Насправді ні. А з такими гарними як ти, то мені взагалі не щастить. Мабуть, сьогодні просто мій день, — посміхнувся Роман.

— А-ха-ха, а ти кумедний. Вмієш робити компліменти, які не ріжуть вухо. Справжній митець.

— Ну хоч хтось мене похвалив. Дякую тобі, Лія.

— Ось і мій під'їзд. Не хочеш зайти до мене на чай?

— Залюбки, тільки май на увазі, я кидаю в чай багато цукру.

— А-ха-ха, можеш не переживати, цукру вистачить на нас обох.

Вони зайшли в під'їзд, піднялися на другий поверх. Лія відчинила двері, і хлопець та дівчина зайшли у маленьку однокімнатну квартиру. Меблів було небагато, мабуть, Лія тільки недавно тут оселилася. Лія увімкнула світло в коридорі та запитала:

— Ти щось будеш до чаю?

— Так, чи можна попросити один твій поцілунок?

— Можна, — посміхнулася Лія, і Роман легко поцілував її в губи…

— М-м-м… Доволі солодкі, можна ще?

— Я ж казала, що цукру вистачить для нас обох.

Тоді Роман вже обхопив за талію Лію та притягнув її до себе. Наступні його поцілунки теж були зосереджені на м'яких, солодких губах Лії, від яких він не міг відірватися.

— Давай скинемо взуття та перейдемо до ліжка, — відірвалася від поцілунків Лія, коли Роман, наситившись її вустами, почав спускатися до шиї дівчини.

— Ага, — тільки й мовив Роман, не в змозі відірватись від її шиї, яка пахла таким приємним ароматом жіночого тіла та якогось ніжного парфуму.

Скинувши нашвидкуруч взуття, вони злилися в обіймах та маленькими кроками, не відриваючись одне від одного, зайшли до кімнати, де було невелике м'яке ліжко. Під час цього танцю Роман знайшов замочок на літньому платті Лії та розстебнув його. Одночасно Лія зняла з нього футболку та стягнула джинси. Вона насолоджувалась міцною чоловічою статурою та гладила своїми ніжними руками його в міру рельєфне тіло. Коли вони дійшли до ліжка, Роман остаточно скинув із себе рештки одягу та допоміг Лії зняти її літнє плаття.

Синювате волосся Лії, ніби хвилі в морі, спадало на її плечі, створюючи неземну ауру. В очах дівчини віддзеркалювалися зорі на безкрайому морі їхньої пристрасті. Роман легко занурив свою руку у оксамитове волосся Лії. Його губи продовжували насолоджуватись солонувато-солодким смаком моря на шкірі Лії, коли вони продовжували зливалися в палких обіймах. Вони забули про все: про слова, про обмеження, про зовнішній світ.

Після цього закохані впали на ліжко та сплелися в одне ціле, вирвавшись з-під контролю своїх бажань. Роман не поспішав та насолоджувався кожною миттю, проведеною з такою чарівною дівчиною. Він пестив її губи, обличчя, шию. Погладжував пружні стегна та живіт, тендітні плечі і м'які груди.

Роман вдихав приємний запах її тіла та волосся та все глибше занурювався у втрачені безодні блаженства. Їхні тіла взаємодоповнювали одне одного, ніби числа в математичних рівняннях, відкриваючи нові форми насолоди та даючи в кінцевому результаті один абсолютний акт кохання. Слова тут були зайві, бо їхні розпашілі тіла злилися в екстазі, а закохані стогнали від задоволення. Роман «писав поезію» по всьому тілу Лії, розбурхуючи її пристрасть ще сильніше. Лія не зупиняла його, повністю віддавшись рукам поета, прагнучи дістати більшого задоволення. Після першої години безумств їхні тіла відпочивали, обіймаючи одне одного в останніх спалахах пристрасті. Роман і Лія знали, що це був лише початок, і вони продовжуватимуть свої сесії втіхи, занурюючись у світ безмежної поезії та числових відкриттів, що неодноразово повторювались протягом цілої ночі.

Зранку Роман прокинувся на ліжку у тій самій квартирі. У нього трохи боліла голова. Роман взяв свій телефон, щоб глянути, котра година. Там була величезна кількість повідомлень від його друзів-поетів. Мабуть, після вечора поетів вони пішли, як завжди, в якийсь місцевий паб та там добряче «відпочивали». Роман почав читати їхні повідомлення:

«Рядок, давай до нас! Ми в “Підкові”».

«Ти де пропав?»

«Ти нас проміняв на ту новеньку?»

«Вона не з наших, будь обережний!»

«Вона може бути хвойда, ще щось підчепиш. Давай краще до нас!»

«Рядок, якщо не прийдеш, ми тебе виженемо з наших рядів 🙂»

«Дивився не заразися там чимось :)»

«Слідкуй за своїми грошима, а то на ранок тобі дадуть такий рахунок, що не розплатишся. А ти мені ще двісті гривень винен».

«Не забудь користуватися презервативами, хоча ти й так гандон :)»

Голова у Романа трохи ще боліла, але після цих повідомлень йому стало трохи не по собі. Лія збоку міцно спала. Хлопець перевірив, чи гаманець у кишені його штанів. Ніби все добре. Чаю насправді не було, але було вино.

Роман замислився:

«А дійсно, хто вона така? А що, як Лія мене справді чимось заразила? Вона навіть не згадувала мені за презервативи, мабуть, на оральних контрацептивах… Мені ніколи не щастило з дівчатами, а тут перше знайомство, та ще з такою гарною — і відразу секс. Щось тут дійсно підозріло. Що ЛІя забула на тому вечорі поетів? Може, це якийсь новий вид кидалова?»

Роман злякано дивився на двері та панічні думки заполонювали його голову:

«А що, як звідти зараз забіжать якісь два амбали та почнуть з мене вимагати грошей. А що, як тепер у мене СНІД? Або ще гірше, вона звинуватить мене в зґвалтуванні? Та ні, не може бути. Але, що це за вірш у неї був в руках? Вона говорила, про «Місячний Шепіт». Але «Сова» казав, що це не його вірш. Я чув, «Місячний Шепіт» заборгував комусь великі гроші, перш ніж розбився на мотоциклі. А що, якщо смерть «Місячного Шепоту» була не випадково? Що, як зараз з мене будуть вимагати борг «Місячного Шепоту?»

Абсурдність питань, які задавав собі Роман, тільки погіршувались. Пізніше він не раз згадував цей момент, і його охоплював сором. Але у ту мить у нього був приступ паніки і нічого не міг з цим зробити. Чим більше питань він задавав собі, тим більше не вірив у своє щастя, а більше вірив у якийсь підступ. В один із моментів тривога нарешті його перемогла. Роман встав та почав тихо одягатися.

На столику лежав той вірш, який він вчора читав. Роман взяв його та ще раз перечитав. «Гарно написано. Вона казала, що не поетеса… Навіщо їй цей вірш?» — Роман запхнув аркуш собі в карман джинсів, а потім безшумно вийшов із квартири.

«Якось негарно. Покинув дівчину після такої ночі... Але ж вона сама винна. Лія ж мене споїла!» — заспокоював себе Роман, коли рано-вранці повертався до себе додому.

Пройшло кілька тижнів відтоді, як Роман провів чудову ніч разом з Лією. Пізніше він відчував, що зробив дуже негарно і його весь час за це пробирав сором. Але він намагався забути про це відчуття, та продовжував тусити зі звичною компанією поетів. Роман сподівався, що колись Лія знову прийде на вечір поезії. Тоді він зможе попросити вибачення в неї за свою поведінку. Але вона не приходила. А от Роман з кожним днем все частіше згадував Лію та ту чарівну ніч.

Одного вечора, прийшовши трохи підвипишим після зустрічі поетів, він побачив на столі, серед паперів, той вірш, який вкрав у Лії.

«Навіщо я його вкрав? Це все через страх. Але тепер мені бракує Лії. Бракує її кучерявого волосся. Бракує її очей, у яких бавилися маленькі вогники. Бракує усмішки, яка проникала так глибоко в мою душу. Бракує ніжної шкіри та округлих м'яких грудей Лії…».

Роман був пригнічений. Він не мав жодних контактів, щоб попросити у неї вибачення, крім адреси дівчини.

«Потрібно знайти у собі сміливість подивитися їй у вічі після того, що я зробив. Я занадто довго відкладав неминуче. Треба діяти!»

З цими думками він вийшов з дому та поїхав до квартири Лії. Ось той самий під'їзд, той самий поверх, та сама квартира.

Роман хвилинку стояв перед дверима, а тоді почав натискати дверний дзвінок. Зараз ніч. Вона мусить бути вдома. Але ніхто не відкривав двері. Проте Роман продовжував дзвонити та дзвонити.

Десь через п’ятнадцять хвилин відчинилися сусідні двері, звідки виглянув повнуватий літній чоловік.

— Чого дзвониш? Хіба не бачиш, що нікого там немає?

— Але тут живе дівчина — Лія.

— Жила. Вона виїхала кілька днів назад. Ця квартира зараз порожня.

— А Ви не знаєте, куди вона виїхала?

— Звідки я можу знати?

— А хто здавав їй цю квартиру?

— Якась компанія зі здачі житла. Я звідки знаю?!

— Шкода. Мені дуже треба знайти цю дівчину.

— Колектор?

— Та ні. Я її кохаю.

— А-а-а… Любов…. На жаль, тобі нічим не допоможу. Вона тут жила лише кілька місяців. Майже ні з ким не знайомилась, лише віталася в коридорі. Я навіть не знав, як її звати.

— Вона викладачка математики. Вона не ходила до школи на роботу?

— Ні. Дівчина рідко виходила з квартири. Але до неї часто забігали діти. Напевно, була репетитором.

— Ага. А знаєте когось із тих дітей?

— Слухай, не напрягай. Я хочу спати. Не знаю ні її, ні дітей.

— Що ж… Дякую Вам і на цьому. До побачення.

— Ага. Бувай.

«Ось що стається, якщо довго чекати. Я втратив дівчину своєї мрії. Слабак! Бовдур! Боягуз!»

Роман ішов додому та проклинав себе за слабохарактерність. Зайшовши в свою кімнату, він сів у крісло. На душі його було препаскудно. Роман почав згадував красу Лії — її волосся, очі, губи, шкіру. Майже так само, як у тому вірші, який він читав у бібліотеці.

І тут Роман різко відкрив очі. Той вірш! Вірш, який Роман знайшов у бібліотеці…. Він був написаний на такому ж папері, як і вірш від Лії… Як Роман цього відразу не помітив. Та сама велика клітинка і чорнило того ж кольору. Це могла б бути частина одного і того ж вірша. Перша частина описувала красу Лії. А друга частина вірша присвячена їй особисто. Роман різко встав з крісла та дістав обидва папірці з віршем.

Перша частина вірша була рівною та гладкою, а друга була пом’ятою і, швидше за все, змоклою, яку потім висушили. Але ці дві частини вірша точно були написані тим самим почерком. Якщо дійсно цього вірша написав «Місячний Шепіт», то його батьки могли знати Лію та мати її контакти. Потрібно хоча б спробувати знайти Лію. Це був останній шанс. Роман був такий збуджений, що ледве дочекався ранку, щоб подзвонити «Сові» та вивідати контакти батьків «Місячного Шепоту».

«Сова» повідомив адресу, де «Місячний Шепіт» жив зі своєю матір'ю. І назвав справжнє ім'я «Місячного Шепоту» — Михайло. Вже зранку Роман стояв біля незнайомих дверей, де колись жив Михайло.

«Треба діяти», — подумав Роман та подзвонив у двері.

— Що Вам треба? — почув Роман голос жінки з-за дверей.

— Доброго ранку. Я знаю, що це звучить дивно. Але я знайомий вашого сина — Михайла. Я його погано знав, але чув, він був хорошою людиною. Я зі спілки поетів. Я знайшов один із віршів, який він написав про любов до дівчини. Ви б не могли поглянути, чи це його почерк?

— Ти здурів? Міши вже рік як немає, а ти прийшов через якийсь вірш?

— Цей вірш може допомогти знайти мені одну дівчину. Її Ім'я Лія. Я її кохаю, але я втратив зв'язок. Вам нічого не говорить це ім'я?

Роман почув, як клацнув замок і двері відчинилася. Старенька жіночка дивилася на нього з підозрою.

— Лія… Я чула це ім'я. Міша казав, що це його єдина любов. Казав, що хоче прожити з нею решту життя. Хотів познайомити мене з нею. Однак потім сталася ця трагедія. Так її ніколи і не бачила. То кажете, цей вірш написаний їй, моїм сином?

— Так. Погляньте, ось два уривки. Ви колись читали щось таке?

Мати глянула на ті папірчики, що їй Роман простягнув та почала мовчки читати.

— А почерк дуже схожий на почерк мого Міши. Дуже гарно написано. Міша ніколи не писав таких гарних віршів про любов. Я навіть не впевнена, чи це дійсно його вірш… Але ми можемо перевірити. Він усі свої вірші записував у свій особистий блокнот. Проходьте… Може, щось і знайдемо.

Роман зайшов в коридор. А жіночка пішла десь вглиб квартири, а потім повернулася з товстелезним блокнотом.

— Ось це записник Міши. Ці вірші зігрівають мені серце, коли мені сумно. Я ніколи не розуміла його віршів про ельфів та орків. Але зараз я збагнула, що мій Міша завжди жив казкою, яку я не бачила.

— Дякую. Можна, будь ласка, поглянути?

— Так, тільки обережно. Це моя найдорожча згадка про нього.

Записник усередині мав такий же папір у клітинку, який Роман тримав у руці… Юнак перегортав кожну сторінку записника. І ось він знайшов вирвану сторінку із блокнота. Від цілої сторінки залишилася лише нижня третина сторінки, яка була згорнута удвоє. Роман розгорнув сторінку та побачив кінець вірша.

Назвалася ти просто «Лінія»,

Між нами спалахнула хімія.

«Красиво, але, на жаль, кінець вірша не дав мені підказок, де знайти Лію…» — подумав Роман.

— Так, цей вірш дійсно належить йому. Ось тримайте решту два уривки вірша. Це дуже гарний вірш від Вашого сина. Я його вже знаю напам'ять. Ця дівчина Лія була його коханням. Ви не маєте жодних контактів з нею?

— Ні. Я ж кажу, її навіть не бачила. А навіщо вона Вам?

— Тепер ця дівчина — моє кохання. Я не знаю, чи зміг би краще описати Лію, ніж Ваш син. Вона дійсно така чарівна, як у цьому вірші.

— Дякую за гарні слова про талант Міши. Він був обдарованим хлопчиком. А як тебе звати?

— Роман.

— Щасти тобі у пошуку твоєї Лії, Романе.

— Дякую Вам.

Роман вийшов з квартири, де колись жив «Місячний Шепіт». На жаль, жодних зачіпок. Але Роман не збирався здаватися.

…Учителька математики ішла центром міста зі своєю подружкою. Вона вже втомилася від постійних переїздів та скаржилися на важку долю учителів. Раптом її подружка зупинилася та показали пальцем на великий білборд.

— Поглянь, Лі. Це ж той вірш, що тобі написав у минулому твій колишній хлопець, чи не так?

— Що? Де?

— Он, на гіпермаркеті.

Лія повернула голову та прочитала вірш:

Знайдене кохання

Її волосся — наче хвилі в морі,

В її очах сміються зорі.

І усмішка бентежить душу,

Дізнатися ім'я я мушу.

І ніжність я вдихаю з дотиком,

Як бриз морський, торкаюсь подихом.

А груди — чи не вартують усього,

Чи дочекаюся цілунку я твого?..

Я злиюся з тобою у єдине,

Моя любов до тебе лине

Віддам усе! Навіть життя!

Допоки серця не зупиниться биття.

Назвалася ти просто «Лінія»,

Між нами спалахнула хімія.

Я ж був дурний і сліпо слухав всіх,

Не бачив я, що щастя — це твій сміх.

Якась отрута затьмарила мій зір,

Покинув я тебе, не дочитавши твір.

А збіжні лінії прямують разом.

І зустрічаються вони в екстазі.

Тепер мої ж вірші стали даремними,

Бо стали лініями ми паралельними.

Чи є ще шанс нам перетнутись знову?

Продовжити кохання мову.

Чекатиму о сьомій вечора щодня,

На тій зупинці, де проводив тебе я.

Твій Рядок

*******

Дякую за прочитання!

Автор — Василюк Сергій

Редактор — Серебрій Лариса

Контакти автора:

https://www.facebook.com/sergii.vasyliuk.3/

https://www.instagram.com/vasyliuksergii/