Бордель «Притулок зранених душ»

***

— А потім...а потім вона лишала мене одного...закривала в темній кімнаті, маленькій коморі поряд зі швабрами та мітлами, — очі Генрі були червоними від сліз, Лідія дивувалась, як він ще бачить, адже вони набрякли та скидались на дві драглисті роздуті кулі. З рота текла слина, з носа слиз. Все це нагадувало непривабливий кисіль, який щедро вкривав обличчя Генрі.

Пересилюючи гидливість, Лідія нахилилась й, прибравши особливо велику шмарклю, поцілувала Генрі в губи.

— Все позаду, любий, все це давно позаду! Тебе більше ніхто не образить, ти сильний, ти пройшов випробування й тепер тобі нічого не загрожує.

Генрі енергійно закивав, зрошуючи сльозами подушки та простирадла.

— Так, так, ти маєш рацію, я сильний, я все зміг... І зможу!

— Зможеш!

— Зможу! І хочу! Просто зараз!

— Так, так, мій герою!

Лідія поклала руку Генрі на свій м'який живіт. Та, як змія, ковзнула нижче. Дівчина відчула, що рука тремтить. А потім Генрі завмер, не наважуючись відігнути смужку мережевих трусиків.

Лідія допомогла. Провела його руку нижче, дозволила тій відчути вологу всередині себе. Очі Генрі закотилися, губи дрібно затріпотіли.

«Цей фінішує швидко. Бодай, вперше з жінкою»

— О, Генрі, візьми мене! — Лідія притягнула хлопця до себе, щоб він нарешті отримав те, за чим прийшов.

Він незграбно заліз на неї. Його солоні вологі губи лишали на тілі та обличчі Лідії шлейф липких слідів. Кілька разів Генрі навпомацки штрикнув прутнем, але промазав.

— Я допоможу тобі, — лагідно озвалась Лідія й направила багатостраждального хлопця куди слід.

Йому вистачило всього кількох судомних поштовхів, щоб бурхливо скінчити.

— О, пробач, — Генрі дивився на неї переляканими очима. Здається він навіть забув, що щойно став чоловіком — настільки переймався через стрімкість своїх ласк. — Я не мав робити це в тебе, так? Вибач, вибач, все сталося так швидко... Наступного разу буде краще, обіцяю тобі!

— Любий, не переймайся, ти все зробив, як слід! Це було божественно, — Лідія широко розчахнула очі, щоб додати своїм словам ваги.

Генрі не відводів від неї погляду і не злазив. Натомість припав губами до її вуст й гаряче поцілував.

— Це краще, що будь-коли зі мною траплялося!

Історія перша: Генрі

Генрі народився слабким та хирлявим. Багато хто дивувався, як це у такої дорідної жінки, як Камілла Ліберман, могло народитися настільки немічне дитя.

— Та він ще надолужить! От побачите, пережене ваших вилупків! — напівсерйозно віджартовувалась жінка, розправляючи огрядні груди та підправляючи об'ємну зачіску, що весь час норовила вислизнути з-під капелюшка. — Ну, Генрі, покажи тій купці малих пройдисвітів, що ти теж нівроку! — й мати штовхала сина в кімнату до інших хлопчаків.

Поки його мати разом з іншими жінками усамітнювалась на просторій терасі місис Гірлі аби добряче попліткувати та, як вони самі ж і висловлювались, «попити чаю» (хоча Генрі ненавидів запах алкоголю, яким тхнуло від матері кожного разу, коли ті зібрання закінчувалися), їхні виплодки мали змогу займатися чим завгодно. Інших дітей така свобода надихала, Генрі ж вона лякала до дрижаків.

— Ну ж бо, Генрі, іди пограй, може хоч ці хлопчаки навчать тебе нормальних ігор, бо все ті книжки таскаєш, — і мати лишала сина наодинці з тими, хто вселяв в нього справжній жах.

Генрі ненавидів щотижневі збори високоповажних панянок з їхньої вулиці, бо до цього шанованого суспільства якимось чином затесалася і його мати. І, о лишенько на бідну голову Генрі, всі інші матрони мали кремезних синів-бугаїв, які здається тільки й шукали нагоди познущатися з малого.

— Ну шо, матусин синок, готовий провести час з користю? Клянуся, я просто обожнюю ці посиденьки підстаркуватих баб, адже нам дістається така класна іграшка, правда ж, Генрі? — голос найстаршого, Реба, нагадував огидний писк, що народжується від зустрічі чогось металевого зі скляним.

Звісно, ніхто не бив Генрі по обличчю. Не дурні, щоб так підставлятися. Але лишалося багато інших місць, які цілком безкарно потерпали від знущань малолітніх збоченців. Генрі запихали іграшки в труси, регочучи, мовляв той наклав в штани.

— Диви, диви, чуваче! Генрі, ти шо й досі на горщик просишся, га, скажи? Він усрався, клянуся дияволом, просто усрався! Чуєте, як смердить? — й поки одні телепні показово затуляли носи, інші як слід тримали Генрі, штовхаючи йому в труси купи непотребу.

Їх було п'ятеро. Реб, і хоч він був старшим всього на два роки, скидався на малого буйвола. На широкому черепі росла неприваблива купка волосся, що скоріш нагадувало торішню пожовклу траву. Маленькі очі, що визирали з-під низького лоба, дивилися войовничо та агресивно, щелепа завжди міцно стиснута, наче він стримувався аби не закричати.

Рудоволосий та довготелесий Кайнінг, весь словниковий запас якого вичерпувався фразами «Тримайте цього хлюпіка, хлопці» та «Оце ми дали жару малому тюхтію!». Низький та огрядний Нік, від якого достобіса сильно тхнуло потом та який мав залізну хватку — це він завжди тримав Генрі, болісно викручуючи його суглоби за спиною, поки інші гади знущалися.

Ще було два брати, Рональд та Ніл. Ніл здавався тупим виродком, недоумкуватим та пришелепкуватим. Він просто повторював все за іншими та повсякчас противно іржав, як старий кінь. А Рональд...оцей був по-справжньому жорстоким. Це він вигадував всі ті знущання, яким піддавали Генрі. Непримітний, миршавий, з ядучо-зеленими очима, що завше зяяли, як два світичі, заховані у вологі очниці.

Лише одна дівчина була в тій компанії, що стала справжнім жахом Генрі. Міла. Донька місцевої булочниці. Дуже худої істеричної жінки, що завжди нервово крутила поділ сукні та без упину дякувала за те, що її прийняли в Клуб Поважних Дам. Саме так вона називала зборище матрон-пліткарок. Міла майже не спілкувалась з хлопцями, вона мала сумний потуплений погляд і здавалося, що найцікавіше в житті Міли — це носаки її збитих туфельок, які вона вивчала повсякчас. Дівчина не брала участі в катуваннях Генрі, але й не допомагала тому. Просто уходила на двір та видряпувалась на найвище дерево. Генрі здавалося, що йому подобається Міла, але та виглядала переполоханим малим пташеням й хлопець не знав, як з нею заговорити. Як сказати щось окрім подяки за пухкі булочки її матері.

— Хлопці, скільки можна повторювати цю хрєнь..., — сказав якось Рональд, коли Генрі, скручений як завжди, стояв зі запханим мотлохом у трусах, а всі інші повторювали, що він знову всрався. — Я думаю настав час більш серйозних розваг, адже так, Генрі? Зізнайся, вже заглядаєшся на дівчат? А? Вже свербить? — і Рональд поклав руку Генрі поміж ніг, боляче стискаючи тестикули. — Господи, Генрі, ти всюди обділений, — і покидьок демонстративно тикнув пальцем в тонку, наче дівчачу, руку хлопця. — Роздягніть його!

Генрі забився в руках кривдників, як навіжений. Відчув, як в паху стало тепло та мокро.

— Фу, цей гівнюк і справді обдєлався, — фиркнув Реб.

— Не зважай, — сказав Рональд, він як раз крутив в руках пляшку з-під газованки. — Любиш таке? — він підсунув пляшку Генрі під ніс. — А кажуть, це шкідливо для здоров'я... А якщо так? — очі Генрі полізли з орбіт, коли він відчув, як холодний пластик торкається ануса. Як Рональд настирливо прокручує пляшку, змушуючи ту занурюватися в Генрі все далі й далі. З очей хлопця пирснули сльози. Він звивався та стогнав.

— Ей, Рональде, може досить? — нерішуче промовив Нік, — а що як він розкаже мамаші?

— Закрийся! Весь кайф псуєш, правда, Генрі? — й він проштовхнув пляшку ще глибше.

Генрі врятували звуки з тераси. Мамці цих покидьків разом з його власною матроною нарешті закінчували свої засідання.

Рональд грубо відштовхнув Генрі:

— Гей, іди помийся. І тільки спробуй пожалітися матінці, будеш ссати кров'ю тиждень!

Вже повертаючись додому, Генрі судомно чіплявся за мамчину спідницю.

— Мамо, будь ласка, не бери мене більше на ці збори! Я буду прибирати вдома в цей час, а хочеш буду писати чи читати? Стригти газон? Що завгодно, будь ласка, мамо!

Але жінка роздратовано відштовхувала сина, як набридливе щеня.

— Що за кволе хлопча! Тобі потрібно спілкуватися з нормальними хлопцями, може вони хоч чомусь тебе навчать!

Генрі не витримав та розридався.

— Знову ревеш! — сльози Генрі діяли на матір, як червона ганчірка на бика. — Мало я сил витратила на тебе, негіднику! Могла лишити ще в пологову, казали ж тоді, що путнього з тебе нічого не вийде! А ні, пожаліла... Думала, вирощу з тебе чоловіка, та як був розмазнею, так ним й лишився! Вставай, наволоч, годі ридати, як баба!

Та Генрі не міг поворухнутися. Знерухомлений образою та несправедливістю, прикутий невидимими кайданами безсилля.

— Шуруй в комору! Посидь, подумай! — і вона силоміць тягнула сина в темну кімнату за кухнею, де зберігався домашній непотріб. Вона думала, що якщо не бачить Генрі, то його наче і не існує зовсім.

Хлопець боявся темної кімнати до запаморочення. Навіть дорослішаючи, не міг позбутися ірраціонального страху перед сутінковими тісними приміщеннями. Малим же майже божеволів од жаху. Держаки швабр нагадували йому примарні скелети, ворс мітел — страшних потойбічних монстрів. Йому здавалося, що ганчір'я для миття підлоги починає ворушитися і з нього виповзають полчища павуків.

Певно, своєї матері Генрі боявся навіть більше, ніж зграї тупих та жорстоких хлопчаків. Бо від неї не було де сховатися.

Хай там як, а на зборища Клубу Поважних Дам Генрі більше не пішов. Наступного тижня прикинувся хворим, ще через тиждень напросився в гості до бабусі за місто, через два — втік з дому, за що мати відлупцювала його не гірше за хлопців.

Та лишалась школа. Там було ще гірше. Якщо ти не можеш постояти за себе, якщо саме твоє тіло волає про слабкість та нікчемність, готуйся до жаху.

Генрі добре запам'ятав і містера Фокса — старого фізрука. Коли він намагався займатися додатково, приходив в зал в позашкільний час, щоб безпорадно повисіти на канаті, як розчавлений вантажівкою хробак, старий хрєн завжди з'являвся нізвідки.

— Я знаю, що ти затіяв, хлюпіку. Хочеш стати сильним, хочеш показати всім, що Генрі не можна просто так ображати! Зась сміятися зі слабака Генрі! Та я знаю, таких, як ти... Бачив їх тьму-тьмущу! Дрищів, що мріяли стати суперменами. Нічого в тебе не вийде. Слабкість аж надто глибоко засіла у твоєму нутрі, вона народилася бодай раніше за тебе. Це її насправді виношувала в утробі твоя мамця, а ти так — її недоношений близнюк. Тож, навіть не думай, що я, вражений твоєю силою волі, загорюся бажанням зліпити нового Генрі! Ні, мені по цимбалах і ти, і твої страждання! Вимітайся з мого залу, йди займайся на задньому дворі, поки сусід чпокає твою мамашу! Ясно? Навіть не мрій, що станеш краще!

Але Генрі мріяв. Як придушить містера Фокса, як запхне в дупу Рональду цілий газовий балон. Як підвісить на дереві, де облаштувала собі схрон відлюдькувата Міла, Реба, Кайнінга, Ніка та Ніла.

Як закриє в коморі на цілий тиждень свою матінку.

Історія друга: Лідія

Лідія випускала пухнаті клуби диму, від чого кімнату потроху затягувало сіруватою імлою.

— Хочеш? — вона простягнула цигарку Генрі. Той нерішуче кивнув, спробував затягнутися, але закашлявся наступної ж миті.

— Принаймні кохаєшся ти вже краще, ніж палиш, — засміялась Лідія.

Генрі притиснувся до неї й вона відчула, що він вже знову готовий.

— Розкажи щось про себе, — попросив він. — Ми так багато розмовляємо...Але завжди лише про мене.

— Бо цей заклад для цього і створений, — підморгнула Лідія й провела рукою в повітрі, — бордель «Притулок зранених душ»: вилікує вашу душу, подарує насолоду тілу..., — а потім сплюнула на підлогу, — який пафос, аж противно!

Генрі зарився обличчям в її волосся, до солодкуватого аромату якого домішувався гіркий запах нікотину.

— Я отримав нову роботу, про яку до цього лише мріяв! Ти навіть не уявляєш, наскільки ти мені допомогла... З тобою я стаю краще, впевненіше!

Лідія відсторонила Генрі.

— Гей, хлопче, я всього лиш шльондра, яка не звикла до таких слів!

— Не кажи так про себе!

— А що ще казати, як це правда? — Лідія розуміла, що їхні з Генрі зустрічі стають дедалі небезпечнішими. Але цей йолоп приходив до неї кілька разів на тиждень, певно просаджуючи тут всю зарплатню.

— Розкажи про себе, мені дійсно цікаво! Тобі ж теж дісталося?

Лідія затягнулась і випустила велике димне кільце. Помітила, що руки її злегка затрусились, а в грудях щось неприємно затріпотіло.

— Ну, добре, якщо своїх сумних історій тобі недостатньо.

Лідія була єдиною дитиною в сім'ї. Але це ніяким чином не зробило її щасливою, мовляв, дісталася вся любов батьків. Бо у її батька любові не було ні до кого, а у матері — любов лише до чоловіка. Маніакальна, тупа, безглузда, ірраціональна, а ще німфоманська. Лідія була наче побічним продуктом їхніх злягань, яким вони піддавалися чи не кілька разів на день. Будь-де і будь-коли.

Матір Лідії, худорлява та хвороблива, демонструвала нетипову витривалість і наполегливість, коли справа доходила до тілесних утіх.

— О, диви, німфоманська дочка пішла, — дражнили її сусідські дівчата. А потім підключалися й хлопці: — Гей, курво, ти вже готова розсувати ноги, як твоя мамаша? Чи вона тебе добре навчила та підготувала до цього?

Лідія рідко коли відповідала на такі закиди. Здебільшого мовчала, намагалася бути непомітної, як під час батьківських оргій, так і під час нескінченних цькувань.

А потім батько Лідії знанецька помер. На заводі, де він працював токарем, йому розпанахало руку ледь не до плеча. Стрімко розвинулась гангрена, він бився в лихоманці кілька днів, верзучи нісенітниці й проклинаючи весь білий світ.

Лідія тоді злякалася всмерть. Та не кончини батька. А власних думок. Бо дівчина зраділа, вирішила, що як вони лишились з мамою самі, все налагодиться, стане не таким, як раніше. Що матір нарешті помітить, що в неї є донька.

Та мати Лідії перші місяці вбивалась, як навіжена. Ночувала на кладовищі, майже не їла, перетворилась на сіру примару з плутаним волоссям та гарячкуватими очима. Стало ще гірше. Якби не сусідка — мила бабуся, що лишень сутужно знизала плечима кожного разу, коли бачила Лідієву мати, дівча певно померло б з голоду.

А потім матінка привела в дім нового чоловіка. Наглядача з кладовища, де знайшов свій останній прихисток батько Лідії. Низенький, майже квадратний чолов'яга, очі якого постійно бігали зі сторони в сторону, наче він намагався розгледіти ними одразу все, що було навколо.

Подейкували, що вперше він виїбав Лідієву мати тоді, коли вона сиділа на могилі колишнього чоловіка. Навіть не відходячи далеко від сакрального місця поховання.

Цвинтарський чмир оселився в їхньому домі, став таскати матері квіти прямо з кладовища, а вона — дурепа — лише раділа та усміхалася. І якщо рідний батько, здавалося, навіть не помічав Лідію, то вітчим навпаки: усаджував малу на руки, гладив, розповідав, як вона схожа на матір, розпитував багато такого, від чого у Лідії волосся ставало дибки. Як то: чи почались в неї вже місячні, чи швидко ростуть груди.

Коли Лідії виповнилось дванадцять, вітчим вперше спробував зґвалтувати її. Казав, що краще це зробить він, аніж якісь вуличні пройдисвіти.

— Ти ж мені майже донька! Я буду ніжним, от побачиш, тобі сподобається! Чула ж як верещить твоя мамка, — огидно заржав, — то і ти так будеш!

Перший раз Лідія відбилась. Вмазала козлу пательнею по голові так, що той відключився на кілька хвилин. Потім ридала в коморі, злякавшись, що вбила покидька. Та він не помер. Натомість чимало розлютився.

— Значить так, доню?! Я до тебе зі всією душею, а ти он як! Ну що ж, я думав ти любиш по-ніжному, а ти виявляється з перчинкою!

Того разу все сталося вперше. Вітчим зв'язав Лідію товстою мотузкою та кілька годин робив з нею все, що заманеться. Спершу вона пручалась, а потім просто лежала та терпіла, закривала очі та намагалась перенести принаймні свою свідомість в інший вимір. Якщо вже з тілом так не виходило.

Звісно, що такі розваги не могли довго лишатися не поміченими. Мати Лідії застала їх, коли вітчим енергійно рухав задом зверху на її доньці.

— Ах ти ж мала лярва! — жінка рвала на собі волосся. — Курва! І кого тільки я виростила собі на голову! Одного чоловіка згубили, а іншого ти вирішила забрати, так, мале стерво?

Вона вигнала Лідію з дому, а та лише пораділа, бо саме збиралася тікати сама, прихопивши сховок вітчима. Якось випадково побачила, куди покидьок ховає свої гроші.

Лідія потягнулась за п'ятою цигаркою. Генрі тривожно покосився на неї.

— Мені було чотирнадцять. Школу я кинула, вчитися далі не могла, бо не мала грошей. Спочатку працювала офіціанткою в придорожніх кафешках, потім мила машини. З житлом було кепсько, з грошима — ще гірше. Всі, кому не ліньки намагалися відтрахати мене, бо розуміли, що заступитися за мене нема кому. Іноді вдавалось відбитися, іноді ні... Та одного разу я зустріла дійсно хорошого хлопця. Він ремонтував машини на заправці, куди я як раз влаштувалась мийницею. Ловен. Він дарував мені квіти, запрошував в кафе, казав, що скоро винайме хорошу квартиру і мені не доведеться жити в халупі, що примикала до мийки. З Ловеном ми гуляли вечорами, цілувались... Він був таким ніжним, і я подумала, що нарешті все в моєму життя налагодиться. Та минуло шість місяців і Ловен зник. Просто не прийшов одного разу на роботу і все. Я шукала його, плакала ночами... Аж потім один старий механік все розповів мені. Про те, що у Ловена вдома жінка та троє малих... Що він розважається таким чином, відпочиває від важких сімейних обов'язків... Казав, щоб я не засмучувалась, що мені обов'язково пощастить в особистому житті, а поки запропонував задовольнитися його старим хріном...

Генрі прибрав чергову цигарку з рота Лідії, боявся, як би ту не знудило від нікотину.

— Мабуть, це стало останньою краплею... Адже наступне, що я пам'ятаю — темні річкові води, на які я дивилась з вузенького пішохідного мосту і які манили мене, як нічого до цього. Я линула до них, й здавалося, що кінчики мого волосся вже торкались мутних вод. Але чиясь рука повернула мене до дійсності, змусила відвести погляд від бентежного виру... Так я познайомилась з мадам. З місис Крауд. Не знаю, як вона опинилась на тому безлюдному мосту...певно було б набагато краще, якби вона дозволила мені завершити розпочате. Вона привела мене в бордель, розповіла, чим вони тут займаються, нагодувала як слід, вимила, втішила і дала вибір — лишитися чи піти. Я лишилась.

— Це був вибір без вибору, — опустивши очі промовив Генрі.

— Можливо. Але поки це краще, що траплялося в моєму житті. Місис Крауд добра з нами й вона по собі знає, що таке зневіра. Колись і вона була простою шльондрою. Та одного разу на неї запав один багатій. Грошей він заробив чимало, а от в особистому житті виявився не надто удатним... Дружина зраджувала йому геть з усіма, а він лише страждав та плакав. Потім знайшов відраду у Крауд. Трахав її, як несамовитий, і плакався на гірку долю. Тоді вона й придумала «Притулок зранених душ». Багатій дав на нього гроші. Він і зараз іноді приходить до мадам та кажуть, що в нього вже давно не стоїть.

— Лідіє, мені так шкода..., — нарешті вимовив Генрі.

— А ти знаєш, що я щойно порушила одне з головних правил борделю? Розповіла власну історію... А зараз планую порушити ще одне, — і вона ковзнула язиком вздовж живота Генрі. Лишила кілька вологих смуг на світлому тілі, поволі просуваючись все ніжче і нижче.

Генрі застогнав та відкинувся на подушки.

***

— Лідіє, мені здається, що той чоловік...ммм, Генрі. Він став надто часто до тебе заходити. Ти ж пам'ятаєш наші правила? Ми не маємо звикати до клієнтів, так само як і вони до нас...Так, ми підтримуємо їх, але ж...зрозумій, ми можемо завдати нового болю, якщо аж надто захопимось.

— Не переживайте, місис Крауд. Генрі отримав нову роботу, скоро він поїде з міста. Наша терапія...дуже допомогла йому.

— Ось як? Що ж, я рада! Ти дуже здібна, Лідіє!

Лідія закінчувала останні приготування. Дивлячись в дзеркало, розправляла локони, підводила очі, наносила свою улюблену вишневу помаду, що виграшно контрастувала зі світлими очима. Вона нервувала. І не знала чому.

Здригнулась від раптового стуку у двері. Злегка прикрила повіки щоб надати погляду загадковості, поспіхом облизала губи, щоб ті виглядали вологими та чуттєвими.

— О, Генрі! Ти балуєш мене своєю увагою.

Генрі нерішуче стояв на вході, наче прийшов на довгоочікуване побачення, а не до повії.

— Заходь, роздягайся, що ти як вперше! — і Лідія рушила назустріч сором'язливому гостю.

Той м'явся та не поспішав скидати довге пальто. Нарешті дістав з внутрішньої кишені коротку червону троянду, зім'яту та трохи спаплюжену через недбале транспортування.

— Це тобі... Я знаю, що це проти правил, що це заборонено, але мені так захотілось зробити тобі приємне...

Лідія не знаходила, що відповісти. Механічно взяла троянду, навмисно стиснувши гострий шип — щоб хоч якось прийти до тями.

— Пам'ятаєш, я казав тобі про нову роботу? Так от, мені треба їхати вже наступного тижня, розпочинається стажування.

— Я дуже рада за тебе Генрі, — губи Лідії рухалися так само механічно, як і руки.

— Та я просто не уявляю, що лишусь без цих наших зустрічей... без розмов, без тебе...

— Нічого, знайдеш нову повію, з цим дефіциту немає.

Чоловік важко засопів:

— А ти будеш з іншими, так?

Лідія скинула брови. Спробувала сказати якомога лагідніше:

— Звісно буду, Генрі, це моя робота.

— Достобіса таку роботу! — неочікувано голосно сказав чоловік. А потім поліз в кишеню піджака. Довго копирсався та лаявся, поки дістав те, що треба. Маленьку чорну коробочку.

— Лідіє, це тобі! — чорна коробочка майже вислизала з долоні Генрі — настільки та трусилася. — Виходь за мене.

Лідію наче прибило тонною каміння. Кров відлинула від обличчя, добре, що вона встигла присісти на край ліжка, інакше неминуче б впала на підлогу. Затремтіла не менше самого Генрі.

— Любий, прибери це, заховай.... Ти ж знаєш, що це неможливо.

Генрі стиснув губи в тонку лінію та загрозливу засичав.

— Не приберу! І взагалі, якщо ти всіх своїх клієнтів називаєш «любий», то припини називати так мене.

Він схопив Лідію за плечі, подивився просто в її розчахнуті сірі, як старий полярний лід, очі.

— Я забираю тебе звідси!

— Ні...Ні, Генрі. Я — повія, і цього не змінити. Їдь, забирайся з цього місця і забудь його, як паршивий сон.

— Мені...мені здається, що я кохаю тебе...

Лідія вдала, що не почула.

— Просто йди. Прошу тебе, — останню фразу майже прокричала.

— Я заплатив за всю ніч з тобою!

— Я поверну тобі гроші...

— Ось, — Генрі простягнув Лідії папірець з адресою, — я чекатиму тебе тут, завтра. В цьому сквері, подумай добре, не відмовляй одразу.

Він стрімголов вибіг з кімнати, а Лідія впала на подушки й нарешті розридалась як колись давно. Ще в дитинстві.

***

В сквері було безлюдно та вогко. Генрі передав Лідії м'ятний льодяник та підморгнув.

— Дякую, що принаймні прийшла. Все, що я казав вчора правда. Я хочу забрати тебе з собою, хочу спробувати почати нове життя. Ти віриш в те, що таке можливо, що людина здатна опустити завісу над частиною свого минулого, викреслити його?

— Ні, Генрі, не вірю.

Хлопець розпачливо видихнув.

— Що сталося з твоєю матір'ю? — спитав через деякий час.

— Повісилася. Років зо п'ять тому, коли вітчим привів чергову шльондру прямо додому. А з твоєю?

— Померла від цирозу торік. Лежала та конала кілька місяців... Стала жовтою, немов осінній лист й такою само прозорою. Все патякала, що то я її довів.

Лідія з розумінням кивнула. Кілька хвилин висіла тиша, та вона не була незатишною, навпаки — потрібною, цілющою, наче лилась з неба та укривала собою, ховала зайві думки. А потім почало накрапати. Генрі підняв комір пальта та обережно обійняв Лідію.

— Ти одразу впізнала мене?

Дівчина кивнула.

— А я ні... думав, що мені мариться. Що минуле переслідує мене навіть у сраному борделі. Ти ж навіть ім'я змінила... Волосся перефарбувала, — і він погладив блискучі пасма, що відливали бронзою.

— Ім'я та волосся насправді не міняють нічого, потрібні глибші зміни.

— Зі мною вони так і не відбулися...

— Помиляєшся. Ти змінився набагато більше, ніж я, зміг зберегти себе попри все, це ти насправді не зламався...не я. Я, як листок, підхоплений вітром, неслась далі та не пручалася. Прийняла уготоване мені життя, адже у доньки збоченої німфоманки перспектив небагато.

Генрі міцніше притис Лідію до себе.

— То ти поїдеш зі мною? Забудемо минуле разом, змінимося разом?

— Його не забути й не викреслити...Я вже казала тобі про це.

— Давай хоча б спробуємо! Поїхали, зараз же!

— Ні, Генрі, у мене зобов'язання перед місис Клауд. Вона врятувала мене свого часу.

— До біса такі зобов'язання, — схопився Генрі, — скоро я зароблю достатньо, і ми відкупимось від неї.

Лідія охопила його обличчя руками, впилась губами в його вуста. Сильно, до болі. До крові.

— Генрі, будь ласка, замовч... Мені здається, що я більше просто не витримаю. Просто спробуй бути щасливим, — і вона стрімголов кинулась геть.

— Я чекатиму тебе! Чуєш?

Він кричав щось іще услід, але вона не чула. Чула лише власні схлипи та стогони, що рвались назовні, розриваючи грудну клітину, що бились, як дикий птах, замкненій у маленькій клітці.

***

Наступного дня Лідія сиділа на низькій тахті і замислено роздивлялась картину напроти. Оголена дама, закотивши ясні блакитні очі, пестила свої груди.

«Бідолага, невже немає кому її задовольнити»

Поміж ніг Лідії визирала темноволоса голова, чулося задоволене чавкання та хлюпання.

— Ооо, крихітко, яка ж ти солоденька! Так би і з'їв тебе! Та у мене є дещо краще для тебе. — І чоловік  різко та швидко увійшов у неї. Лідія ритмічно зарухала стегнами, відповідаючи скоріш за інерцією та звичкою.

Чоловік не соромився та глибоко проникав в неї, кожного разу намагаючись дістатися ніби ще глибше. Лідія закусила губу, відкинула голову назад та чекала, коли ж він нарешті завершить.

Потім вони довго курили, і стрімкий коханець не прибирав руку від лона Лідії, продовжуючи пестити її.

— Я заплатив за всю ніч. Хочу, щоб ти послухала мою історію.

— Звісно, любий, я вся твоя, — вдавано низьким голосом промуркотіла Лідія.

— Коли я був в старшій школі, то закохався в одну фіфу... Вона довго крутила носом, але потім таки згодилась зі мною зустрічатися. Я ладний був на друзки розлетітися, аби зробити все для неї...

Лідія слухала відсторонено. Перебуваючи десь в іншому місці. Цю історію вона чула вже кілька разів. Фіфа, в яку закохався її клієнт, виявилась дуже вигадливою. Вона влаштувала справжній карнавал для нього! Перевдягнулась в латекс, приховала обличчя маскою й дозволила добряче з нею повеселитися. Тільки за однієї умови — не знімати маски. На ранок же, коли всі маски: і реальні, і фігуральні було зірвано, чоловік з жахом побачив, що всю ніч любив до нестями не свою кохану фіфу, а її не надто привабливу подружку. Виявилося, що то дурнушка насправді закохалась в нього по самі вуха, і підговорила подругу влаштувати складний маскарад. Закон підлості ніхто не скасовував — після ночі кохання подружка завагітніла, а фіфа зникла безслідно. Діватися не було куди — чоловік одружився з матір'ю своєї майбутньої дитини, але і досі страждав від такої підлості. Трохи втішався в обіймах Лідії. Ненадовго правда.

Лідія слухала це, міркуючи, скільки ж іще історій їй доведеться вислухати. Пропустити крізь себе. Вона перебирала жорстке темне волосся коханця, і чомусь думала про те, що у Генрі воно набагато м'якіше, приємніше. А ще раптом збагнула, що ім'я Лідія їй набридло. Міла звучить куди краще.