Маленька смерть

Погоду можна вважати чудовою, якби в цей вечір сидіти вдома з горнятком кави, читати книгу та прислухатися до важкого стукоту краплин об віконну шибку. А якщо, скажімо, сидіти в чудовому ресторані з не чудовим чоловіком, який те й робить, що псує настрій балачками про колишніх, і отримати дзвінок з роботи, що в музеї зникло світло, й треба терміново приїхати? Або, скажімо, найняти таксі з подвійним тарифом, бо надворі негода, їхати через усе місто із заторами, і в результаті зупинитися за два квартали, бо додаток таксі заглючив, а водило вже взяв наступне замовлення?

Марта вилетіла з таксі, ніби фурія, тараснувши за собою дверкою. Вона опинилася на безлюдній вулиці, вздовж якої розкинулися будиночки з тепло-жовтавим світлом у вікнах. По бруківці стікали брудні річки. Зливи забилися, не впоравшись з великими потоками бруду, паперових стаканчиків, недопалків, гілля... Вулиця мімікрувала під полотно, на якому вмілий аквареліст мазками наносив відблиски від кольорів світлофора та нічних прожекторів. І всією цією гармонією від злиття звуків, відчуттів, мінливого світла можна було б насолодитися, якщо споглядати за цим з вікна, або мати бодай парасолю. У Марти не було нічого, тому вона прикрила шию коміром червоного пальта й побігла, скована спідницею-олівцем і лакованими туфлями на шпильці.

- Пані директорко! - витираючи масні губи від бутерброда з шинкою, проплямкав охоронець.

Опасистого чоловіка невеликого зросту звали Толік, але всі називали його Тедді. Це прізвисько причепилося, як реп’ях до штанини, ще з часів виставки про берлінських ведмедів. Тоді в музей привезли кілька експонатів, вистроївши їх у рядок. Толік став посередині них, бо якраз тоді охороняв цей зал. “Ukrainian Teddy” - сміялася екскурсоводка Ліза, поселивши це прізвисько в головах колег. Звісно, Марта заборонила булити охоронця, хоча схожості в нього дійсно були: Толік теж любив поживитися чимось солоденьким, запастися жирком на зиму, поспати в обідній і не обідній час. А з відмінностей - чоловік такий, що до рани прикладай.

- Доброї ночі, Толік. Хоча, яка вона в біса добра!

- Ллє як з відра. - чоловік оглянув постать директорки. - Ти гарно виглядаєш.

- Ти знущаєшся?!

- Ні, справді. Ти сьогодні по-особливому прекрасна.

- Ще слово і я тебе звільню!

З одежі Марти вода стікала прямо на різнокольорову холодну плитку, волосся склеїлося й прилипло до шкіри лиця, туш розтеклася, утворивши темні кола панди.

- Ти зовсім промерзла. Я приготував чай.

- Чай? - Марта провела язиком у сухому роті й сковтнула. - Чай - це добре, я залюбки.

Вона взяла з його рук тепле горнятко. Зробивши кілька ковтків, в цей момент вона зрозуміла, наскільки її тіло труситься від тривоги й холоду.

- Смачний. Дякую.

- Це китайський з ваніллю.

- Ох, чудово, - жінка розплилася в божественній усмішці, скидаючись на янгола, хоч і була схожа на відьму. - Обов’язково даш назву. Так, що зі світлом?

- Пропало. Мабуть, блискавка вдарила в трансформатор, чи проблеми на станції.

- А чому подзвонив мені, а не електрику?

- Час пізній, а ти ж знаєш, Романовича. Заки він приїде, наші мумії в холодильниках оживуть. Хе-хе. Крім того, ти точно знаєш, як той новий генератор вмикати. - він бурмотів усе тихіше і тихіше.

- Толю! Ти теж маєш знати, “як той новий генератор вмикати”!

- Так я ж…знаю, просто таких грошей великих коштує…

- А мій час по-твоєму дешевий?

- Ну…я…не знаю. Вибач. - останнє слово він взагалі зажував, ніби бутерброд.

- Спочатку піду приведу себе в порядок, - зітхнула Марта. - І зніми сигналку! Зараз ще СБ приїде!

- А потім?

- Зніми сигналку і чекай мене тут.

Марта попрямувала коридором повз великі панорамні вікна, об які зі всієї сили лупили гілки молодих кленів. Кінематографічно сяяли блискавки, освічуючи музейні кімнати й відкидаючи тіні від грецьких статуй. Жінка на мить обернулася, аби перевірити, чи Толік пішов знімати сигналку й побачила, як він зливає чай з її горнятка собі в термос. “Ну і дивак” - подумала вона.

Цей музей здався їй лабіринтом Фауна: всі коридори раптом стали схожими між собою, і ввійшовши в один, вона відразу потрапляла в інший; голову Медузи Горгони Марта бачила, чи не втретє; афінські богині на картині молодого одеського художника вже починали танцювати перед очима. Нарешті Марта знайшла сходи й дісталася вбиральні. “Оце страховидло! І як бідолашний, Толік, інфаркт не дістав” - побачивши себе в дзеркалі, поміркувала Марта. Вона вмилася теплою водою, змивши чорні кола, обвела вуста червоною помадою, хоча на побачення вже не збиралася, й просушила серветочними рушниками волосся, шию, руки, декольте. Промоклі колготки взагалі зняла й викинула до смітника.

Коридорну тишу музею порушували гучні громовиці та цокання Мартиних шпильок. Перед тим, як розбиратися з генератором і Толею, вона вирішила відвідати свою особливу залу з коханим Аполлоном Фебом. Коли його тільки привезли, Марта не вірила власному щастю - її улюблена мармурова статуя, на яку вона із захопленням дивилася під час відрядження в музеї Ватикану, тепер красується в її музеї старовини. Олімпійський бог з чітко вираженими рельєфами м’язів: не перекаченими руками, як часто буває у качків зі спортзалів, підкресленою грудною клітиною, ідеальним пресом, внизу якого діагональні смужки спускалися до паху, м’язисті ноги - ще одна мить і статуя зірветься з п'єдесталу. Марта любувалася звивистим волоссям античного героя, і тим, як лежав мармуровий хітон на його простягнутій, можливо до сонця, руці.

- Ну чому, чому ти не живий? Я так втомилася від чоловіків, які кличуть на побачення, а потім цілий вечір говорять про колишню, а ти сидиш і думаєш: “Навіщо взагалі приходила”, або чоловіків, які обіцяють для тебе гори звернути, а потім звертають шию, гецаючи на ліжку своєї студентки, або чоловіків, які обіцяють подзвонити, відразу забуваючи твоє ім’я. Я певна, ти був би кращим, ти б не кинув. А може й кинув, та хоч перед цим подарувавши справжню насолоду. Аполлоне, ти єдина причина, через яку я приходжу в цей музей. Ти помічав, як я дивлюся на тебе? О, ти напевне це помічав, як же не помітити. І нехай дівчиська говорять про душу, про високі стосунки - все це допоки їхній чоловік не діставатиме з бороди хлібні крихти і його пивний живіт не виглядатиме з-під білої сорочки, ніби тісто, що вилазить із казанка. Я голодна до твого ідеального тіла, Аполлоне. Був би ти справжнім, я б віддалася тобі, не зволікаючи ні секунди земного часу.

Блискавка освітила статую Аполлона. Його бліде тіло, ніби ожило, набувши більш природного жовтого відтінку. Випнуті вени почали помітно пульсувати, сповнюючись кров’ю, м’язи переливалися на світлі, ніби хвилі на морі. Лляний хітон спав з плеча й оголив трицепси правої руки, яка, зробивши помах в повітрі опустилася до тіла. Кучеряве волосся зав’юнилося й набуло темно-шоколадного пігменту. Аполлон розплющив блакитні очі.

- Віддалася б? - промовила статуя, яка виглядала подібно до живої людини.

Марта вщипнула себе за ногу, але марево не зникло. Це сон? І навіть, якщо так, нехай це буде найкращий сон у її житті. Вона поглянула на юнака, який спустився з постаменту й постав перед нею в абсолютній наготі. - Віддалася б? - повторив він з натиском.

- Що ти? Як? - вона намагалася раціоналізувати, але думки плуталися. - Ти ж статуя. Ти…

- Торкнися. Не бійся. - Він взяв її руку й поклав собі на груди. - Відчуваєш?

- Серце? Б’ється. Але як?

- Коли хтось бажає мене по-справжньому, я прокидаюся.

Жінка опустила погляд у підлогу. Вона нічого не розуміла, але видала лишень.

- Коханець дев’яти муз. Пам’ятаю.

Своїми пальцями він злегка торкнувся її підборіддя, підвівши жіноче обличчя навпроти свого.

- Зараз я з тобою. Ти хочеш мене? - легкий подих його слів опинився на її шкірі.

- Як нікого.

Він зірвав перший п’янкий поцілунок, доторкнувшись м’яких червоних губ і приємного вологого язика. Аполлон одним рухом скинув з неї червоне пальто, яке вкрило підлогу, ніби килим. Лівою рукою він притиснув Марту до свого тіла, а іншою розстібав ґудзики її блузки: нестерпно повільно один за одним. Коли блузка приєдналася до пальта, він провів блискавку до низу й скинув спідницю-олівець, залишивши Марту в шовковій білизні. Вона так давно не відчувала збудження, що майже забула, як приємно, коли тіло проймають електричні розряди, коли воно стає піддатливим, ніби глина в руках досвідченого митця, коли ноги стискаються й розслабляються від напруження й унизу з’являється живильна волога, від якої боляче. Бажання володіти, прагнути, доторкатися, поєднуватися, ставати сумою двох різних доль. Віддаватися без решти, і, затамувавши подих, на якусь мілісекунду отримати маленьку смерть, спускаючись зі світу живих у світ мертвих.

Без одягу Марта лежала на кашеміровому пальто, раз у раз підсвічувана небесними громовицями. Її тіло, хвилями підіймаючись й опускаючись, чекало чогось більшого, аніж мокрі поцілунки, які залишав Аполлон на її випнутих сосках, доріжці, що вела від пупка до низу. Вона хапала ротом повітря, ніби риба, викинута бурхливим океаном на піщаний берег. Напризволяще. Без жодної краплини води. Терпким язиком Марта проводила по своїх сухих вустах, благаючи, аби її знову повернули до водної стихії.

- Молю. - шепотіла вона.

Марта обхопила ногами його міцні стегна й відчула в собі вогонь давно згаслих почуттів. Тих, що спопеляють і відроджують, тих, що можна порівняти з виверженням вулканів, зникненням островів під водною товщею, таянням гігантських льодовиків, розпусканням бутонів троянд у теплицях чи мочанням пальців у велику банку морозива в сорокаградусну спеку. Марта вже не розуміла, хто з них справжній: Аполлон, тепле нерівне дихання якого вона відчувала на своїй шкірі, рельєфи м’язів якого мінилися під подушечками її пальців; чи вона сама, яка ніби тільки що прокинулася з мармурового сну й вкусила заборонений плід замість Єви в Едемському саду.

Тіло Аполлона пришвидшилося, переливаючись при світлі блискавки рівнинами, дихання зовсім збилося. Зціпившись в останньому акті цілковитої пристрасті й послуху, він з Мартою разом пережили маленьку смерть, залишаючись на кілька секунд невагомими. Безпам’ятними. Первозданними.

- Дивися на мене так щоразу. - прошепотів Аполлон Марті. - І наступна зустріч відбудеться дуже скоро.

Марта розплющила очі й побачила, як оголена постать Аполлона віддаляється в темряві коридору з великими панорамними вікнами. Дощ не вщухав, мотиляючи гіллями кленів, створюючи страхітливі тіні на підлозі. Жінка, прийшовши до тями, хутко підвелася, зібрала речі, й навшпиньки попрямувала до вбиральні.

- Тебе так довго не було! Думав уже йти за тобою. - метушився охоронець навколо жінки.

- Живіт скрутило. - швидко пояснила Марта, радіючи, що він не пішов за нею. - Ну що, до щитка?

- Я там уже був. Треба генератор під’єднувати.

- Тоді пішли. Чи ми когось чекаємо? - Марта намагалася приховати тремтіння тіла, хоч їй це погано вдавалося.

- З тобою все добре? - затурбувався Толік.

- Все прекрасно. Ліхтарика не забудь.

- Луо Цунь.

- Що?

- Луо Цунь - я назву чаю згадав. Може це він тебе так скрутив?

- Навряд. У мене перед цим було препаскудне побачення в ресторані.

Аби відволікти Тедді, Марта почала яскраву розповідь про свій невдалий вечір. І хоча ні з ким із підлеглих вона не ділилася особистим, говорити з Толіком їй подобалося. Чоловік дуже уважно її слухав, витримуючи паузи й вставляючи свої суміжні оповідки про невдалі досвіди. Вони навіть шуткували між собою, згадуючи минуле.

“Він просто бовдур, що відпустив таку жінку” - резюмував Толік.