Сади Інферно

Звичка – друге я. Навіть у дрібницях. Ось, наприклад, дорога. Щоб дійти від мого будинку до зупинки, треба оминути сусідній будинок. Причому обійти його можна з обох боків: з двору або вийшовши до проїжджої частини. Я завжди виходив до дороги і йшов до зупинки. І все було вироблено до автоматизму. Я навіть не замислювався, як іду до зупинки. І одного, як потім виявилося, не зовсім прекрасного дня, мене понесло іншою дорогою. Просто я подумав, а чому б мені не піти цією дорогою. Просто, від балди, як кажуть. Так ось, йду я собі та йду неквапливо. Ну, як неквапливо, зважаючи на те, що я за звичкою тричі послав будильник, а потім з диким криком «Караул!!!» бігав по квартирі, то я просто швидким кроком тупав до зупинки. Ах, так! Згадав, чому мене понесло іншою дорогою! Мені здалося, манна небесна по голові стукнула, що ця дорога на жалюгідні три сантиметри коротша. Тому я пішов цією дорогою.

Повернемося до дороги. Іду, значить, дорогою і бачу дівчину перед собою. В принципі, нічого дивного. Ранок усі кудись поспішають. І ця дівчина, що стоїть біля ліхтарного стовпа та озирається на всі боки, мене не здивувала. І я просто пройшов повз і забув її.

День мій, як завжди, пройшов у нервуванні на роботі. Взагалі, все життя людини це суцільне нервування. Треба рано встати, проклинаючи будильник, потім незграбно збиратися, штовхатися в маршрутці та, о алілуя, ти на роботі! А тут кожна с..., яка вища за тебе кар'єрними сходами, вважає тебе своїм рабом. Командує, принижує. Тому надвечір приходиш як вичавлений лимон. І так проходять п'ять днів на тижні, а потім два вихідні, які ти витрачаєш на прання, прибирання та заготівлю жратви на весь майбутній тиждень.

І настав новий, похмурий день. І, як на зло, світило сонце. Ви думаєте, це піднімає настрій? Як би не так! Коли в прекрасний день на тебе чекає восьми годинний сеанс Камасутри на роботі (причому не ти, а тебе там будуть камасутрити), то сонечко, що яскраво світить, навпаки, пригнічує. Отож, знову я пішов іншим маршрутом. Так, нахабно змінив багаторічну звичку вироблену ще з часів ВНЗ. І знову ця дівчина під тим самим ліхтарним стовпом. Вона стояла, озираючись на всі боки, одягнена в бордовий діловий костюм. Дивно, але у неї не було сумочки. Неочікувано було бачити дівчину без сумочки. Де ж вона тримає цю купу мотлоху? Чи вона новий вид дівчат, що обходиться без купи мотлоху? Я просто пройшов повз, і мій день повторився як за шаблоном.

Вихідний! Алілуя! Ковток свободи! Ага, зараз!!! Прибирання! Ні, я не фанатик чистоти, але пил треба витерти, пропилососити, протерти підлогу. Може навіть випрати. Ще сходити до магазину за продуктами.

Ось тут знову сталася дивина. Річ у тому, що магазин знаходиться трохи далі зупинки, тому, як не прикро, але цей будиночок доводиться оминати. І так, я знову пішов іншою дорогою. І що б ви думали? Вона стояла там. У вихідний, у суботу. Ні, я розумію, що є контори, які й у суботу працюють, але все-таки. Я майже пройшов повз…

- Вибачте, - звернувся я до неї. - З вами все гаразд?

Вона здивовано глянула на мене. Та я й сам хотів подивитися на себе збоку, як на ідіота! Ні з того ні з цього заговорив із дівчиною, яка мені, по суті, байдужа. Хоче, хай стоїть під цим стовпом! В нас не заборонено! Хоч розкладачку ставить та живе!

- Зі мною? - вона озирнулася, здивувавшись, що я до неї звертаюсь.

- Ви бачите ще когось тут? - запитав я. Вулиця була справді порожньою. Дивна річ для полудня вихідного дня.

- Зі мною все в порядку. – невпевнено промовила дівчина. - Я тут гуляю.

- Чи не проти, якщо я прогуляюся з вами? – несподівано навіть для себе, спитав я. Дівчина зам'ялася, але погодилася. Ми повільно рушили вулицею.

- Мене звуть Максим, а вас? - вимовив я, після мовчання, що затяглося. Боже, що я роблю? Для чого вона мені? Ні, вона симпатична, але в мене начебто є Катя. Катя - це дівчина, з якою я ніби зустрічаюся. Ніби тому, що у нас вільні відносини. Вона сама так захотіла, а я був тільки радий. Ми бачимося кілька разів на тиждень. Повечеряли, переспали та по домівках. Все чудово. Жодних мімімі, все по-дорослому! І тут я починаю гуляти з іншого. В принципі, при вільних відносинах це не заборонено, але почував себе незручно.

- Аня, – відповіла дівчина.

- Дуже приємно, - усміхнувся я і простяг руку. Вона зиркнула на неї, потім на свою руку і вимовила тихе «Угу». Ну, не хочеш як хочеш.

- Може, на «ти» перейдемо? - запитав я.

- Звісно! – усміхнулася вона. - Я взагалі здивувалась, що ти заговорив зі мною на ви.

- Не бачу сенсу у зайвій фривольності! – витіювато відповів я. Аня розсміялася, а бабуся, що проходила повз, якось дивно подивилася на нас, потім перехрестилася і пішла геть, щось бурмочучи. Я не надав цьому значення. Мало чого вона. Швидше за все, щось із розряду «Ходять тут! А ми у наш час…». Хоча ми нічого такого не робили, просто гуляли. Навіть за руки не трималися.

- Любиш тримати себе в рамках етикету? - запитала вона.

- Так, пані, ваша правда! – відповів я. Ми засміялися.

- Якщо чесно, мені часто кажуть, що я народився не в ті часи. Вісімнадцяте, дев'ятнадцяте століття - ось мої часи.

- Чому? – здивувалася співрозмовниця.

- Тоді все вирішувалося по совісті. – відповів я. - Образив жінку, йди на дуель, животом ризикуй.

– Це в аристократів! – відповіла Аня. - У панів! Простий народ як тоді, так і зараз все вирішував простіше.

– Як? - запитав я. Хоча, здогадуюсь як.

- Кулаком по морді! - весело відповіла вона, ударивши кулаком по долоні. Ми знову засміялися. Молода матуся з дитиною зі страхом подивилася на нас, підхопила малюка і на всіх парах помчала геть.

- Дивна вона, - промовив я слідом за мамою.

- Ну так, - сумно відповіла Аня. - Котра година?

- Майже п'ять вечора. Без десяти, - відповів я, дивлячись на наручний годинник.

- Мені пора, - вона швидко розвернулась і пішла геть.

- А… - здивовано простяг я.

- Ти зможеш завтра в той же час підійти до того стовпа? - запитала вона.

– Ну, зможу, – невпевнено відповів я. На завтра у нас із Катею запланована зустріч. Ну, пивко, те, се. Гаразд, відкладемо на потім.

- Добре, до завтра! - весело крикнула вона і втекла. Саме втекла. Взагалі спостерігати дівчину, що тікає, в діловому костюмі цікаво і кумедно.

З примхою вона. Може, тому мене й потягло до неї. Ну, набридла примха Каті, вирішив подивитися на примху Ані. Дівчата з примхами.

Цікаво, чому на нас дивилися як на ідіотів? Навіть не ідіотів, а цуралися. Як від прокажених. Невже простий прояв почуттів не в честі? Хоча зараз не зрозумієш, що на честі, а що ні. Всі тільки й кричать про мораль, самі не маючи її. Старий принцип про колоду в оці працює на ура. Я й сам не святий.

* * *

Напрочуд, Катя швидко погодилася на перенесення нашого побачення. Домовилися зустрітись на тижні. Тому нашій з Анею зустрічі нічого не завадило. Ми, як і вчора мило прогулялися дворами. Було, правда, кілька дивацтв: вона так і не взяла букет, який я їй простягнув. Сказала: «Дякую, але не варто». Мабуть, їй не сподобалися хризантеми. Троянди я сам не хотів купувати, якось банально. Ось і довелося тягнути букет на собі. Від відвідування кафе вона також відмовилася. Зізнатись, я цьому зрадів. До зарплати ще тиждень, а ціни у кафе кусаються. Я вже знаю, Катю вічно в кафе чи клуб тягне, а мої фінанси досить часто співають романси. Хоча, у їхньому виконанні це більше схоже на заупокійну. І, як і вчора, вона втекла від мене без десяти п'ятої вечора. Що за прикол? Про що думають таргани у її голові? Але мені із нею цікаво. Мені простіше порозумітися з нею, ніж з Катею. Хоча, може, це просто захоплення? Нові відчуття, цікава дівчина. І заспокійлива думка, що з Катею у нас вільні стосунки.

Тиждень пройшов як завжди. Ну, крім того, що кожного ранку я вітався з Анею, яка чомусь завжди стояла біля того стовпа. Мені було цікаво, чому вона там стоїть, але спитати я не наважувався, а ввечері її там не було. У четвер мені тужити не дала Катя. Ми як завжди прогулялися у кафе, що сильно вдарило по моїх фінансах, а потім зайшли до мене. За півтори години вона пішла до себе. Ось і все особисте життя.

З Анею ми домовилися зустрітись у суботу. У призначений час я підійшов до стовпа і побачив, що Аня не одна. Разом з нею був молодий чоловік у дорогому костюмі.

«Колега?» – подумав я. Вони справді виглядали як колеги: обидва з голочки. Я в куртці та потертих джинсах поруч із ними виглядав як якийсь гопник.

- …ще раз кажу, я не знаю, в чому річ. – спокійно говорив незнайомець, коли я підійшов. Аня зиркнула на мене. Незнайомець кинув на мене швидкоплинний погляд і спокійно продовжив:

- У канцелярії, наскільки мені відомо, так само не знають, чому було ухвалено таке рішення.

- Привіт, Аню! - весело вимовив я. Аня сумно кивнула та опустила голову. Незнайомець дивився на мене здивовано. Я не міг зрозуміти, що відбувається, тому переводив погляд з Ані на незнайомця. Пауза затягувалася. Щоб розрядити обстановку, я вирішив представитися.

- Максиме! - усміхаючись, я простяг руку незнайомцю.

- Він, що... - почав незнайомець.

- Так! – схвильовано сказала Аня.

- Я не вчасно? – обережно спитав я. Він, що, її хлопець? Дідько…

- Ні, справа в іншому... - почав незнайомець.

- Не треба ... - спробувала зупинити його Аня.

- Добре, – кивнув він. - Але відійдімо, - він якось дивно озирнувся, наче боявся, що нас хтось побачить. Ми відійшли до під'їзду і тільки там він зволив простягнути мені руку.

- Амадеус Август Вільгельм Троцковський! - не без частки гордості промовив він.

- Максиме, – скромно відповів я, приголомшений таким вітанням. Він жартує чи його реально так звати?

- Так ви... - Амадеус хотів щось спитати, але Аня перебила його.

– Давайте не будемо зараз про роботу, - нервуючи, сказала вона. - Амадеусе, ви б не могли супроводжувати нас сьогодні? Просто у нас тут…

- Побачення? – здивувався він. – Оригінально…

- Нічого оригінального, звичайне побачення, – напружено вимовив я. Це її хлопець? Чи брат? Не важливо, але наглядач мені тут не потрібний!

- Аню, його присутність є обов'язковою?

- На жаль, але так. – сумно відповіла Аня. - Я потім тобі все поясню. Просто побудь зі мною поруч, як тоді, минулого тижня, — вона хотіла покласти руку мені на плече, або провести по щоці, але стрималася.

- Обіцяю, я не буду вам заважати, просто йтиму поруч, – запевнив Амадеус. - Можу підтримати розмову, якщо це буде потрібно.

- Добре, - кивнув я. Цирк і лише!

Прогулянка вийшла натягнутою. Аня, звичайно, була спокійна, але мене дратував наш супутник. Він йшов з іншого боку від Ані та відчужено оглядав околиці, хоч би як вникаючи в розмову. Час минав, а день усе псувався. І, як завжди, без десяти п'ять, Аня поспішно покинула нас.

- Всього найкращого! – намагаючись щиро посміхатися, промовив я. Звісно, ніякої щирості не було! Цей Амадеус зіпсував побачення! Ми до ладу не поговорили.

- Стривайте, Максиме, - зупинив мене він. - У мене до вас є одна розмова. Можливо, річ саме у вас.

– Що? – здивувався я.

- Як ви помітили, Аня не проста дівчина.

Я мовчки кинув. Те, що Аня відрізняється від інших дівчат, це відразу видно. Де ви ще побачите дівчину, яка у вихідний день так елегантно вдягається? Чи легко підтримає розмову на тему літератури, культури, історії?

- Як розумію, ви її хлопець? - вимовив я.

Він розсміявся:

- Ні, я не її хлопець, коханець, чи лицар серця. Справа в іншому. Ви помітили, що вона не дає доторкнутися до себе і сама не торкається вас? Що ви не заходите до кафе, гуляєте малолюдними дворами?

- Так, що тут такого? – здивувався я. Мало, які примхи у дівчини. Головне не де, а з ким. А щодо дотиків, ми не настільки близькі, щоб гуляти за ручку.

- Добре, – кивнув Амадеус. - А чому вона йде рівно о шістнадцятій п'ятдесяті, вас не цікавило?

- Мало чого... - ухильно відповів я.

- Скептик? - запитав він, нахиливши голову на бік, і загадково посміхнувся. – Усі ви скептики, доки істину не узнаєте.

Після цих слів із ним відбулися метаморфози. За його спиною розкрилися величезні крила, як в ангела. Тільки в ангела білі, а в нього чорні.

Мої очі округлилися, але крила розпалися пір'ям і зникли, а він підійшов до мене, приклав палець до губ.

- Тихіше, - сказав Амадеус. – Я зараз все поясню. Річ у тому, що Ані не існує.

– Як? - тільки й зміг вимовити я.

- Ти вже... - почав він і зам'явся. - Не проти, якщо ми перейдемо на ти?

- Ні, - кивнув я.

- Так, після того, що було між нами, - він засміявся, показуючи руками крила.

- Так ось, ти вже здогадався, що я не проста людина, - продовжив Амадеус. - Якщо бути точним, я не людина зовсім.

- Диявол? – припустив я.

- Ага, спокусник. – криво посміхнувся він. - Як ви примітивно мислите. Я ангел смерті! - останню фразу він вимовив з такою гордістю. - Той, хто забирає душі! Той, хто вершить долі людей!

Стільки пафосу, але в брудному дворі це більше схоже на фарс. І якби не крила (які я все ще вважаю плодом моєї бурхливої фантазії), я засміявся б. Але я промовчав.

– Аня померла півтора місяця тому від двосторонньої пневмонії, – сухо вимовив він. - Вона мала алергію на антибіотики, і я просто змушений був звільнити її.

– Померла? – перепитав я. Як сніг на голову. Що за маячня? Я ось п'ять хвилин тому з нею спілкувався. Вона була рада бачити мене.

- Так, - відповів Амадеус. - Якщо хочеш, я відведу тебе до її могили.

- Та йди ти…

- Стандартна реакція, а я думав, Елеонора жартує, – і вже іншим тоном. – На жаль, але я нікуди не піду. Те, що ти бачиш, не Аня, у звичному твоєму розумінні. Це її душа. На цей час вона виглядає саме так. Знаєш, що відбувається з душею, коли я обриваю життя?

– Ні, – відповів я, перебуваючи у стані близькому до прострації.

- Вона потрапляє до чистилища. Чистилище - це місце, де вершиться доля душі. Так би мовити, суд. Там справді, як у суді, – відмахнувся він. – Кілька суддів, присяжні, звинувачення, захист та обвинувачений. Так от, у чистилищі розбирають дії душі, поки вона знаходилася на землі в тілесній оболонці. І судячи з її діянь, запобіжний захід. Ну, там рай, пекло…

На останніх словах у мене попливло перед очима і потемніло.

* * *

Світ повертався поступово. Спершу звуки. Наче через вату. Потім фарби. Вони почали набувати форм, ставати чіткішими. Я вже розрізняв вулицю, перехожих.

- То на чому ми там зупинились? — спитав Амадеус, що сидів поруч. Ми сиділи на лавці недалеко від місця, де я знепритомнів. В руках у мене була відкрита пляшка із водою.

- На пеклі… - вимовив я, ледве повертаючи язиком.

- Пекло, як на мене, то це ніщо! - розголошував Амадеус. – Життя на землі – ось пекло! Справжнє пекло! Ти б знав, з яким полегшенням люди вмирають. Останній момент життя – це щастя! Так вони усвідомлюють, що всі їхні муки закінчені!

- З Анею що? – тільки й зміг спитати я. Прострація знову затягувала мій розум.

- У тому і проблема, що не зрозуміло, – сумно промовив Амадеус. – З усіх можливих варіантів суд виніс найнесподіваніший вердикт: її повернули на землю.

- Вона неприкаяна душа?

- Так, - кивнув Амадеус. – Її могли відправити до раю, могли до пекла, могли запропонувати служіння у лавах амурів, янголів-охоронців чи женців. Варіантів багато! Аж до реінкарнації! - він глянув на мене і вирішив пояснити. – Це коли душа розпочинає новий земний цикл.

- Ага, і не пам'ятає про минуле життя?

- Усі ми забуваємо свої минулі життя. Я, наприклад, не пам'ятаю, ким був перед тим, як став ангелом смерті.

– А вона пам'ятає? - запитав я.

- Її земний цикл не завершено, - відповів Амадеус, сьорбаючи зі своєї пляшки.

- Помста? – припустив я.

- Ні, її не вбили. – сказав він. - Вона померла своєю смертю. Просто настав час.

- Тоді що?

- Не знаю, - похитав головою ангел смерті. - Можливо, ти є ключем до цього? Адже ти бачиш її, ти бачиш мене, коли я ховаюсь.

- Так ось чому на нас дивилися як на ідіотів перехожі! – вигукнув я.

- Так, всі бачили тебе, що розмовляє із самим собою.

- А чому вона йде щоразу в один і той самий час? - запитав я.

- Це ти дізнаєшся завтра, а тепер іди додому, - вимовив він і пішов геть.

- Всього найкращого! – крикнув я навздогін.

Перетравити все це було складно. Ані немає в живих, і весь цей час я спілкувався з примарою. Ні, не з примарою, із душею. З безсмертною душею, яка не може потрапити ні до раю, ні до пекла. Маячня! Все це цілковите марення! А крила за спиною Амадеуса? Гаразд, ім'я, його можна вигадати, а крила?

З купою запитань у голові я дістався додому і плюхнувся в ліжко. Сон затягнув запалену свідомість.

* * *

Спав я неспокійно і прокинувся ще до світанку. Сьогодні я маю знову зустрітися з Анею. Ми домовилися, що й у неділю побачимося, тільки… чи я хочу цієї зустрічі? Голова гуділа. Я пішов у душ.

Струмені холодної води обволікали тіло, змушуючи його підбадьоритися. Але розум не слухав тіла і не хотів приходити до ладу. Після десяти хвилин під холодними струменями я вирішив не випробовувати свій імунітет на міцність і вийшов із душу.

Як казав герой однієї книги, мене долають невиразні сумніви. Іти чи не йти? Ось у чому питання! З одного боку, я хотів торкнутися чогось незвичайного. До того ж Амадеус сказав, що я можу бути ключем. Тобто я обраний! Як Нео з «Матриці». З іншого боку, я боявся. Це потойбічний світ і звідти мало хто вертається. А якщо повертаються, то вони навіть до кінця тунелю не доходять. А тут таке! Навіть обраність не спокушає. Або спокушає?

Я таки пішов. Цього разу Амадеуса не було поряд, і ми просто прогулялися, як нічого не було. Мені навіть здалося, що вчорашній вечір мені наснився. Що немає жодного Амадеуса Августа Вільгельма Троцковського. Що Аня звичайнісінька, жива дівчина, просто зі своїми тарганами в голові. Їй подобається одягатися по-діловому, йти на відстані від мене, і тікати у певний час, як Попелюшка від принца. Якби все було так…

Вона, як завжди, втекла від мене за десять п'ята. Я збирався йти додому, провівши її поглядом, як мені на плече поклали руку. Я різко обернувся і побачив перед собою Амадеуса.

- Вітаю! – посміхнувся він.

- Здрастуйте! - кинув я. Виходить, він існує. Він не плід моєї фантазії.

- Ходімо, як і обіцяв! - вимовив він і потягнув мене за поворот, за яким зникла Аня. Потяг у прямому розумінні слова, схопив за рукав і потяг.

- Я можу й сам іти! – обурився я.

- Знаю, але ти можеш утекти, а я цього не хочу.

Ми пройшли кілька кварталів і опинилися на жвавій дорозі. Це була дорога між кількома дворами та дитячим садком. Якщо пройти трохи далі, можна вийти на шосе, а там і кафе, і ринок, а якщо повернутися у двори, то можна знайти кілька магазинів. Уздовж цієї дороги, просто під вікнами мешканців, стояли кілька яток з пивом і один, що торгує хлібом. Тому ця вулиця завжди була пожвавлена. Тут завжди снували люди.

Тут була й Аня. Вона стояла посеред дороги та хапалася за горло. З горла виривався кашель.

- Ну от, рівно сімнадцять, нуль сім, - дивлячись на годинник, промовив Амадеус. – У цей час у неї розпочався черговий напад кашлю. Через сім хвилин, о сімнадцятій, чотирнадцятій, вона помре.

Аня впала на землю і почала корчитися, задихаючись від кашлю. Вся вона спітніла. Вона плювала згустки крові прямо на асфальт. Я хотів кинутися до неї, але жнець мене зупинив.

– Ти їй не допоможеш, - прошепотів він мені, озирнувшись, чи не звертають на нас уваги. - Стримуйся.

Вона обернулася до нас і помітила мене. Вона спробувала похитати головою, але кашель душив.

– Що? - запитав я, дивлячись на дівчину. Знаєте, це жахливе почуття, коли хочеш допомогти та знаєш, що це марно. Не тому, що ти сам безпорадний, а тому, що ти спізнився на цілих півтора місяця. Це було приблизно сорок п'ять днів тому.

- Не дивись, - одними губами прошепотіла вона, і її почав душити черговий напад. Я замружився. Я чув її кашель, стогін і найстрашніше, я чув кроки людей, які просто проходять повз. Які сміються, жартують, радіють життю. А тут, просто на дорозі, вмирає людина. Вона лежить просто під їхніми ногами та корчиться в агонії. Потім стогони затихли.

- Все. Можеш дивитися, - вимовив жнець. Я ледве розплющив очі. Аня лежала на асфальті без рухів.

- Що з нею? – тремтячим голосом запитав я.

- Така доля неприкаяної душі. – спокійно почав він. – Щодня вона переживає свою смерть. Зараз вона зникне.

Тіло Ані справді стало прозорим і повільно розтануло в повітрі.

- І через якийсь час повернеться до того стовпа, - продовжив Амадеус.

- Чому до стовпа? - запитав я.

- Душа, в таких випадках, вирушає в місце, яке було дуже важливим для її земного життя.

- Для неї такий важливий той стовп? І вона там зараз? – вигукнув я.

- Заспокойся! - озираючись, сказав він, але напідпитку компанія у кіоску уваги на нас не звернула.

- Ти казав, що я ключ, - заспокоївшись, сказав я, дивлячись йому в очі.

- Так, - кивнув жнець. - Залишилося тільки знайти двері, які ти відмикаєш.

- Або замикаю, - сказав я.

* * *

Амадеус умовив мене взяти кілька відгулів, щоб я мав час на виконання ролі ключа.

- З чого почнемо? - запитав я, коли ми втрьох зібралися у підворітті. На жаль, але від походу до мене додому Аня відмовилася, та й жнець її підтримав. Мовляв, нема чого душі блукати в непотрібних місцях, і так багато гуляє.

- Я не знаю, - сумно промовила Аня. – Така ситуація.

– Ситуація звичайна, – сказав Амадеус. - Неприкаяні душі – не така рідкість у моїй практиці.

Ну так, звична річ, небіжчикам допомагати. Хоча, правду кажучи, я хотів допомогти Ані. Вона щодня переживає такі страждання. Нехай вона знайде спокій.

- Так, але я чесно не знаю, чому мене лишили тут.

- Хлопець? – припустив я.

- У мене немає хлопця... не було, - тихо відповіла Аня.

Дивно, така дівчина й не мала хлопця. До того ж… стоп! Якщо хлопця не було, може, чоловік?

- Чоловік? - припустив я. Аня заперечливо похитала головою.

- До речі, я завжди хотів запитати, а чому ти так одягнена? - запитав я, оглянувши Аню.

- Мені так зручно, – відповіла дівчина.

- Просто я думав, що душа завжди одягнена в те, в чому ховали тіло, - зім’явшись, промовив я.

- Одяг – це відлуння земного життя, – сказав Амадеус. – Аню ховали у вінчальній сукні, як і належить дівчині, яка ніколи не була одружена.

- Просто я подумав, що… - почав я, але Амадеус перебив мене.

- Що вона блукає між світами через те, що її поховали не в вінчальній сукні, а в діловому костюмі. На жаль, але на глибині півтора метра вона лежить у весільному вбранні. Я перевіряв.

– Як? – здивувався я. Сподіваюся, він не розривав її могилу.

- Я жнець, мені це не складно, - відповів він, і додав, - цілісність могили не порушена, я не вандал.

- Нічого, що я тут? – обурилася Аня. Хоч вона й мертва, розмова про її могилу її... нервувала? Як взагалі мертві можуть нервувати, зрозуміти не можу. Може, це відлуння її людяності. Людяності, як живого організму. Нещодавно вона жила і відчувала нервову тремтіння, а тепер її дух переживає подібний стан.

- Пробач, Аня, - прошепотів я. – Але нам треба з'ясувати всі обставини.

- Міг і мене спитати! - схрестивши руки на грудях, промовив Амадеус.

- Міг і пояснити, коли її тут не було! – обурився у відповідь я. Старенька, що проходила повз, здивовано подивилася на нас, але промовчала.

– Не дуже зручне місце, - вимовив я.

- Начхати, - відмахнувся Амадеус. – Слухай. В Ані не було ні хлопця, ні чоловіка. У неї не було ворогів, яким треба мститись. Її не вбили, вона померла своєю смертю.

- Лікарі?

– Вони зробили все, що можливо, - похитав головою Амадеус.

- Вибачте, я піду, - сказала Аня. Мабуть, наша розмова таки довів її.

- До стовпа? - запитав я.

- Так, це наш із сестрою стовп. Ми в дитинстві там грали у доньки-матері. Багато грали.

- А що то за сестра? - запитав я.

- Ліно, - сказав Амадеус. – Школярка сімнадцяти років, зараз у глибокій депресії, навіть школу покинула.

– Амадеус! - перебив його я.

– Що? – здивувався жнець. Аня не звертаючи на нас уваги побрела у бік стовпа.

- Може вона і є ті двері, які я мушу…

- Закрити чи відкрити? - запитав він. - Можливо. Але така причина для повернення душі…

- Таке неможливе? - запитав я.

- Знаєш, колись я думав, що жнець не може полюбити амура, але після того, що сталося з моєю знайомою, я вже не дивуюсь.

- Тоді пішли до цієї Ліни, - вимовив я. Хто знає, що тут є виходом зі становища.

- Ходімо.

* * *

Ми вирішили, що я представлюся другом Ані та прийшов відвідати сім'ю подруги, що померла. Амадеус піде зі мною, але у прихованому вигляді. Тобто я, зрозуміло, зможу його бачити, а Ліна ні.

– Батьки перенесли смерть старшої доньки досить спокійно. Ні, мати вбивалася через втрату, – розголошував Амадеус, піднімаючись сходами. Усього третій поверх, ми обійшлися без ліфта.

- Батько стійкіше, але теж ходив похмуріше хмари.

- Минуло лише півтора місяця, вони вже відійшли від такого? - запитав я.

– До цього вони втратили трьох хлопчиків. Немовлята не прожили й місяця після народження. Як ти думаєш, коли ховаєш трьох малюків із періодичністю в кілька років, звикнеш до смерті?

- Але Аня померла дорослою, - вимовив я. – До того ж діагноз дивний. Скільки їй було?

- Двадцять три, – відповів жнець.

– Двадцять три… – повторив я. - І до цього вона не хворіла нічим, що вони не знали про алергію на антибіотики? До того ж антибіотиків не так мало, можна і замінити.

- Річ у тому, що хворіла, – сказав Амадеус. – Алергія виявилася саме при цьому захворюванні. Вона дала ускладнення на легені, що за пневмонії смертний вирок.

- Вбивство? – вигукнув я.

- Та заспокойся ти! Детектив бісів! – закричав жнець на весь під'їзд. Щоправда, крім мене, ніхто його крику не міг почути. – Я перевірив усі обставини її смерті. Алергія виявилася після статевого дозрівання. Гормони викликали зміни, що призвели до непереносністі багатьох видів антибіотиків. От і все!

- Це можливо? - запитав я скептично.

- Не знаю, я фахівець в інших сферах.

- О Боже! – вигукнув я. – Всемогутній жнець не знає, чи можливо прояв алергії на ґрунті гормональних змін.

- Ангел смерті, - процідив Амадеус. - І так, я не всемогутній! Я не можу зцілювати, воскресати, чинити долі на великому суді в чистилищі. Я той, хто забирає життя. Для тебе, смертного, це всемогутність, для мене просто робота.

- Тобі за неї платять? – із сарказмом запитав я.

- У мене інші цінності, ніж папірці із зображенням політиків.

Він був такий спокійний. Його зачепило тільки те, що я назвав його женцем. От і все. Істота з потойбіччя.

- Гаразд, пішли, - махнув рукою я і став підійматися далі.

Двері не відчиняли кілька хвилин, я вже збирався йти, коли нам відчинили.

- Привіт, - вимовив маленький невиразний грудок одягу, сального волосся та соплів.

– Це і є Ліна, – сказав Амадеус. Як я вже казав, окрім мене його ніхто не бачить.

- Добрий день! Я друг… покійної Ані. Я хотів відвідати її сім'ю, – почав я. – Така трагедія…

Вона мовчки стояла і дивилася на мене затуманеним поглядом запалених очей. Кола під очима свідчили, що вона вже кілька днів не спала. Піжама на ній була не першої свіжості. Мабуть, вона вже тиждень ходила в ній, не знімаючи. Про це свідчили плями від їжі на грудях та животі.

- З вами все гаразд? – обережно спитав я.

- Сліпий, чи що? - запитав Амадеус. - Звичайно з нею не все гаразд! Вона у глибокій депресії.

Я хотів відповісти, але тоді Ліна визнає мене психом, який лається з порожнечею.

Вона продовжувала мовчки стояти та дивитись на мене, не моргаючи.

- Дівчина… - я помахав рукою перед її обличчям. Вона повільно заплющила очі та зомліла. Я встиг підхопити її та поніс до кімнати.

- Двері не забудь зачинити, я ж не можу зараз! – сказав Амадеус.

- Сам закриєш! – огризнувся я.

Він обурився, але двері зачинив. Я, звичайно, мало чого розумію в їхніх ангельських справах, але раз зміг зачинити двері, не такий він уже й немічний у невидимому стані.

Я поклав Ліну на дивані у залі. Квартира була прибрана, скрізь чисто. Єдиними ознаками бардака були зім'ятий плед та засунуті штори. На столі стояла фотографія Ані з жалобною стрічкою. На фотографії вона була спокійна. Очевидно, фото брали з паспорта, там у всіх відморожений вигляд.

Маленька, тендітна дівчина, що на межі анорексії, лежала переді мною.

- Вона така... - тихо промовив я.

- Викликає почуття жалю? - запитав Амадеус.

- Так, - чесно зізнався я. Вона лежала і спокійно дихала, наче заснула. Я вкрив її пледом.

- Вона спить? - запитав я.

- Ні, просто непритомна, – відповів жнець. - Відчуваєш, тут сперте повітря. Штори давно не відчиняли.

Я мовчки підійшов до вікна, розсунув штори та відчинив кватирку. Прохолодний осінній вітер увірвався до кімнати, несучи свіжість.

З-за спини почувся несамовитий крик. Я різко обернувся, Ліна скинула з себе плед і несамовито кричала.

- Що з нею? – тільки й зміг спитати я.

- Ти мене питаєш? – так само ошелешено запитав Амадеус.

- Що з тобою? - підбігши до Ліни, спитав я. Вона тяжко дихала і трималася за голову.

- Заспокойся, все добре, - я обійняв її й почав гладити по голові, намагаючись заспокоїти.

- Це ти мене вкрив пледом? – тихо запитала вона.

- Так, - трохи відсторонившись, відповів я. Замість спасибі або іншої подяки, я отримав важкий ляпас.

- Гаряча штучка, – прокоментував жнець.

- За що? - запитав я, потираючи щоку.

– За те! – вигукнула вона, підскочивши з дивана. Від її слабкості не залишилося сліду. Вона схопила плед, зім'яла його і кинула на диван. Потім кудись утекла. Я хотів було кинутися за нею, але вона практично одразу повернулася з ременем у руках. Вона підбігла до пледа і стала шалено його бити.

- Поганий плед! Поганий! – кричала вона. Це виглядало жахливо. Замордована дівчина, з останніх сил (а це були справді її останні сили) била плед. Ні в чому не винне покривало.

Я боявся щось зробити. Амадеус стояв поряд і спокійно спостерігав за нею.

- Може, - сказав він спокійним тоном, поки Ліна катувала плед, - справа в її стані? Вона на межі божевілля. Звичайно, Аня в цьому не винна, але, мабуть, її смерть була останнім поштовхом, який кинув цю нещасну в безодню божевілля.

Красива мова на фоні божевілля. Нарешті знесилена вона опустилася на підлогу. Я обережно забрав з рук ремінь. Бракувало, щоб це диво ще й мене побило.

- З тобою все гаразд? Ти чого так накинулась на плед? – обережно запитав я.

- Він поганий! - розплакалася вона. - Мені було холодно вночі, а він мене не грів! Аня завжди мене зігрівала, коли мені холодно! Вона приходила до мене, лягала поряд, вкривала пледом і зігрівала! А він ні! Поганий плед!

– У неї істерика, – сказав Амадеус.

- Тихо, заспокойся, - обійнявши її, сказав я. - Все добре. Хочеш чаю?

- Угу, - втягуючи в себе соплі, відповіла вона.

- Добре пішли, - я допоміг їй підвестися, і ми пішли на кухню. Амадеус йшов за нами по п'ятах.

Я набрав води в старий, давно не митий електрочайник і поставив на підставку, натиснувши на кнопку. Він не працював. Я сильніше натиснув, він почав кип’ятити воду.

- Проси вибачення у нього, - вимовила Ліна.

- Що? - перепитав я.

- Проси вибачення у чайника, ти зробив йому боляче.

- Але… - почав я і запитливо глянув на Амадеуса. Той тільки знизав плечима.

- Пробач мені, чайник, - невпевнено почав я, погладжуючи чайник по рифленій ручці. – Я не хотів тебе образити…

- Не гладь його по ручці! – вигукнула Ліна. - Він боїться лоскоту! Ти робиш йому неприємно.

Я різко відсмикнув руку і прошепотів:

- Вибач!

- Ти, головне, не сперечайся з нею, - обережно почав Амадеус, наче Ліна могла його почути. – А то може погіршитися…

Куди ж погіршитися? Тут зовсім клініка! Цікаво, чому батьки нічого не роблять? У доньки дах поїхав, а вони й у вус не дмуть!

- Чайник добрий, на відміну від пледа? - запитав я, коли чайник закипів. Я намагався обережно наливати чай, щоб не зробити чайнику лоскітно.

- Так, він робить такий самий смачний чай, як і Аня, – відповіла Ліна.

- Ти любила Аню?

Вона не відповіла. Тільки мовчки пила чай.

- Якщо я роблю тобі боляче, вибач. Я просто хочу допомогти.

- Допомогти? – розлютилася вона. – Аню забрали! Забрали назавжди! Якщо хочеш допомогти, поверни мені її!

- Сюди хтось іде, - промовив Амадеус і в ту ж мить вхідні двері відчинилися. У отворі з'явилася жінка років п'ятдесяти у чорному одязі та чорній хустці.

- Здрастуйте, - сказав я. Вона подивилася на мене, але нічого не сказала. Її погляд, здавалося, був порожнім. Жінка поставила сумки на підлогу, відкрила холодильник і почала викладати в нього продукти: ковбасу, сир, молоко. Потім повільно прибрала сумки до шафи і пішла до кімнати. Ліна поставила чашку на стіл і пішла за жінкою. Ми пішли по них.

Ліна одразу лягла на диван, відвернулася до спинки та згорнулася калачиком. Плед так і лежав у неї в ногах. Жінка сіла на стілець перед фотографією Анни.

- Анюто, доню, як ти? – лагідно звернулася вона до фотографії. - Ми добре. Ліночка привіт тобі передає. Я ось із роботи прийшла, купила сир, як ти любиш, цей… італійський… маца…

- Моцарела, - поправив я.

- Моцарела, – повторила мама. – Скоро тато прийде, сядемо, повечеряємо.

Двері знову брязнули. У коридорі з'явився чоловік років шістдесяти. Він повільно взувся і, не помічаючи мене, пройшов у ванну.

Я здивовано переглянувся з Амадеусом.

- Казна-що, - вимовив жнець.

Чоловік, мабуть, батько сімейства, вийшов із ванної, пройшов до кімнати та сів навпроти телевізора. У сутінках світло екрана було єдиним освітленням кімнати. Чоловік монотонно перемикав канали, кожні кілька секунд, взагалі не зупиняючись на чомусь конкретному.

– Я теж став невидимим? - відкрито запитав я у женця. Той не відповів, просто вийшов із квартири, залишивши мене самого.

Я стояв посеред кімнати, і мене не бачили. Ліна тихо лежала на дивані, можливо, спала, а може й плакала. Мама розповідала портрету про свій день на роботі, про ненависну бухгалтерію та тупого начальника. Батько монотонно перемикав телевізійні канали. Це була оселя божевілля.

- Що це? – спитав я у женця, коли вийшов надвір.

- Це ті двері, які тобі треба зачинити, - філософськи відповів Амадеус.

– Я ключ? - запитав я. Він кивнув у відповідь.

- І я маю закрити ці двері?

- Ти розумієш, що це метафора, – відповів жнець.

- Я розумію…

- Скажи чесно, ти ж відчув жалість до них? – сказав Амадеус, коли ми брели по вечірньому двору.

- Жалість? – перепитав я. Людина завжди перепитує, щоб потягти час. Пара секунд зайвої не буде, особливо якщо людина сумнівається. Я не знав, що відповісти Амадеусу. Жаль мені їх чи Аню? Аня мертва і тільки їхнє безумство не дає їй здобути вічний спокій. Допомогти їм вийти із цього стану? Ліна розмовляє з речами, карає їх та хвалить. Мати спілкується з фотографією. Батько мучить телевізор.

- Так, жалість, – повторив жнець. - Чи шкода тобі їх?

- Мабуть, шкода, - вимовив я. – Від свого горя вони впали у депресію. Ліна, її мама та тато. До речі, ти казав, що вони спокійно перенесли втрати доньки. Що до цього поховали трьох синів.

– Кожен помиляється, навіть я, - з кам'яним виглядом промовив жнець, а потім додав, змінюючи тему розмови у старе русло:

- Не шкодуй їх.

- Чому? – здивовано запитав я.

- Вони не заслуговують на це. Аня була коханою донькою. Ти бачиш, що матері все одно на Ліну? Для неї існує лише одна донька – Аня. Батько? Йому взагалі на все начхати. Він навіть тебе не помітив. Він живе у якійсь своїй реальності. Ліна. Вона лише тінь сестри. Сестри немає, і тінь розчиняється. Розчиняється в цьому божевілля. Навіть батьки її не бачать. Вона тінь.

Слова женця мене зачепили. Не знаю чому, але зачепили. Можливо, мати любила старшу доньку більше, ніж молодшу. Можливо, батько замкнувся у своєму маленькому світі. Можливо, Ліна лише тінь Ані. Але я доведу, що це не так! Я доведу, що Ліна не тінь!

Амадеус розтягнувся усмішкою.

- Вирішив довести мені протилежне?

– Ти можеш читати думки?

- Ні, - похитав головою жнець. – Просто ти не маєш інших варіантів. Ти ключ, і ти вже у замку. Залишилося лише зрозуміти, в який бік зробити поворот.

- Але ключ можна вийняти із замка і не зачиняючи двері.

- Можна, - кивнув Амадеус. - Але ж ти це не зробиш? Тобі не дозволить почуття жалості. І гордість. Довести ангелу смерті, що ти кращий за нього. Зробити його! Тачдаун!

- Я не ставлю собі за мету перевершити тебе. – щиро відповів я. - Я думав ми в одній команді, а не конкуренти. Ти робиш свою роботу, я свою.

- Ну так, - посміхнувся Амадеус. - Щось мене занесло. Вибач.

- Нічого, - вимовив я. - Я ж ключ, а ключі не ображаються.

- От і славно, - він поплескав мене по плечу. – Повертаємось.

- Стоп! – вигукнув я. – Я думав, що ми продовжимо завтра.

- Перше, - почав жнець, - ніхто нічого не говорив про завтра, післязавтра. Друге, ти у замку.

- Слухай, досить цих порівнянь! – роздратовано перебив його я. Мені стало неприємно, що мене порівнюють із ключем. Так, я розв'язання цієї проблеми, але…

- Добре, добре, - хлопнув Амадеус. – Ти… коротше, ти у справі, і відступати вже пізно. Третє, твій вихід уже був!

- Знову метафора? – скептично спитав я.

- Ти з'явився в цьому болоті божевілля. Ти – чисте джерело….

– Так! Нормальною мовою ти спілкуватися не вмієш, - перебив його я. - Все, годі, просто заціпся і пішли!

Я попрямував до під'їзду. Він засміявся, та пішов за мною.

* * *

Двері були не зачинені на ключ, так злегка прикриті. У квартирі так само було темно. Телевізор слабо освітлював кімнату. Майже нічого не змінилося. Окрім того, що господарі квартири спали. Ліна на дивані, згорнувшись калачиком. Мама біля фотографії Ані, опустивши голову на стіл. А батько просто в кріслі перед працюючим телевізором.

Ліна була такою беззахисною. Жалість? Не знаю, що я тоді відчував. Може й жалість. Я підняв її на руки, вона навіть не прокинулася.

- Візьми плед! – прошепотів я женцю. Він мовчки підняв плед і пішов за мною, блукати по квартирі. У темряві орієнтуватися важко, тому поки я знайшов кімнату Ліни, кілька разів спіткнувся.

У кімнаті був повний безлад. Ми ввімкнули світло в коридорі, щоб ненароком не розбудити дівчинку. Одяг валявся на підлозі, у кріслі, на розкладеному дивані. Ліжко було зім'яте і погано пахнуло, її не змінювали вже понад місяць.

Я поклав Ліну на диван, намагаючись згребти одяг, що валявся, вбік. Амадеус простяг мені плед і сів у крісло, зминаючи те, що там лежало.

- Може, підемо? – прошепотів я, вкриваючи Ліну пледом.

- Ні, - похитав головою жнець. – Якщо ми підемо, то вона знову прокинеться замерзлою, візьме батьківський ремінь і каратиме плед.

- Але ж не плед давав їй тепло, а Аня, – прошепотів я. - Але Ані вже немає... стій! Ти хочеш, щоб я спав із нею?

Амадеус закивав.

- Але їй нема вісімнадцяти, – обурився я.

- Тебе ніхто не змушує займатися з нею сексом, ти просто лежатимеш поруч і не даси їй замерзнути. Це не так складно.

– Це аморально!

- Аморально, це заплющувати очі на страждання інших, – прошепотів жнець. – А не дати замерзнути маленькій беззахисній дівчинці холодної ночі, цілком нормально.

- Добре! - лягаючи поряд з Ліною, прошепотів я. - Тільки не підглядай!

- Те ж мені, – відповів жнець.

* * *

Амадеус розбудив мене рано, на годиннику було шоста ранку. У квартирі було невелике пожвавлення: батьки Ліни збиралися на роботу. До доньки їм було байдуже.

- Доброго ранку, - промовив я батькові, коли вийшов у коридор. Двері в кімнату дівчинки я завбачливо прикрив.

Він мовчки глянув на мене і пішов далі. Так само мовчки він пішов за п'ятнадцять хвилин. Ще через пів години не звертаючи на мене уваги, пішла і мама.

- Вони точно бачать мене? - запитав я у женця.

- Так, - кивнув жнець, - тому ми тут.

- Ясно.

Я повернувся до Ліниної кімнати. Амадеус знову сів у крісло. Я ж сів на край дивана і дивився на Ліну. Вона така беззахисна. Я погладив її по голові. Від цього вона прокинулася.

- Доброго ранку, - усміхаючись, промовив я.

- Угу, - відповіла вона крізь сон. – Тепло…

- Сьогодні плед добрий? - запитав я.

- Так. - сідаючи на дивані, промовила дівчинка. - Ти був тут?

- Так… я спав… – здивовано я оглянув кімнату.

- Вона мене не бачить, - вимовив жнець.

- В кріслі, - закінчив фазу я. - Тільки речі трохи зім’ялися.

- Та й хрін із ними, – відмахнула Ліна. Дівчинка була щасливою, вона вперше посміхнулася, дивлячись на плед.

- Вірним шляхом ідеш, ключик, - із сарказмом промовив жнець. Я хотів відповісти, але в цій ситуації це могло згубно вплинути на Ліну. Я цього не хотів би.

- Чай будеш? - запитав я Ліну.

- Угу, - кивнула вона, упнувшись носом у плед.

Я подався на кухню, а жнець залишився з Ліною.

Усього одна ніч, і яка зміна. Теплий плед та… стоп! Плед пледом, але не тільки він нагадував Ліні про Аню. Той самий чай, наприклад. Але через плед така зміна.

Ліна прийшла на кухню, закутавшись у плед.

- Може, прибереш його? - запитав я.

- Ні, він теплий, - усміхнулася Ліна, - як Аня.

Я миттю глянув на женця.

- Ліно, ти розумієш, що Аню вже не повернеш? – обережно запитав я.

Вона ще сильніше закуталася у плед. Я боявся щось сказати їй. Жнець теж мовчав. У мене виникло бажання закричати на нього: «Не мовчи! Допоможи! Ти ж ангел!» Але тут ключ я, а не він. І він нічим не міг мені допомогти. Навіть те, що він ангел не міг мені допомогти.

- Розумію, - тихо, здавлено вимовила Ліна. — Але ж вона була для мене всім. Навіть мама мене так не любила, як Аня. Хоча, хто я їй, так…

- У сенсі хто? Ти їй сестра.

- Сестра… - простягла Ліна. – Приплід у кошичку.

- Приплід? - дивувався я. Що тут взагалі відбувається?

- Ну так, - пояснила вона. - Я ж їй тільки наполовину рідна.

Після цих слів взагалі нічого не зрозумів. Аня була старша, значить вона від першого шлюбу матері чи батька?

- Мама постаралася, - сказала вона.

- Вибач, що означає «мама постаралася»? – перепитав я. Нині я мало що розумів.

- Сімнадцять років тому тато поїхав у відрядження, а Аня була на канікулах у бабусі з дідусем. А мама… загалом ліворуч сходила. Тато був радий, що в нього народиться друга дитина, ось тільки у матері совість прокинулася не вчасно. Мовляв, не вірно, що не від чоловіка залетіла! А аборт робити пізно було, ось вона татові й розповіла. Тато... ніби врізав їй між очей. Загалом, коли я народилася, мене ніхто й не любив, окрім бабусі, яка нічого не знала, та Ані, яка мало що розуміла. А коли не стало бабусі, для мене єдиною рідною людиною залишилася Аня. Потім не стало й Ані.

Так ось у чому річ! Вона нікому не потрібна! Мати її нагуляла, і вона нагадує про її зраду. Може, це й було швидкоплинне захоплення. Але почуття сорому за вчинене роз'їдає її зсередини. Батько. Або вітчим, як тут правильно сказати.

- А батько? - запитав я. – Ну, рідний.

- Той козел, що зробив мене? – тихо заплакавши, спитала Ліна. – Та пес його знає… зник. Він також «залітний» був… гастролер.

– Зрозуміло, – кивнув я.

- Ось так, - вона змахнула сльозу. – Я можу тебе попросити?

- Так, – швидко відповів я.

- Не йди, - вимовила вона, тремтячи чи то від холоду, чи то від страху залишитися на самоті.

Я пересів до неї на диван і обійняв.

- Пам'ятай, - спокійно почав жнець, - їй немає вісімнадцяти.

Я не відповів. Навіщо відповідати порожнечі.

* * *

Нічого непристойного не було! Ліна посиділа в моїх обіймах і заснула. Я відніс її до зали та поклав на диван. Вона проспала практично весь день і прокинулася лише до приходу батьків.

Усе як й вчора. Тільки Ліна жвавіша. Вона сиділа на дивані та дивилася на батьків. На маму, що ридає, біля фотографії доньки. На батька, який клацає телевізор. Після розповіді Ліни я цього й чекав. Я вийшов на балкон і почав шукати те, що мені потрібне.

Балкон! Це склад всього непотрібного. Причому не потрібного наразі, але яке може стати потрібним потім. Потім, часто, це все йде на смітник. Але лише після того, як відлежить свій термін на балконі.

Тут я знайшов те, що шукав – ломик.

- Навіщо тобі ломик? - запитав жнець, що слідував за мною по п'ятах.

Я не відповів і мовчки пішов до зали. Я ввімкнув світло, але це нічого не змінило. Вибач, Аня. Я з усієї сили вдарив ногою по столу з фотографією Ані. Стіл полетів до вікна, фотографія полетіла на підлогу.

- Ти з глузду з'їхав?! – заволав Амадеус.

Ліна та мама дивилися на мене здивовано. Батька це навіть не турбувало. Я підійшов до телевізора, на якому миготіли канали, і з розмаху вдарив ломиком. Телевізор розлетівся в тріски та заіскрив. Світло в кімнаті заблимало, але залишилося горіти.

- Ну що, сім'я?! - закричав я. - Поговоримо?!

Вони зі страхом дивилися на мене. Ліна, її мати, батько.

- Одну доньку поховали та другу збираємось? – репетував я. – Плід зради! - підійшов я до мами. - Нагадування про зраду, га? А може, не треба було зраджувати?

Жінка, що сиділа переді мною, розплакалася.

- Сльози! Ви завжди їх пускаєте, - вимовив я, махнувши рукою. - А ви?! – я звернувся до батька. - Ну так, неприємно, коли роги наставляють. Ну, поблядувала дружина, погано! Не сперечаюсь! Далі що? У чому дитина винна? Що вона народилася?

Вони мовчали. Сиділи й мовчали. Ні, вони не кричали, що я вандал і сволота. Ніхто не намагався забрати у мене ломик чи викликати поліцію. Вони просто мовчали.

- А ви не думали, що ви робите боляче й Ані? – продовжив я. - Там, - я вказав нагору, хоч це брехня, вона тут, на землі.

- Ні, вам начхати на всіх і вся! Ви замкнулися кожен зі своїм горем та гординею у своїх світах і живете! Ви не можете пробачити дружині за зраду! - я вказав на батька. - Ви не можете пробачити доньці за те, що вона народилася і нагадує вам про зраду, - звернувся я до матері та, перевівши погляд на Ліну, додав. – А ти просто боїшся визнати, що ти людина, а не тінь своєї сестри. Оберніться. Оберніться один до одного! Відчиніть двері своїх світів! Просто тому, що світ Ані вже закривається. Його немає, він помер. І ці неіснуючі двері, що пов'язували ваші комплекси, гординю, що давала вам гучну назву сім'я, зачиняється! Проковтніть свої комплекси, страхи, зневагу та гордість, якщо не можете відпустити.

Я замовк. Вони мовчали.

- Ходімо звідси, Амадеусе, все, що можна, ми вже зробили, – сумно сказав я, опускаючи скибочку на підлогу.

- Вони ще не бачать мене.

- Та начхати! - закричав я. - Вони один одного не бачать і не чують! Що їм до нас, фантомів?

Я замовк і пішов. Амадеус лишився там.

Я йшов невідомо куди. Просто йшов. Я зірвався. Смішно, ключ зірвався. Ключ не зміг зачинити двері. Не зміг зробити поворот у замку. Ось ідіот!

- Що ж я зробив? - запитав я сам у себе.

- А пес тебе знає! - промовив алкаш, що проходив повз.

- Пес… - задумливо повторив я.

Ноги самі принесли мене до стовпа. Ані там не було.

– Вона не з'явиться тут, – Амадеус стояв у мене за спиною.

- Чому? - обертаючись, спитав я.

-Тому, що ключ зачинив двері.

- Все так просто? - запитав я. - Мені треба було накричати на них?

- Не накричати, а допомогти усвідомити, що зі смертю доньки нічого не припиняється. Якби ти залишився, ти побачив би, що сталося.

- І що ж? - запитав я.

- Вони обійнялися.

- А Аня? - запитав я.

- Я вільна, - почувся голос Ані, я обернувся, але нікого не побачив.

- Пробач, - голос звучав з усіх боків, я озирався у пошуках джерела. – Але я вже не тут. Я йду! Дякую тобі.

- Все так просто? – дивувався я.

- Виходить, що так, – відповіла Аня. - Я ніколи не думала, що я є сполучною ланкою в сім'ї. Думала, що в нас щаслива родина, а насправді...

- Тепер все по-іншому? - запитав я.

- Тепер так. Дякую… - її голос став глухішим і розчинився в нічній тиші.

– Я один нічого не розумію? - запитав я в Амадеуса. – Адже я нічого, власне, не зробив.

- Ти зачинив ці двері, – відповів жнець.

- Неіснуючі?

- Так, вже неіснуючі, – посміхнувся жнець. - Що ж, прощавай, людина.

Він простягнув мені руку, я потис її.

- Прощавай, жнець, – відповів я. – Амадеус…

– Що? – здивовано спитав він.

- Скільки мені лишилося жити?

Жнець засміявся.

- Я ж не зозуля, – відповів він. – Скажу одне: на тобі немає печатки смерті. Отже, найближчі пару днів з тобою нічого не станеться.

- Обнадійливо, - вимовив я. Він усміхнувся і розтанув у повітрі.

– Ключ уже не потрібен. Ключ зробив свою справу, ключ може відпочивати! – перефразував я слова одного шекспірівського персонажа.

- Білочка? - запитав алкаш, якого я зустрів на сусідній вулиці. – Буває. Тут як: або відпустить, або звикнеш. Я ось звик.

Він сказав це і пішов геть.

Білочка. Не знаю, може я справді збожеволів і мені все це здалося? Піду краще додому.

* * *

Вранці мої двері розривалися від дзвінка. Насилу відірвавши голову від подушки, я поплентався відкривати.

- Так, так, вже відчиняю! - вимовив я.

Відчинивши двері, я побачив на порозі… Ліну. Сьогодні вона виглядала краще. Довге волосся було зібране у хвіст. На ній були джинси, кросівки. Сіра футболка та джинсова куртка.

- Вітаю, - тільки й зміг вимовити я.

- Вітаю, – усміхнулася вона. - Можна увійти?

- Так звичайно! - я відступив углиб квартири, впускаючи Ліну.

- Ось, - вона простягла мені мою курточку. Я кинув погляд на стілець, що замінював мені гардероб, куртки там не було. Хоча я пам'ятав, що залишив її там.

- Звідки вона у тебе? - запитав я.

- Вчора, коли ти пішов, - почала пояснювати дівчина, - до нас повернувся твій друг і попросив передати. Мовляв, сам він не може, їде.

- Який друг? – здивувався я.

- Такий... - вона подивилася на стелю. – У нього ще химерне ім'я Ама… Амо…

- Амадеус Август Вільгельм Троцковський? - запитав я.

- Ага! – відповіла вона. - Дійсно, смішне?

- Ну так! – відповів я. – Дякую за куртку.

- Немає за що! – відповіла вона. - Я піду.

- Угу, – відповів я. Вона вже забралася йти.

- Стій! - зупинив її я.

- Так! - різко обернулася вона.

– Як там батьки? - запитав я.

– Помирились, - вимовила вона. - Спасибі тобі.

- Завжди, будь ласка, – відповів я.

- Я піду? - запитала вона.

- Ліно... може, сходимо кудись? - запитав я.

- Так звичайно! – з радістю відповіла вона.

Напруга спала і ми розсміялися. Затріщав телефон, сповіщаючи про нове смс.

«Пам'ятай, їй немає ще вісімнадцяти!» - говорив напис на екрані. Абонент, який надіслав мені це повідомлення, був підписаний як «Ангел смерті».

«Я знаю, жнець» - відповів я.

Я хотів написати, що за все вдячний, але він жнець і знає все це.

«Я ангел смерті!» - надійшла відповідь.

Я засміявся і прибрав телефон у кишеню.

Дякую тобі, янгол смерті.