Сади Інферно

У палаті вирувала буря. З тіла старого, який лежав на лікарняному ліжку, бив стовп білого світла. Прямо з грудей, де був встромлений меч. Мені завжди подобається це видовище. Біле світло огортає мій чорний меч. Це прекрасно!

Стовп світла став потроху зменшуватися і згодом зовсім зник. Я прибрав меч і той розчинився у просторі. Мої чорні крила повільно склалися за моєю спиною.

Переді мною стояв старий який з подивом дивися на власне тіло, яке лікарі ще намагалися реанімувати.

- Що відбувається? – тремтячим голосом запитав він.

- Вітаю, шановний! – почав я, але запнувся. Як його там звуть.

- Володимир Олексійович, - тихо промовив за моєю спиною молодий хлопець.

- Володимир, - промовив я. Навіщо ті по батькові? Вже все! Скоро й це ім’я не буде йому належить. Проведе свій час у раю або пеклі, а потім назад у маленьке тільце, яке тільки й вміє що псувати підгузки. Або ж, якщо є амбіції, піде до нас, або до амурів, або до цих ось, хранителів. Варіантів кар’єрного зростання безліч!

- Щиро вітаю вас! – продовжив я. – Ви померли!

- Тобто? – здивовано запитав Володимир. – Як? Чому?

- А це вже запитайте у цього молодика! – сказав я, вказуючи на юнака.

- Що? – перепитав Володимир.

- А я тут до чого?! – здивувався юнак, який був якраз янголом-охоронцем цього старого.

- Охоронець, а чому ти мене не зупинив? – запитав я. - Це ж твоя робота!

- Печатка смерті була дуже сильною, - виправдовуючись, відповів охоронець. – Я нічого не встиг зробити.

- Він мав вас зупинити? – здивовано запитав Володимир.

- Ні! – почав виправдовуватися янгол-охоронець. – Зовсім ні!

- Так, - кивнув я, - у вашому випадку він дійсно не міг нічого зробити. На щастя. Ходімо! – я махнув рукою, вказуючи, що Володимиру треба йти за мною.

- Куди ми йдемо? – плентаючись за мною, запитав Володимир.

- На суд божий, мій друже! – з посмішкою відповів я. – На суд божий!

- Як? – здивувався Володимир. Він ще не зрозумів що сталося. Буває! З усіма буває! Ніхто не вірить що помер. Деякі навіть до самого потрапляння до пекла.

- Пояснюю, - поклавши йому руку на плече, почав я. – Ви померли. Ваше земне життя закінчилося. Далі суд де буде вирішено куди вас: рай чи пекло. Зрозуміло?

- О, боже! – схопившись за голову, заволав Володимир. – Ні, мені туди не можна! – він вчепився мені в піджак. – Мені туди не можна! Я грішив! Я багато грішив! Мені туди не можна!

- Заспокойтесь! – гаркнув на нього я, знімаючи його руки з піджака. – Всі грішать. І що тепер, усіх до пекла? Та й що ви там робили? Крали на роботі?

- Було, звісно, - відповів Володимир. Я повільно пішов до виходу.

- Зраджували своїй дружині? – продовжив я бесіду.

- Лише декілька разів, - схвильовано відповів Володимир. – З її сестрою, мамою та подругою. Але це було на весіллі і я був п’яний.

- На якому весіллі? – запитав я, зупинившись біля виходу.

- На нашому, - відповів Володимир. – Кажу ж, був п’яний.

- Ось так на суді й говоріть, - промовив я, - що це було на весіллі та ви були п'яним. Добре?

- Добре, - кивнув Володимир і ми вийшли на вулицю.

Надворі нічого не змінилося. Люди йшли у своїх справах. Начебто й не померла людина. Хоча відповідь проста: всім начхати, на те, що хтось десь помер. Кожен має свої проблеми. Он солідного вигляду чоловік біжить і голосно розмовляє телефоном про якісь акції та падіння цін на них. А там парочка йде обнявшись. А от ту пару краще не зустрічати.

- Цілься точніше, криворукий! – репетував на всю вулицю старий амур. Ну старим він був відносно. Скажемо так, він був досвідченим. Але я буду називати його старим. Всі ми старі, якоюсь мірою.

Молодий, хай буде молодий, аж трясся від страху. Руки тремтіли, пістолети ходили ходуном. Так, уявляю, що буде, якщо такий влучить кудись. Я пройшов повз, вдавши, що не помітив. Ні, люди їх не бачили, але я ледве стримався. Смішно їй богу.

За спиною почувся ляск, і в тіло вдарило щось важке. За інерцією я пролетів ще кілька метрів.

- Ти що робиш, йолопе?! – волав на все горло старий амур. Я ледве підвівся на ноги. Чорт! У голові запаморочилося.

- З вами все добре? – стоячи наді мною запитав Володимир.

- Трясця, - тихо вилаявся я.

- Зовсім збожеволів! - продовжував кричати амур. - У женців не можна стріляти! Тільки у людей!

- Я волію, коли мене називають янголом смерті, - з тихою злобою промовив я. Бракувало ще закохатися в когось. Про прямоту рук амурів вже анекдоти ходять.

- Заспокойтесь! - заспокійливо мовив амур. - Все добре!

- Нічого не добре! - перебив я амура.

- Так, - підтримав мене Володимир, - стріляти в… - він обвів мене рукою.

- Янгола смерті, - промовив я.

- Янгола смерті не можна! – вигукнув Володимир і різко змінившись в обличчі, запитав:

- Ви янгол смерті?!

- Він жнець, - вставив свої п’ять копійок молодий амур. Я хотів вже обуритись, але старий амур не дав мені цього.

- Нумо без конфліктів, - каже, - звичайно, ми все вирішимо. Проведемо розслідування та обряд відведення! Зайдіть до нас завтра з ранку. На десяту вас влаштує?

- Влаштує! - розвертаючись, промовив я.

Тут мене зупинив молодий амур.

- Вибачаюся, ви випадково не помітили, в кого потрапила друга куля? – спитав він. Старий був аж червоний від злості.

- Ні, не помітив, - кажу і їду геть.

Ось ще, пертися завтра до садів.

Проблем бути не повинно. Куля амура діє на душу, а в мене… ну, вона є. По суті, я і є душа. Тільки душа яка прийняла іншу форму. Форму янгола смерті. Чи як називають ці «небесні», жнеця. По суті, душа це універсальна… скажемо так, субстанція. Трансформуючи її, були створені янголи, а потім й демони. Тільки люди є не творіннями душ, а носіями. Тимчасовими носіями. Це важко пояснити, але, по суті, все функціонує саме на колообігу душ у світі. Народження, життя, смерть. Душі курсують між всім цим. Іноді змінюючи форми, але все одно: колообіг.

Звісно, мабуть, у Нього є якийсь задум щодо всього цього, але… хтозна. Бо постає питання: а навіщо все це?

* * *

Далі ми йшли без пригод. Лише спина у місті влучання свербіла. Ну, нічого, все буде добре.

Ми зайшли до офісного центру та пройшли до стійки рецепції. Крайнє ліве віконце біля стіни. За рецепцією нікого не було і я натиснув на дзвіночок. Дівчина, які сиділа за сусіднім віконцем не відреагувала.

- Агов! – вигукнув їй Володимир. – Ми тут.

- Вона вас не бачить, - відповів невдоволений голос за рецепцією. Чоловік повернувся на звук та жахнувся. За нашим віконцем сиділа червоношкіра дияволиця з великими чорними рогами. Вона була одягнута у простий офісний одяг: біла блузка з короткими рукавами та чорну спідницю футляр вище коліна. На ногах були чорні колготки чи панчохи (я ставлю на друге) та чорні босоніжки. Велике декольте підкреслювало гарні форми грудей, а виріз на спідниці був, як би сказали янголи, непристойно великим. Настільки непристойним, що було видно спідню білизну з мережева. Хоча дияволиці було на це все одно. Вона, якби звісно могла, клала б на це!

- Привіт, Амадеусе, - втомлено сказала вона мені. Так, мене звуть Амадеус. Точніше, моє повне ім’я Амадеус Август Вільгельм Троцьковський! Гарне? Сам обирав!

- Привіт, Жасмин, - відповів я дияволиці. Не смійтеся, але її дійсно звуть Жасмин! Сама вона обрала таке ім’я собі чи ні, не знаю, з демонами я мало спілкуюся. Їх тут на змінах всього двоє: Жасмин та її безрогий напарник Деміан. Я якось запитав в нього, де його роги, але він пробурмотів щось про багато елю та нефілімів.

- Що там в тебе? – запитала Жасмин.

- Ось, - вказав я на Володимира.

- Вітаю, - трохи тремтячи, привітався Володя.

- Ага, - кивнула Жасмин, - зрозуміла.

Вона простягнула свою кігтисту руку через рецепцію до Володимира. Він хотів відсахнутися, але наче заціпенів. Жасмин лише посміхнулася його переляку.

Її кігті торкнулися його грудей і з місця дотику засяяло сяйво. Жасмин просунула руку в це сяйво та дістала потертий свиток пергаменту.

- Що це?! – перелякано спитав Володя.

- Твій вирок, - спокійно промовила Жасмин.

- Як?! – продовжив волати Володя.

- Я вільний? – запитав я.

- Ага, - відповіла дияволиця. Вона вже розгорнула пергамент та читала його вміст. Володя щось там волав, але заціпеніння не давало йому рухатися і я спокійно пішов, залишивши їх наодинці.

Насправді нічого страшного з Володею не буде. Поки що. Жасмин лише прочитає його життєпис та складе коротесенький опис для розгляду у чистилищі. А ось там вже почнеться.

На виході вже я зіткнувся з молодою дівчиною.

- Вибачте! – вимовила вона, випускаючи з рук теку з документами. Якісь папірці розлетілися по підлозі.

- Нічого, - промовив я, нахиляючись, щоб допомогти їй. Моя рука випадково торкнулася її й тоді я звернув на неї увагу. Її коричневе, як шоколад, волосся. Витончені лінії фігури. І запах. Її запах. Він такий… такий… дурманливий. Від нього серце колотило несамовито! Хоча, звідки в мене серце? Але в грудях було якесь приємне відчуття. Якась легкість. Вона мені подобалась. Вона була ідеальною! Вона… та в кого влучив амур? І ще, вона мене бачить?!

- Дякую! – швидко промовила вона та побігла кудись у справах, а я стояв біля входу та дивився їй у слід.

Чому я матеріалізувався перед нею? Щоб вона мене побачила? Навіщо?

Дивно, але я закохався. Дивно, бо я не знаю, вмію я це робити? Все ж я схильний думати, що амури не поєднують людей. Якщо це так, то виходить, ми безвольні створіння. Ми, бо людина носій души, а що таке душа я вже пояснював. Так ось, душа моє власну волю чи ні? Якщо кого кохати за нас вирішують амури, то й в інших аспектах життя ми не маємо вибору. Хоча, амури нічого не вирішують. Вони, як і ми, янголи смерті, діють за інструкціями. Але все ж, чи можемо ми кохати самі?

- Невже ти закохався, жнець? – запитав я сам у себе. Чоловік що проходив повз з подивом подивився на мене. Дідько, люди все ще можуть бачити мене!

Розгорнувшись, я швидко пішов геть! Сам я закохався чи через помилку амура, не важливо! Це треба виправити! Негайно! Бо я янгол смерті, а вона людина! Ми не можемо бути разом. Не можемо… Я цього не хочу! Але її запах, волосся коліру шоколаду…

* * *

Сади. Я рідко тут буваю. Хоча, наше керівництво теж десь тут. Але нас викликають не часто.

Сади Інферно це… сади. Тільки біс знає де. Так, саме біс, бо він спускає нас сюди на ліфті. Вхід до садів це старий будинок у центрі міста. Побиті сходи, поламані поштові скриньки, запах сечі та непристойні з погляду людей написи на стінах. І старий ліфт з решіткою навколо шахти. Тут ще двері треба відкривати вручну.

Маленький пухкий біс, зростом мені по коліно, стояв біля ліфта, опершись на брудну стіну та гриз свої нігті. Він був одягнений у костюм швейцара, з такою кумедною шапочкою на голові. Не знаю, як вона називається. Біс її натягнув на макітру та відкинув назад.

- До садів? – запитав він в мене.

- Так, - кивнув я.

Біс припинив гризти свої довжелезні нігті та відкрив двері ліфта. Він відповідав атмосфері! Лампа миготіла та потріскувала, стіни були в таких ж написах як й під’їзд.

Ми зайшли до ліфта та біс, підстрибнувши, швидко натиснув три кнопки підряд: три, сім, дев’ять. Двері самі закрилися і ми повільно почали опускатися. Спочатку перед очима, за решіткою кабіни, була потерта цегла будинку, але чим глибше ми спускалися, тим більше вона зникала, уступаючи місце камінню, землі та старим кісткам.

В один момент ліфт вийшов з тунелю та опинився у відкритому просторі величезної печери. На дні цієї печери вирувала вогненна стихія киплячої лави, але не це було найцікавішим. Над лавою висів величезний камінь. Навіть не так, величезний острів, який підтримували від падіння до лави чотири ланцюги, прикутих до стін печери. А на тому острові розкинулися квітучі сади. Трава, дерева, море квітів. Наче й не було під всім цим страшної стихії яка розпечує ланцюги до багряного кольору. Зі стелі, якщо так можна говорити про печеру, спускалися ще ліфти. Я був впевнений, що в кожному з них є свій біс, який везе своїх пасажирів.

Це і є сади. Місце де знаходяться усі: янголи, амури, демони, біси. Ми не вороги один одному, ми союзники. Хоча, з часом все це перетворилося в звичайнісіньку бюрократію. Тут навіть офісні столи, кулери та кавоварки стоять. Прямо на траві, між деревами. Коротше, ще та діра.

- Ммм… - простягнув старий з виду амур, сидячи за своїм столом, - Ама… Амо…

– Амадеус Август Вільгельм Троцковський. – представився я. Дивно було бачити стіл оповитий плющем посеред дерев.

- А точно! – посміхнувся амур. – Я чув про інцидент. Але домовленість була на завтра, чи не так?

- Я знайшов дівчину, в яку потрапила друга куля, - пояснив я. – Вона працює у тій же будівлі, де приймають душі до чистилища.

По суті, то як СІЗО у людей, душі там чекають на свій суд. Хоча хтось вірить, що там проходять очищення. Це не так! Якби так було, який сенс у верховному суді, пеклі та раю? Просто почистили, відтрусили та вперед! Реінкарнація, служба в садах, всі шляхи відкриті!

- Ну й що? – здивувався амур.

- Тобто? – не зрозумів я. От, курва, він ще знущається!

- Другий пістолет був не заряджений, - пояснив амур. – Розумієте, салага! Ще нічого не вміє!

Він посміхнувся говорячи про це. Хоча, я бачив його погляд повний надмірності! Не те щоб відносини між нашими «відділами» були ворожими, але натягнутими точно. Взагалі нас, янголів смерті, вважають чимось... брудним, чи що? Забирати душі, вирішувати, жити людині чи ні – вважається в янголів брудною роботою. Навіть чистилище вони намагаються обходити стороною. Хоча самі колись були людьми, такими ж смертними.

- Стоп! Як не зарядженим? – сполошився я. Бути такого не може. - А та дівчина, тоді як?

- Ну, - протягнув амур, – з новачками таке буває, але…

- Ні, не буває, - заперечив я, - я бачив її, я розмовляв з нею. Я знаю, в кого потрапила друга куля, розумієте?

- Ні, не розумію! – суворо відповів амур. Видно було, що моя наполегливість дратує його.

- Наш співробітник тут не причетний! Якщо самі закохалися, це не означає, що треба все валити на відділ амурів!

– Сам? – тільки й зміг, що спитати я. – А таке можливе?

- Можливо, можливо! - киваючи, відповів амур. – І ще не таке буває!

Я сам закохався. Таке можливо? Виходить, що так. А якщо… хто знає, який там механізм. Але сенс амурам покривати свого? Хоча, що людські контори, що наші – всі працюють абияк. Халтура? Лінь? Виняток з правила?

В принципі, помилки амурів не новина, а скоріше буденність. Скажімо, суворі реалії. Скільки людей страждає від нерозділеного кохання? Мільйони. А якщо згадати ще… Але все ж я правий? Закохатися можна самотужки? Без всього цього? Тоді, навіщо взагалі амури? Так, я знаю, що заперечую сам собі! Якщо є амури, тоді де воля і якщо воля є, навіщо амури. Але якщо подумати, то вся наша система не потрібна. Ми робимо безглузду роботу! Всі ми! Навіть ці біси у ліфтах. Навіть вони.

- Що, хтось накосячив? – запитала в мене біс… як взагалі назвати біса жіночої статі? Бісиня? Бісовщина? Хоча, ні, бісовщина то інше. На важливо. Зараз вона стояла біля пульта керування ліфтом та пилкою рівняла свої нігті. Чому вони зациклені на своїх нігтях? Через нудьгу? Чи є якась інша причина?

Зараз це був доволі сучасний ліфт. Можливо цей вхід десь в новобудові.

- Амури, - ухильно відповів я. Вона дзвінко розсміялася.

- Чому я не здивована?! – з посмішкою промовила вона.

Двері ліфта відкрилися та я вийшов, залишивши ліфтерку одну. Ні, це не новобудова. Звичайна дев’ятиповерхівка. Ось, якраз, хтось з мешканців заходить. Дівчина якась з волоссям кольору шоколаду. Я б міг пройти повз, якби в ніс не вдарив запах. Той самий. Це вона.

- Ой, це ви! – побачивши мене, вигукнула вона. – Дякую вам! Я вас ледь з ніг не збила, а ви мені допомогли!

- Це я вас ледь не збив, - промовив я.

- Та не важливо! – червоніючи, промовила вона. Дідько! Та вона теж закохалася! Все в цих криворуких було зарядженню! Хоч хапай її та тягни до садів і показуй цьому клятому амуру!

- А ви тут… - почала вона.

- По справі, - ухильно відповів я, посміхаючись як можна щиріше. Не хочу брехати! Та й серце, чи що там в мене, знову колотиться мов шалене. Треба заспокоїтися! Взяти себе у руки!

- А може на чай зайдете? – запитала вона. – Я просто не віддячила вам!

«Скажи «ні» - майнуло в голові, але…

- Так, не відмовлюсь! – промовив я. Якого дідька?! Хоча, не важливо якого. Я погодився. Треба було сказати «ні», але я погодився.

- Добре! – сказала вона та побігла до ліфта, риючись у сумочці. Я пішов за нею. Вона щось швидко говорила, шукаючи ключі у сумочці, а я милувався нею. Перед очима наче все пливло, запах п’янив. Мені хотілось простягнути до неї руку, доторкнутися неї. Просто доторкнутися, відчути тепло її шкіри. Це і є кохання?

Двері відкрилися, ми зайшли й, коли вже дверцята майже зачинилися, до кабіни протиснулася невисока брюнетка у куртці-косухі, шкіряних штанях та високих чорний ботфортах.

- О, Амадеус! – весело промовила вона. – Привіт!

- Привіт, - відповів я.

- А? Що? – дістаючи ключі, здивувалася дівчина з шоколадним волоссям. Трясця, треба дізнатися її ім’я.

- Кажу, будинок у вас привітний такий, - говорю, - чистий, гарний.

Звісно, він таким не був. Звичайнісінька панелька. Протерли підлогу та й усе. Навіть павутиння у ліфті ніхто не прибрав.

Нора, а саме так звали мою знайому, з подивом дивилася то на мене то на…

- Вибачте, - посміхаючись, сказав я, - але ми так й не представились.

Ситуація була напружена. Почуття між нами є. І це повний провал амурів! Який вони аж ніяк не бажають виправляти. Але тепер вони не відвертяться в мене! Все! Докази є!

Тільки докази чого? Невже все ж ми всі маріонетки? Але в чиїх руках?

- Ой, так! – засміялася дівчина. Нора вже теж не приховувала своїх емоцій. Вона зрозуміла, що її бачу лише я.

- Аліна, - протягнула руку дівчина.

- Амадеус, - почав я і ледь не ляпнув своє повне ім’я. Нора залилася сміхом.

- Амадеус? – запитала Аліна, прибираючи руку. Ну так, я не подумав! Дивне ім’я для цього регіону. Але яке є! Точніше, яке обрав.

- Мама дуже полюбляла класичну музику, - сказав я перше що прийшло на ум.

- А тато римських імператорів та австрійських канцлерів! – сміючись промовила Нора. Я не відреагував.

Своїх батьків я не пам’ятав. Жодних. Враховуючи, що я, точніше моя душа, могла не один раз переродитися, батьків у мене могло бути багато.

Ми вийшли на дев’ятому поверсі і підійшли до дверей двокімнатної квартири. Нора слідувала за нами. Поки Аліна відчиняла замок, я з подивом подивився на Нору. Невже?

Вона так само здивовано поглянула на мене та, коли зрозуміла моє німе запитання, розсміялася:

- Не! Ти що?! – вона відкрила свою книгу та прочитала. – Ізольда Марківна. Чистокровна єврейка, дев’яносто один рік. Інфаркт міокарда, моментальна смерть. Вірогідність сто відсотків! Сам то бачиш шлейф?

Я зазирнув до кварти та побачив чорну димку, яка стелилася по підлозі. Ознак смерті. Людині, що тут живе, вже пора.

- Зараз тільки, - тихо промовила Аліна, - це не моя квартира, я тут кімнату в одній старої винаймаю. Вона, мабуть, спить.

Ми пройшли до великої кімнати. Там у кріслі сиділа старенька бабця одягнута в доволі дивну сукню. Ця сукня була в моді на початку минулого сторіччя, але ця стара десь її дістала. Та й судячи зі стану мережевого коміра, ця сукня явно старша за жіночку, яка її одягла. Чорна матерія вже давно стала сіруватою, а латки, які були зроблені хоч й добре та майже не видно, видавали що сукня давно не нова.

- Ви що, вже по двоє працюєте? – запитав чоловік у костюмі клоуна. Я ледь стримався. Серйозно?! Янгол-охоренець у костюмі клоуна? Та вона помре лише якщо свого охоронця побачить.

- Ізольда Марківна спить, - тихо промовила Аліна, подивившись на бабцю. Так, вона спала. Поки що.

- Ходімо на кухню, - промовила Аліна виходячи. Шлейф смерті вона не бачила. Його бачили лише ми, янголи. Я пішов за нею.

- Ні, - відповіла Нора, коли ми виходили, - він з дівчиною.

- З дівчиною? – здивувався охоронець.

- Так, - кивнула Нора, - це їх діло! Працюємо?

Він їй відповів, але ми вже пройшли на кухню. Аліна ставила чайник.

- Амадеус, ви який чай полюбляєте? – розгублено запитала вона, ставлячи переді мною три пачки на вибір.

- Чорний з бергамотом, - намагаючись не помічати криків Ізольди Марківни, що лунали з кімнати, відповів я. Аліна посміхнулася мені.

Трясця! Довбаний клоун! Ні, ну що це взагалі? Я багато янголів-охоронців бачив, але це! Це якесь кінчене! Бідна жіночка кричала щосили. І добре, що Аліна не чула її. Звісно, побачити своє тіло у кріслі, дівку рокеру та клоуна ще те задоволення. Особисто, якщо у вас інші уявлення про смерть. Хоча, ким за вірою була Ізольда Марківна я не знаю. Юдейка, мабуть. А як у них смерть малюють? Хтозна. Скоріш за все, не правильно. Точніше, її завжди малюють не правильно. І це нормально. Бо людське уявлення про смерть це не досвід, це страх. Страх перед неминучим.

- Аліночка! Дитинко! – причитаючи, Ізольда Марківна зайшла, майже вбігла на кухню. При житті принаймні сьогодні зранку, вона навряд чи була така енергійна.

- Так, Амадеус, - промовила Нора, зайшовши за бабцею. – Ми тут все, тепер до Жасмин. Ти це, підтримуй дівчину. Стара їй як рідна бабка була, сам розумієш.

- Вона мене не бачить! – кричала Ізольда Марківна, вказуючи на Аліну, яка розливала кип’яток по чашках з пакетиками чаю. – Чому вона мене не бачить?! Бідна дівчинка! Бідна!

- Бо ви померли, - промовив з коридору клоун.

- О, трясця! – вилаялася Нора. – Ти ще тут?! Прошу тебе, зникни! Ти мені клієнта лякаєш! – вона вказала на розгублену бабцю, яка ніяк не могла збагнути чому Аліна готує мені чай, Нора звертається до мене, а бідна дівчинка нікого з них не бачить.

Ця істерика не припиниться. Я піднявся зі стільця, підійшов до Аліни та ніжно обійняв її.

- Ама… - розгублено почала вона, але я не дав їй хоч щось сказати, поцілувавши.

- Аліночка, - здивовано промовила Ізольда Марківна.

- Ось, все добре! – промовила Нора і тихо, пошепки додала мені: «Дякую!»

Моя витівка заспокоїть Ізольду Марківну. Аліна у хороших руках. Моїх руках.

Я заплющив очі, цілуючи Аліну. Боже, яке це відчуття! Моє тіло палало від дотиків до неї! Серце шалено колотилося, а в животі, як там кажуть люди, пурхали метелики. Невже, я вмію відчувати?! Це дивно. Я інша істота, я не людина! Я не маю права на кохання! Я не вмію цього! Чи вмію?

Хоча, тут питання в іншому. Що таке кохання? І чи потрібно воно мені? Я вмію, так, саме вмію, ненавидіти, зневажати, амури тому яскравий приклад, та бути байдужим. Так, байдужість це теж почуття, емоція. Так чому я не можу кохати? Кохати сам! Без клятої допомоги цих криворуких! Отже, можу? Адже, можу?

- Ти глухий чи тупий?! – донісся до мене голос Нори десь з коридору. – Я тобі сказала піти геть! Все! Вільний, янголятко!

Ми з Аліною пристрасно цілувалися, а в кімнаті лежало тіло Ізольди Марківни.

* * *

Ви знаєте, що таке робота женця? Щодня ми, янголи смерті, відкриваємо книгу смерті та дізнаємося, кого нам слід забрати. До книги потрапляють ті люди, на яких накладено печатку смерті. Чим сильніша печатка, тим більше інформації про людину у книзі смерті. Це має допомогти ухвалити рішення: забирати душу чи ні. Нюансів дуже багато. При слабкій печатці, за життя людини заступається його янгол-охоронець. Жнець та охоронець самі, між собою, вирішують долю людини. Печатка накладається залежно від різних обставин, але сила її залежить від того, скільки людина прожила з відпущеного їй терміну. Чим ближче до кінця цей термін, тим сильніша печатка. У таких ситуаціях охоронці не втручаються в роботу женців.

Одного «прекрасного» дня, відкривши книгу, я побачив докладну історію Аліни. Від народження і до сьогодні. Усе, абсолютно все. Всі подробиці: і перший синець, і перші місячні, і перше кохання, і перший поцілунок, і перший сексуальний досвід. Навіть той день, день нашого знайомства, був розписаний по хвилині. Наша зустріч, її перші почуття, як вона була щаслива, коли зустріла мене, як ледь не втратила свідомість від мого поцілунку. І як ледь не збожеволіла, коли померла Ізольда Марківна. Я вже збирався піти, але чогось «згадав» стару. Мовляв, вже час пізний, а було близько опівночі, і стара не виходила. Чи все з нею добре? І пішов з Аліною до кімнати. І заспокоював її, коли вона кричала та плакала, доторкнувшись до холодної руки старої. Я був там, з нею. Я був вночі, був й потім. Коли були похорони, поминки, всі ці людські обряди! Наче вони допоможуть душі. Душа вже все, вона пішла. Все це лише людське, не більше. Ми були близькі! Нам було добре. А тепер… Для мене це був кінець.

Не вірячи книжці, я полетів до неї. Вона стояла на перехресті, чекала на зелений сигнал світлофора. Печатка смерті яскравим тавром світився на грудях, навколо не було видно асфальту, темна димка все вкрила.

Янгол-охоронець був поруч. Була. Блондинка в білому одязі та з білими крилами за спиною. Помітивши мене, вона відступила. Буквально на крок. Не кидаючи ту, яку охороняє, але даючи зрозуміти: тут вона безсила. Життєвий шлях Аліни пройдено. Її час минув. Чому? Чому вона? Я ж тільки покохав! Не забирай, благаю! Не треба! Але… чому?

- Відповідай! - загорлав я, вперши погляд у небеса. Хранителька з подивом дивилася на мене.

- Я ніколи не ставив це питання! Не вголос, не про себе! Але зараз! Відповідай! Чому вона?! Чому? Я вважав смерть свободою, але з нею, - я вказав на Аліну, - я усвідомив, що є справжня свобода!

Свобода – це кохати. Свобода – це бути коханим. Свобода – це життя! Бо кохання – це життя. Життя без кохання – жалюгідне існування. Я був живим обіймаючи її, пригортаючи до себе, входячи в неї. Це хтиво! Але я лише янгол смерті й мені чхати на ці «небесні» постулати! Все життя, людське життя, будується на хтивості та жазі більшого! Це гріх! Так, люди грішні! Але й ми не ліпше. Все йде до гріха! І лише кохання тримає нас від падіння в прірву гріха.

Небеса мовчали. Вони завжди мовчать. Тисячу років мовчать. Лише іноді, як відповідь, обрушують на нас дощ.

- Я виконаю свій обов'язок, - сказав я. І перевівши погляд на хранительку, додав, - якщо мені дозволять.

Здивування її обличчі змінилося настороженістю.

- Ти янгол-охоронець! Ти маєш боротися за неї!

- Ти все одно забереш її, жнець, - спокійно відповіла хранителька.

Так, заберу. Розрив аневризми. Не дообстежили, лікарська недбалість та дурна спадковість. Вже час. Вона помре. Але я цього не хотів.

– Борись! – кричав я. – Це твій обов'язок!

- Ти збожеволів, жнець!

- Знаю, - тихо відповів я, приймаючи з небуття в праву руку меч.

Помах, удар, скрегіт металу. Мій меч зупинив меч білого кольору. Що за вульгарність із білим кольором? Одяг, волосся, меч! Наче колір має якесь значення. Ні! І чесна людина може бути вдягнена у чорне, і покидьок у біле. Колір не має значення. Як й світло. У пітьмі куди безпечніше, ніж на світлі.

– Борись! - відштовхуючи її, кричав я.

Вона злетіла, ухиляючись від чергового удару. Не знаю чому, але хранителька не атакувала. Один удар, лише один! Я не прикриватимуся. Мене не стане, але вона житиме. Мабуть…

Збоку, якщо комусь судилося це побачити, наш бій був схожий на битву білого лебедя і шуліки. Атака, парирування, розліт і знову по колу. Це могло продовжуватися до нескінченності, якби вона не перейшла в атаку. Ні, я не прикривався і не намагався відбити удар. Просто, засліплений люттю, йшов на пролом. А вона просто не встигла. Занесеному білому клинку так і не судилося обвалитися карою на збожеволілого від кохання женця. Мій меч пронизав її груди. Білий одяг набув бурого відтінку. Крила обсипалися пір'ям і їх забрав порив вітру. З рани забило яскраве світло, несучи хранительку прямо до чистилища.

На жаль, ми не можемо вмерти. Ми змінюємо форму, стаємо чимось новим, іншим. Але, що найголовніше, ми забуваємо все це. Я забуду. Я забуду що обірвав її життя.

Можливо, хтось спитає, якщо смерть це не кінець, а лише зміна, то чого я боюся? А боюся я втратити її. Її, Аліну. Її душа буде жити, але самої Аліни вже не буде. Буде лише пам’ять про неї, про наші обійми, про… те що я обірвав її життя!

Так легко забирати інших, говорити що це не кінець, що попереду багато перспектив, але… Тепер я розумію людей. Смерть забирає у них найдорожче. Я розумію, чому плакала Ізольда Марківна, бо вона теж втрачала. Я розумію, чому плакала Аліна, коли стару забирали медики. Тепер я все це розумію.

- Вип’ємо? – почувся з-за спини голос Нори.

* * *

- Що роблять з відступниками? – запитав я. Ми сиділи в невеличкому барі, який був на тому ж перехресті. Матеріалізувавшись, ми замовили випити. Горілку. Все одно алкоголь нас не бере, тому навіщо щось вигадувати?

- Я точно не знаю, - сказала Нора, - але чула, що за ними приходять серафими. Хоча за мною ніхто не прийшов.

- Ти була відступником? – запитав я. Про це я не знав, хоча з Норою був знайомий давно.

- Так, - кивнула Нора. – Довга історія. Там теж були замішані амури.

- Ну так, куди ж без цих, - посміхнувся я.

- Справу треба завершити, - серйозно промовила Нора.

- Я знаю, - відповів я. – Просто я не зміг.

Я не можу. Нехай вже Нора забирає Аліну. Я не хочу. Так, не можу й не хочу. Це те, чого я не зроблю.

- Я тебе розумію, - відповіла Нора. Не знаю, казала вона це щиро, чи лише щоб мене підтримати. Якщо не щиро, тобі знову це запитання: чи маємо ми волю? Чи все це лише чийсь сценарій? Чому ми не можемо любити? Чому люди можуть? Чи…

- Чому люди особливі? – запитав я.

- В якому сенсі? – незрозуміла Нора.

- Ми забираємо їхні душі, амури роблять так, щоб вони закохалися, охоронці боронять їх, - говорив я. – Чому вони особливі? Вони слабкі, в них немає сил. Ми сильніше!

- Воу, хлопче! – здивувалася Нора. – Один янгол вже ставив подібні питання. Знаєш чим закінчилося?

- Так, - кивнув я. – Але знаєш, це викликає ще більше питань. Навіщо все це? Навіщо Він все це створив?

- Ці питання не до мене, - зробивши ковток, сказала Нора. – У нас є робота, ми її виконуємо.

Робота. Але знову, навіщо вона? Що це нам дає? Який в цьому сенс?

- Амадеус Август Вільгельм Троцковський, - промовив один з п’яти чоловіків, які увійшли до бару. Одягнуті вони були у білі футболки та сині джинси. Звичайний вигляд, якби не його однаковість для всіх п’ятьох.

Чоловіки оточили наш столик, закривши нас від решти відвідувачів. Хоча, зважаючи на те, що на це ніхто не відреагував, решта їх не бачила.

- Трясця, серафими, - тихо промовила Нора. Той, що говорив, кинув швидкий погляд на неї, а потім знову подивився на мене.

- Я готовий понести покарання, - відповів я. – Але спочатку…

- Він хоче поговорити з тобою, - перебив мене серафим.

- Він? – здивувався я та подивився на Нору. Вона лише занизала плечима.

- Ти поставив питання, він хоче дати відповідь.

- Добре, - відповів я, підводячись. Серафими розступилися, даючи мені шлях.

- Удачі, - тихо промовила Нора на прощання. Я лише посміхнувся та відповів:

- Прощавай.

Скоріш за все, це кінець для мене.

* * *

- Амадеус? – здивовано запитала Аліна, коли я з’явився перед нею. Це була якась нарада. Тіло Аліни лежало на підлозі, а її колеги намагалися його реанімувати. На жаль, було вже запізно.

- Нам час, - відповів я, простягнувши руку. Вона здивовано подивилася на мене, а потім повернула голову до стривожених колег. До речі, про колег.

серафими привели мене до Садів. Тільки зараз вони були порожніми. Ніби всі миттю зникли. Папірці так й валялися на землі, наче той, хто їх ніс, раптово зник. Тут не було нікого. Взагалі. Жодної живої душі, як то кажуть люди. Тільки я та серафими.

- Я оцінив ваш жарт, - посміхнувся я. – Тепер що? Прямо до пекла? Я готовий!

- Не переоцінюй себе, жнець, - відповів один з серафимів. – Ми лише виконуємо накази. Як і ти. Тому, будь таким ласкавим, виконай свою роботу. Ось вся відповідь. Чи ти очікував чогось іншого? Одкровення?

На останній фразі він засміявся. За ним решта серафимів.

Звісно, очікувати чогось було марним. Навряд чи Він з’являється перед такими як я. Тому мені залишалося лише одне. Покинувши сади, я відправився до Аліни.

- О, боже! – зарепетувала Аліна, побачивши власне тіло на підлозі. – Що відбувається?!

- Ти померла, - спокійно відповів я.

- Тобто? – здивувалася вона. Як і багато інших, вона не розуміла, що відбувається. Стандартна реакція. В іншому випадку, я б радісно вигукнув та привітав новенького зі смертю, але зараз я не можу. Мені боляче. Фізично боляче це робити!

- Аневризма, - відповів я. – Ходімо!

- Але… - почала вона.

- Ходімо! – крикнув я, хапаючи її за руку і тягнучи геть.

- Амадеус, пусти! – пручалася вона. – Поясни, що відбувається?

- Ти померла, - намагаючись не дивитися на неї, промовив я. – Твоє життя скінчилося, попереду…

Я замовк. Я не знаю, що її чекає попереду! Звісно, знаю, але, як то кажуть, загалом. Механізм мені відомий, але як буде в Аліни, мені не відомо. Рай, пекло, служіння, реінкарнація. Тому краще мовчати.

- Що попереду? – злякано питала вона. – Що мене чекає?! Що попереду?!

Я мовчав. Мовчав та тягнув її до Жасмин. Дияволиця була на місці. Побачивши її, Аліна ще більше запанікувала.

- Ні! Ні! – кричала вона, пручаючись в моїх руках.

- О, Амадеус, це щось новеньке, - побачивши цю картину, промовила Жасмин. – Вже силоміць тягнеш їх до мене?

Я знову промовчав, а Жасмин прийнялася за роботу. Вона скувала своїми путами Аліну і почала.

- Коханий, ні! – простогнала Аліна. Жасмин на мить зупинилася.

- Коханий? – здивовано запитала вона. Мені було страшенно боляче! Не треба! Прошу, не треба! Не робіть з нею це! Я не хочу! Але я мушу.

- Амури наплутали, - ухильно відповів я, відводячи погляд. Але дияволицю не обманеш.

- Ага, амури, звісно, - посміхнувшись відповіла Жасмин. Все ж, пернаті тут не до чого. Отже, я правий? Все це з моєї волі? Можливо. Тоді… схопити Аліну та тікати? Серафими не всесильні, і від них можна втекти! І ми будемо з нею разом! Хоч на небі, хоч на землі, хоч між…

- Амадеус, благаю, - ридаючи промовила Аліна.

Один крок! Одна дія! Вихопити меч та… Чи зможу? Чи здолаю Жасмин? Не знаю, але я докладу усіх зусиль!

- Він не допоможе тобі, - жорстко відрізала Жасмин. І ці слова, не мов холодний душ, повернули мене до реальності.

- Чому?

- Твій хлопець янгол смерті! – відповіла Жасмин.

Так, я янгол смерті. І це моя робота. Робота, яку я повинен виконати, не дивлячись ні на що.

- Але… - намагаючись звільнитися від пут, спробувала запитати Аліна.

- Кістлява в савані з косою за спиною по вашому, - промовила Жасмин. – Ще щось? – це вона вже запитала в мене.

- Ні, - відповів я, - робота виконана.

- Так, янгол смерті, - посміхнулася своїми загостреними зубами дияволиця, - твоя робота виконана.