Сади Інферно

Вона йшла рейками. Сльози текли по щоках. Їй було боляче. Боляче за нього, за його зраду. Їй не хотілося жити. Так завжди коли зраджують. З'являється бажання піти. Втекти від усього, від проблем, від болю, від самого себе. І найпростіший спосіб – померти. Тільки мало хто думає про ціну цього вчинку. Так, ви уникнете проблем. Вам буде байдуже, що там з ним чи з нею. Ви пішли. Пішли назавжди. Тепер вас покладуть у дерев'яну скриньку та закопають на півтораметрову глибину. Вам буде байдуже, що відчувають ваші родичі. Що їм боляче від втрати рідної людини. Що вони проклинають винуватця всього цього. Що вони готові знищити, вбити його. Вам все це буде байдуже. Ви будете мертві.

Сутінкову темряву прорізало світло фар, які швидко наближалися. Характерний перестук повідомив про наближення поїзда. Вона стояла на рейках і спокійно дивилася на локомотив, що мчав на неї. Гальма заскрипіли, гасячи інерцію. То був ремонтний локомотив без вагонів, це й врятувало дівчину. За метр від неї купа металу завмерла.

- Ти що, з глузду з'їхала! - машиніст був не на жарт переляканий. – Жити набридло?!

- Так! – закричала вона. – Так! Так! Він зрадив мене! Я не хочу жити! Не хочу!

Ридаючи, вона опустилася на рейки.

- Як тебе звуть, диво? - зітхнувши запитав машиніст.

- Ганно, - схлипуючи, відповіла дівчина.

- Кареніна чи що? - усміхаючись, перепитав машиніст.

- А мені не смішно!

- Так, заспокойся. Пішли, до станції довезу. Не охоче, але дівчина піднялася. Спроба самогубства не вдалася. Локомотив не поїде, поки вона буде сидіти на рейках, тому який сенс перешкоджати руху?

- Ну й чого це ти вирішила руки на себе накласти? - запитав машиніст, коли вони вже сиділи в кабіні поїзда. Локомотив повільно їхав, дерева миготіли вздовж дороги, рейки тихо перестукувались. – До речі, зауваж, адже своєю смертю ти легко могла зіпсувати мені життя. Ні, мене навряд чи посадили б, сама під колеса стрибнула, але приємного мало.

- Ви нічого не розумієте... - відчужено дивлячись у вікно, промовила вона.

- Чого я не розумію? Кохала, берегла, плекала, а він узяв і пішов до іншої. Ти, звичайно, не можеш пробачити зраду, але й відпустити теж не можеш. Серце давить. Кохаєш його. Ось і вирішила накласти руки. Я вгадав?

- Майже, - вона трохи заспокоїлася: водила пальцем по брудному склу вікна. - Він був для мене всім, а вона моєю найкращою подругою. Гірше не може бути!

- Ха, повір, може… ти думаєш, що у світі все так чудово? Кохані не зраджують, друзі не б’ють у спину? Ось послухай, що я розповім тобі. Був один такий випадок. Хлопець дівчину покохав, а вона...

- Зрадила нього? - Ганна подивилася на машиніста.

- Ні, - старий усміхнувся, - не все так просто. Але певною мірою він вважав, що його зрадили. Хоча просто так склалися обставини.

- Які обставини? – із цікавістю запитала дівчина.

- А ось слухай! Олексій був щасливий…

* * *

Олексій був щасливим. Він три місяці зустрічався з Алісою. До цього був важкий період його життя: його покинула дівчина. Коли кохаєш, важко пережити розставання. Не зраду, а саме розставання. Вона пішла до іншого та щаслива. Олексій не звинувачував її, серцю не накажеш. Але переживав тяжко. Почав захоплюватися алкоголем. Ну, знаєте, те відчуття, коли наче біль вщухає. Але він не вщухає. Не з однією чаркою, не з усією пляшкою. Тоді вона й з’явилася. Взяла з його рук ту пляшку та викинула геть та простягнула руку. Тоді він був злий на неї, а тепер…

А тепер він був щасливим. Сьогодні він готувався познайомити свою Алісу із батьками. Знайомство з батьками – один із найвідповідальніших етапів у відносинах. Купи анекдотів про взаємини зятя і тещі, вони ж перефразовані на свекруху та невістку, підливають олії у вогонь. Для батьків це теж зворушливий момент.

- Люся! – пов'язуючи краватку біля дзеркала у ванній, крикнув отець Олексія Володимир Іванович.

- Чого тобі? - розставляючи тарілки на столі, відповіла Людмила Павлівна, відповідно мама Олексія. – Олексій з Алісою скоро прийдуть, а в мене нічого не готове.

- Люся, скажи чесно, а ти нервувала, коли з моїми знайомилися? – посміхаючись, поцікавився Володимир Іванович.

- Ще б пак! Тато полковник у відставці, мама педагог із двадцятип'ятирічним стажем. Як тут не нервувати? – поправляючи скатертину, відповіла Людмила Павлівна.

- Ой, ніби, твої краще! Папа заступник директора на заводі, партійна людина; мама домогосподарка. На мене, як на закінченого інтелігента, дивилися. Аж озноб пробив!

– Так, я не зрозуміла! Це що за претензії?! – у будинку нареченого назрівав конфлікт. І невідомо чим би це закінчилося, якби не дзвінок у передпокої.

- Ну чого стала?! – прикрикнув на дружину Володимир Іванович, – йди, відкривай!

- Та йду, йду.

На порозі стояв Олексій з Алісою. Аліса була дуже гарною дівчиною. Чорне, довге волосся каскадом падало на плечі та спину. Карі бездонні очі. Смаглява ніжна шкіра, милі ямочки на щоках. Біла посмішка пухких звабливих губ. Струнка витончена фігура. Володимир Іванович трохи здивувався, побачивши наречену сина. Ні, він не був ласий на жінок. Він щиро кохав свою дружину і не зраджував її. Трапляються в історії такі випадки. Просто Аліса нагадала йому одну дівчину, яку він кохав двадцять років тому. Тоді він ще не зустрів свою Люсю, і його серце було віддано іншій. Такій же смаглявій брюнетці з карими очима. Аліса була, як дві краплі води схожа на ту дівчину з юності Володимира Івановича. Дивлячись на усміхнених наречену та сина, він згадав себе. Нічні прогулянки, вірші Бодлера, поцілунки…

Весь вечір він натягнуто посміхався, жартував. А серце не залишала тривога. Ні, просто збіг. Але така схожість. Зовні та манерами.

Наступного ранку він все-таки зважився запитати сина.

- Олексію, а ти знайомий з батьками Аліси? - як би, ненароком, запитав він.

- Ще ні. Вона не має батька, він кинув їх ще до її народження. А мама у неї працює у кілька змін, щоб оплатити навчання, – відповів син.

- Так, буває, - намагаючись приховати занепокоєну тривогу, сказав Володимир Іванович.

* * *

На небі з'явилися перші зірки. Вітер гнав невелику хмару, на мить приховуючи їх із виду. Володимир Іванович спостерігав за ними, спершись на капот власної машини. За ним стояв сріблястий седан. У його салоні спалахували вогники цигарок: начальник служби безпеки не наважився відпускати боса одного на околицю міста. Сьогодні вранці він отримав від схвильованого боса незвичайне доручення: простежити за його сином і дізнатися про адресу, де проживає дівчина сина. Як відповідальний співробітник він виконав доручення. Але дізнавшись, що бос збирається сам вирушити туди, наполіг на охороні.

Володимир Іванович чекав. Чекав і сподівався, що всі його підозри лише забобони.

З провулка з'явилася жіноча постать. У темряві це був лише силует, але серце Володимира Івановича забилося швидше. Ліхтар висвітлив знайомі риси. Вся та сама неперевершена постать, прекрасні риси обличчя. Тільки в кутку очей з'явилися зморшки, та волосся торкнулася сивина. Він зробив крок на зустріч, вона зупинилася.

– Ти? – здивовано запитала вона.

- Я, Ларисо, я, - тихо відповів він.

- Давно не бачилися, як ся маєш? – поцікавилася Лара.

- Як бачиш, чудово. А ти?

- Те ж чудово, - натягнуто відповіла Лара.

- Так, доньку сама виховуєш, на двох роботах загинаєшся.

- Все дізнався, - тихо відповіла вона. – Тато допоміг? Хто він тепер? Бізнесмен, політичний діяч?

- Батька вже десять років як нема, інфаркт, - так само тихо відповів Володимир.

- Вибач.

- Та нічого, я звик, - дивлячись убік, промовив він.

- Ну що ж, приємно було поговорити, - промовила вона, повертаючись, щоб піти геть.

- Лара, - не контролюючи себе, Володимир схопив її за руку.

* * *

«Ось я і зрадив дружину, - лежачи в ліжку з Ларою, думав Володимир. - Вперше за двадцять років спільного життя. Двадцять років. А я ж справді полюбив Людмилу. Забув Ларису та покохав Людмилу. Шлюб із розрахунку. Для мого кола, Люда була ідеальною партією, Лара ні. Ось і довелося покинути. І, дивно, я за ці роки щиро полюбив Люду. Вона подарувала мені сина, створила затишок у моїй оселі. Я був щиро їй вдячний. Адже для неї я теж не коханим був. Сподіваюся, мій син не наробить моїх помилок. Аліса гарна дівчинка, така сама, як і мати».

- Прокинулася? – ласкаво поцікавився він у Лари.

- Угу, - посміхаючись, відповіла вона.

- До речі, а де це твоя донька пропадає в таку пізню годину? - дивлячись на годинник, поцікавився Володимир.

- Та з хлопцем гуляє, - відмахнулася Лариса, - знайшла собі романтика, от і бродить з ним ночами.

- То це мій шибеник дівчинку тягає, хто знає де і коли? – засміявся Володимир. - Ось я йому поставлю! Час той, який! Вийти страшно! Я сам з охороною приїхав, а він?

Думка що Лара стане його родичкою тішила його. Звісно, їхній зв’язок доведеться приховувати. Люда не заслуговує бути нещасною. Тому краще брехня.

- Стривай! – схвильовано перебила його Лара. - Як твій шибеник? Хлопець Аліни твій син?

- Так, вони вчора в нас були. Я, так би мовити, із невісткою познайомився. Вилита ти. Все-таки ми козли. Що я, що батько Аліси...

- Батько Аліси ти, - тихо перебила Лара. На її очах заблищали сльози.

– Як це я? – здивовано спитав Володимир.

- Ось так! - Почала Лара. - Ти тоді пішов до тієї, іншої

- Ти знаєш мою ситуацію.

– Знаю! Я тоді дізналася що вагітна, третій місяць аборт вже не можливий. Хотіла піти до тебе розповісти все твоїй новій нареченій, а потім плюнула і все. Сама народила, сама виростила, сама виховала. Вся в мене, у таких же козлів закохується.

- Попрошу! – обурився Володимир. – Теж мені свята!

- До тебе так і не дійшло? - дивлячись на нього, спитала вона. – Твоя дочка та твій син зустрічаються! А якщо вони ще пішли в нас, то сто відсотків він уже затяг її в ліжко.

- Ну, по-перше, знаючи матір Аліси, добре знаючи, не здивуюсь, якщо це вона його туди затягла, – спокійно парирував Володимир.

- Що? - обурилася Лара. - Ти хочеш сказати, що моя донька повія?

- Не твоя, а наша, - поправив він, і зрозумівши, що відповівши на поставлене запитання не втішно відгукнувся про власну доньку. – І не повія вона. Просто…

- Просто, - опускаючись на ліжко, повторила Лара.

- Давай так: я поговорю з Олексієм та Людою, а ти з Алісою.

- З дружиною навіщо? – поцікавилася Лара. Чесно, їй було все одно до його дружини. В решті решт, вона теж винна у тому, що Аліса зростала без батька. Їй було просто цікаво.

- Зрада це одне, - промовив Володимир, - але те що між ними, це неприпустимо.

* * *

Наступного вечора, коли вся родина зібралася за вечерею, Володимир наважився.

- Я мушу вам дещо розповісти, – почав він. - Це стосується і нас, Людо, і тебе Олексій. Тебе та Алісу.

- Мене та Алісу? – здивовано перепитав Олексій.

- Так. До того як одружитися з твоєю мамою, я зустрічався з іншою, тоді ще, дівчиною. Волею долі, я одружився з твоєю мамою і був з нею щасливий. У нас народився ти. Я був найщасливішим чоловіком на землі. Розумієш, Олексію, чоловік у якого є син – безсмертний. Я був радий усім твоїм успіхам. Я відчув щире батьківське щастя, коли ти сказав, що зустрів гарну дівчину. Але коли ти привів її додому, я впізнав у ній ту, яку я кохав до зустрічі з твоєю мамою. Ти мене розумієш?

– Не дуже, – чесно зізнався Олексій. - Та дівчина чимось схожа на Алісу?

- Як дві краплі води, - відповів Володимир синові. - Навіть більше, вона наша з нею донька. Тоді, двадцять років тому, коли я розлучився з нею, вона була вагітною і не зробила аборт.

– Що? - запитала Людмила. - Аліса твоя донька? Ти бачився з її матір'ю?

- Так, бачився. І ще, Людо… я хочу, щоб ти знала: я зрадив тобі, – чесно зізнався Володимир.

– Зараз це не суттєво, - відповіла Людмила. - Наче я була тобі вірна. Тоді, коли батько сказав, що я маю вийти за тебе, я зненавиділа весь світ. І тебе, і батька. Ми побралися, а я гуляла. Спала з кожним зустрічним. Потім завагітніла, народився Олексій. Точна копія тебе. Ти тоді весь змінився, порався з ним як з писаною торбою. Тоді я зрозуміла, що не байдужа до тебе. І мені було соромно за себе. За те, що зраджувала тобі. І тоді я поклялася, що пробачу тобі все: і зради, і ненависть, і побої, якщо до такого дійде. Усе…

Вона говорила, а сльози котилися по щоках. Боже, як же легко! Від цієї сповіді їй стало легше. Наче важкий тягар впав з душі. І десь там, далеко, все ж кололи ревнощі. Він її не забув, він її досі кохає.

Володимир мовчки обійняв ридаючу дружину. Що він міг сказати? Дивна у них родина. Волею батьків вони змушені були жити з нелюбим. Але час та народження сина все змінили в їхній долі. А тепер скелети почали випадати із шаф. І що далі, то більше.

- Та ви з глузду з'їхали! - закричав Олексій. – Трясця! Так, матусю, не чекав! І ти, батьку, гарний! Я кохаю Алісу і буду з нею, незважаючи ні на що!

- Олексію, почекай, вона твоя сестра, розумієш? - спробував напоумити сина Володимир. Але Олексій не хотів його слухати, він кулею вилетів із квартири. Сів у своє авто і рвонув. Машина розтинала вулиці, двірники скидали воду з вітрового скла. Дощ лив як із відра.

Ще годину тому в нього було все. Кохана дівчина, з якою він мріяв створити міцну родину. Всі про це мріють у двадцять, всі вірять що ці почуття на все життя. Так завжди.

Батьки, які для нього були прикладом любові та вірності. А що виявилось? Батьки зраджували один одному. Вони навіть побралися з забаганки своїх батьків. Його кохана виявилася його рідною сестрою. Батько погуляв у молодості. Як таке можливе? Він же кохав матір Аліси! І зрадити кохання заради… А власне заради чого? Вимог батька? Смішно! Доросла людина пішла на поводу у нехай близьких людей, але… Маячня, маячня!

Заплутавшись у думках, він зупинив машину, прямо посередині проїжджої частини. Об’їжджаючи машини сигналили йому, а він просто дивився вперед. Вона з'явилася наче з нізвідки. Просто постала перед капотом. Дощ згладив її кучеряве волосся, краплі лилися по обличчю, падали на одяг. Вона стояла і дивилася на нього.

- Привіт! - вийшовши з авто, сказав він.

- Мені дзвонив батько, я все знаю, - відповіла Аліса.

- І що? – із викликом запитав Олексій.

- Олексію, я тебе кохаю, дуже сильно. І мені теж тяжко! - почала Аліса. - Я все життя мріяла зустріти батька! Знайти його! Розумієш? - він мовчки кивнув. – Ось. Я завжди мріяла, що в моєму житті з'явиться він, сильний, мужній. А тепер у мене і батько, і брат, - і посміхнувшись, додала. - Нехай хоч і молодший.

- Знаєш, - теж усміхнувся Олексій, - я сьогодні стільки дізнався про свою родину. Адже коли був маленький, просив маму дістати десь сестричку, казав, дбатиму. Сьогодні світ зруйнувався, мій світ! – він ледь стримував сльози. - Люди, які були для мене зразками всього на світі, виявилися… навіть не знаю, як це сказати.

- Не треба нічого говорити, – перебила його Аліса. – Просто треба навчитися жити. Жити за таких обставин.

- Добре, сестричка, - подумавши, відповів Олексій, - поїхали, заспокоїмо нашого тата. То, знаючи його, він уже всю службу безпеки на вуха підняв.

Посміхнувшись, вона сіла у машину. Він постояв ще кілька хвилин, дивлячись на неї крізь мокре скло. Дідько, як же боляче! Як же боляче.

Посміхнувшись їй, він сів за кермо і завів двигун. Краплі дощу падали з неба.

* * *

Колеса монотонно перестукувались. Пейзаж за вікном поринав у сон. Час йшов опівночі.

- Він так легко змінився, - дивлячись у вікно, сказала дівчина.

- Він не змінився, а просто прийняв правила гри, – відповів машиніст.

- А як же кохання? – перевівши погляд на нього, спитала Ганна. - Він кохав її?

- А він і не перестав її кохати, - усміхнувся машиніст. - Вона просто виявилася його сестрою. Ось і все.

- Стоп! Він її кохав як жінку, вона була для нього бажаною, і так просто стати ставитись до неї як до сестри. Це неможливо.

- Та зрозумій ти, що кохання... Воно буває різне.

* * *

Кохання. Воно буває різне. Перше кохання – чисте почуття. Ти любиш усім серцем. Потім настає біль розлучення. Ти думав це назавжди, а тут сюрприз: у світі немає нічого вічного. Ще буває кохання за гроші. Наприклад, з повією. Хоча ні, з повією це просто секс. Не треба плутати кохання та секс. Кохання – це піднесене почуття, що оспівується поетами, стан душі. Секс - це фізіологічний процес в результаті, якого обидва або хтось один (залежно від обставин) отримує задоволення. Звичайно, секс із коханою дівчиною і з тією ж повією, це небо та земля. Є ще секс з, перепрошую, курвою. Але тут суто процес, не підкріплений навіть грошима.

Так ми відхилилися від теми. Кохання буває різне. Взаємне; так би мовити, односторонні муки. Кохання з першого погляду, швидкоплинне захоплення, почуття до гробової дошки. Але те, що трапилося зі мною, не підпадає не під одну з категорій. Ні, секс, що був, потім підпадає під категорію «за коханням», а ось саме почуття, симпатія, кохання зародилося за досить дивних обставин.

Все почалося з того, що мій друг Андрій прийшов до мене в гості.

- Саню, рятуй! - почав він з порога.

- Що сталося? - вирішив уточнити я.

- Мені кінець! – панікуючи, Андрій кидався по моїй квартирі. Мені було важко заспокоїти його і поцікавитися, що, власне, сталося?

- Як «що»? Понесло мою Анжелу в ці вихідні по магазинах з якоюсь знайомою, - Анжела, це законна дружина Андрія. Хоча, її наявність не заважає моєму другу робити лівосторонні рухи тіла. Навіщо йому це не зрозумію. Анжела – найкрасивіша жінка: каштанове волосся, сірі ясні очі, злегка кирпатий ніс, пухкі, привабливі губи, витончена, красива постать давньогрецької Афродіти. Ну що ще треба? Так ні, щодня, Андрій шукає собі пригод. На цей раз і мені теж.

- І що б ти думав? – тим часом продовжував Андрій. - Вони з'явилися додому!

- І ти не встояв перед знайомою Анжели? - в'їдливо поцікавився я.

- Не смішно! Все набагато гірше! Її знайома виявилася моєю Сонею! Розумієш?

– Якщо чесно, то не дуже, – уточнив я.

- Ну, Соня, ну вона така: пекуча брюнетка, четвертий розмір декольте, осина талія. Познайомилися кілька тижнів тому, раз другий переспали, а тут… сам розумієш.

- Угу, і твоя Сонечка розповіла твоїй Анжелі про ваші спільні тести - драйви ліжок? – припустив я.

- Ні, вона, звичайно, дурепа, але не настільки. Про тест - драйви жіночий язик не промовчала, а ось особистість пілота - випробувача залишилася під грифом «таємно». Розумієш?

- Так, але до чого тут я?

- Ти тут до того! Вже не знаю, що там Соня Анжелі розповіла, але моя благовірна запросила Соню та її, як вона висловилася, «невтомного жеребця», - я ледве стримав сміх. – Не регочи! До себе на день народження, наступної суботи.

- Ясно, - сміючись, відповів я. – Отже, я, прикриваючись твоїми постільними подвигами, маю зображати цього самого «невтомного жеребця»?

– Саме так! До того ж Сонечка так і не назвала імені... жеребця. Тож ти підходиш ідеально.

- Мені це лестить, звісно, але чому саме я? – поцікавився я в друга.

- Ні, трясця, він ще питає! – сплеснув руками Андрій. - По-перше, ти «свій», тобто швидко увійдеш у курс справи. По-друге, Анжела тебе знає, а отже, не буде зайвих розпитувань. Ну і по-третє, ти, як порядний друг, після цього цирку, повернеш мені мою коханку.

Оце поворот! Коханка з поверненням! Такого в мене ще не було. Хоча, ця авантюра мене зовсім не спокушала, але… Ну це ж цікаво! Що та як там буде? В решті решт, що я втрачаю? Друга? Так був у нас момент, коли між нами вже була жінка. Я зараз не про трійничок. Так що, я нічого не втрачаю.

- А якщо Сонечка, побувавши в моїх жарких обіймах, не захоче до тебе повертатися? - з глузуванням спитав я.

- Ой, та облиш. Що, ніяк не можеш вибачити мені ту білявку? Хочеш чесно? Ніяка.

- Ну, те, що її тата звуть Карло, я знав. А ось те, що це захоче перевірити мій найкращий друг – ні.

- Сашко, - посміхнувся Андрій, - ну це справи минулих днів. Згадав, коли це було.

- Згадав, відповів я, - ви тоді щойно з Анжелою побралися.

- Так, Саню, ти допомагатимеш? – не витримав Андрій. А що? Сам нарвався. Так, стосунки з Танею, а саме так звали ту блондинку, мене обтяжували. Але краще було б просто розрив, ніж її інтрижка з Андрієм.

- Допоможу, куди я подінусь, - відповів я.

- Ось це інша розмова, - посміхнувся Андрій.

- Тільки мені б зустрітися з нею заздалегідь. Ну, сам розумієш, уточнити деталі: де і коли познайомилися… Таке.

- Так, звичайно. Ось тримай, - він простяг аркуш з номером телефону, - тільки це, суто ділові стосунки.

- Я друзям та близьким не зраджую.

Після цих слів Андрій мовчки пішов, а я почав набирати номер Соні.

* * *

Андрій не збрехав, описуючи зовнішність Соні. Вона сиділа за столиком і від нудьги водила соломинкою у напівпорожній склянці із соком. Чорна сукня ідеально підходила під копицю чорного кучерявого волосся. Відкрите декольте елегантно обрамляло гарні груди. Закинувши ногу на ногу, вона балансувала босоніжкам на витончених пальчиках. Стрункі, вродливі ніжки… я залюбувався нею.

- Доброго дня, ви Соня? – про всяк випадок спитав я.

- Так. А ви Олександр? - нудьга зникла з її обличчя миттєво. На зміну їй прийшов фірмовий жіночий погляд, що поєднує в собі і оцінювання чоловіка за всіма параметрами, і кокетство і багато чого, що не підвладне чоловічому розумінню.

- Можна просто Сашко, - посміхаючись, відповів я.

- Добре, Сашко, - продовжуючи пронизувати мене поглядом, кокетливо відповіла Соня.

- У найближчі вихідні нам доведеться зображати пристрасних закоханих, - після цих моїх слів вона якось зніяковіла. Тому я вирішив трохи заспокоїти її, підтримати.

- Розумію, - говорю я, - що Вам вся ця ситуація…

- Давай на ти, - перебила мене вона, - ми ж коханці.

– Добре, давай на ти. Мені треба погодити деякі деталі.

- Ми познайомилися з тобою два тижні тому, у парку біля фонтану. Між нами одразу спалахнуло шалене почуття, - млосним, еротичним голосом промовила вона. У відповідь я зміг тільки щось невиразно промикати. Вона ж дзвінко засміялася.

- Ну що, палкий закоханий, проводиш даму свого серця додому? – посміхаючись, спитала Соня.

- Звісно!

Розплатившись за її сік, ми покинули кафе. По дорозі я таки згадав, що йду з дамою і купив букетик квітів.

Підійшовши до будинку, вона ніжно обвила мою шию і пристрасно поцілувала.

- Зайдеш на філіжанку кави? - кокетливо запитала вона.

- Ти знаєш, з чашки кави можуть витекти деякі наслідки, – відповів я.

- Боїшся наслідків, що випливають? – здивувалася вона.

- Боюся, що це буде лише через помсту Андрію.

- Навіть якщо це й так, це змінює справу?

- Я обіцяв, що у нас будуть лише ділові відносини, - я дивився в далечінь. Щоб не бачити принадних очей, губ...

– Зрозуміло, - вона повернулася і попрямувала до будинку.

- Але в ситуації, що склалася, - сказав я їй услід, - я повинен тобі дещо довести.

- Так? - усміхаючись, вона попрямувала до мене, прямо в обійми. – І що ж?

- На минулому допиті, - тримаючи її ніжно за талію, почав я, - Ви, Софіє Батьківно.

- Олегівно, - уточнила вона.

- Софіє Олегівно, стверджували, що ваш коханець, тобто я, прямо невтомний жеребець.

- Та що ти? - усміхаючись і підтримуючи жартівливу інтонацію, перепитала вона.

- Так! - так само жартома, відповів я. - Так от, врахуйте, що ваш жалюгідний кінь не здатний і на один відсоток того, на що я здатний.

- Ого! – відповіла вона. – Ну що ж, пішли на іподром, перевіримо твої здібності.

Так само обіймаючись, ми попрямували до будинку.

* * *

Секс був фантастичний. Щоправда, потім ми, як два дев'ятикласники, освідчилися один одному в коханні. У всякому разі, за Анжели не треба буде ламати комедію. Андрій? На Андрія мені начхати. Він до всіх по-скотинячому ставитися. І це при тому, що Анжела його щиро кохає.

- Знаєш, мені не було з ким так добре, як з тобою, - тихо сказала вона. Ми все ще лежали, обнявшись, прикриті простирадлами.

- Мені теж, - нахилившись до неї, сказав я. Не важливо, помста це чи щось щем, нам добре разом. Зараз. Як буде потім, хтозна. Але це буде потім.

* * *

Ніколи не розумів потяг жінок до віників. Тобто до букетів квітів. Воно, звичайно, красиве, але коштує шалених грошей.

- Сашенька, ну де ти там? – мило запитала Соня. У її обов'язок входило нести пакетик з коньяком, хто знає якого року врожаю. Я ж, пихкаючи, ніс неосяжний букет із дев'яносто дев'яти троянд. Навіщо таке марнотратство – я не розумів.

- Уф... - діставшись квартири, видихнув я.

- Втомився, - поправляючи мені комір, промовила Соня.

- Зараз відчиняться двері і я віддам цей букет Анжелі. Нехай робить із ним що хоче.

- Тобі не шкода її? - серйозним тоном запитала Соня.

- Ну, це її букет, - зручніше перехоплюючи квіти, відповів я.

- Я не про квіти...

- Шкода, тож це й треба зробити.

- Жорстоко, - дивлячись убік, промовила вона.

- А дозволяти йому брехати їй, не жорстоко? - це творіння квітника стало мене втомлювати. Тоді, лежачи з нею під простирадлом, ми вирішили не брехати Анжелі та відкрити усі карти. Як би жорстоко це не біло, але так треба. Можливо не їй, а нам самим, щоб вся ця гра дійсно переросла у щось більше. Щоб не було брехні. Не хочеться будувати стосунки на брехні. Навіть, якщо це брехня іншій людині.

- Теж жорстоко, - подивившись мені в очі, відповіла Соня.

- Із двох зол обирають найменше. Натисніть на дзвінок.

Пальчик із манікюром втопив кнопку дзвінка. За хвилину двері відчинила Анжела. Вона була рада бачити нас.

- Сашко, то це ти? – щиро здивувалася Анжела.

- Ну, а кого ти хотіла побачити? - обіймаючи Соню за талію, спитав я. - Уявляю, що Сонечка про мене тут розповіла.

- Вона описувала тебе з найкращого боку.

- Так, ну так, - посміхаючись, відповів я.

Ось так і розпочався цей вечір. Окрім нас, запрошених більше не було. Анжела завжди відзначала свої дні народження скромно. Чому так – не знав ніхто. Воно й на краще, це стосується лише нас.

Ми сиділи, відзначали день народження Анжели, жартували. Загалом відпочивали. І раптом, Соня, вимовила:

- Я не хочу більше брехати тобі, Анжела.

- Ти про що? – здивувалася іменинниця.

- Дійсно, про що це ти? – посміхнувся Андрій кидаючи погляд то на мене, то на Соню. – Не розумію.

- Все ти розумієш, - тихо промовила Соня.

- Досить ламати комедію, Андрію, - кажу я, - тут тільки Анжела не знає, що Соня була твоєю коханкою.

- Коханкою? – перепитала Анжела.

- Гарний жарт! – від душі засміявся Андрій.

- Ти сам знаєш, що то не жарт, - спокійно продовжив я. – Соня твоя не єдина коханка. Пам'ятаєш Таню? - запитав я в Анжели, вона мовчки кивнула. - Ми з нею не просто розлучилися, вона пішла до Андрія. Її влаштовував статус коханки, а ось вона Андрія не влаштовувала. У ліжку.

- Ну і чого ти досяг? Помсти? – почав міркувати Андрій. - На цю дурепу мені начхати, - кивнув він у бік Анжели, - я при ній приставатиму до інших, вона навіть оком не поведе. Соня? Та на хрін ти їй потрібен. До речі, люба, - звернувся він до своєї дружини, - всі Соніні розповіді про жеребця – це про мене, а не про Олександра.

- Каюся, - відповіла Соня, - помилялася. Сашко набагато кращий за тебе.

- А ти сволота, Сашко, - тихо промовив колишній друг, - казав, що друзів не зраджуєш.

- Ти мені давно не друг. І ще, - я майже не розмахуючись вдарив Андрія. Цього вистачило, щоб він покотився стрімголов по кімнаті. – Анжела вибач за зіпсоване свято. Соню, ходімо.

- Я його вже давно не відзначаю, – крізь сльози відповіла Анжела.

- Що, уникаєш чесного бою? – Андрій витер кров з лиця, – ну давай! Наодинці!

- Заспокойся і сядь! – крикнула на нього Анжела. У їхньому будинку назрівав скандал. Ми з Сонею тихо пішли.

- Може, не треба було її залишати з ним? – вже на сходах, спитала Соня.

- Вона йому не потрібна, а він їй... загалом, не чіпатиме її, - відповів я.

- Сподіваюся, - тихо промовила Соня. – Ходімо додому…

Обнявшись, ми пішли геть.

* * *

- Невже на помсті можна збудувати щастя? – здивовано спитала дівчина.

- Ну чому одразу на помсті? - здивувався у відповідь машиніст - Вони зустрілися за досить дивних обставин, а потім все пішло своїм шляхом.

- Не вірю я в це. Так просто, один раз переспали й вже щасливі, – вона дивилася на будинки, що миготіли за вікном, стовпи.

- Ну, а якщо їм хтось допоміг? - лукаво усміхнувшись, припустив машиніст.

- Ой, тільки не треба мені про всяких там амурів, – скептично відповіла Аня. - Не вірю я в це.

- Ну чому одразу амури.

- А хто? Це ж вони літають у трусах і стріляють у всіх із луків.

- Ти впевнена, що вони літають у трусах? – посміхаючись, спитав машиніст.

- Ну, їх так малюють, - збентежено відповіла Ганна.

- Ясно. Тоді слухай. Була порожнеча.

* * *

Була порожнеча. Біль? Біль минув. Все сталося так безглуздо. Хоча як воно могло статися? Безглуздість. Смерть не безглузда. Вона просто приходить і все. Приходить одна, а йде…

Чому вона? Чому Олена? Дивні питання, які ставить кожен, хто втрачав близьких. Хтось кричить про зраду, хтось про боягузтво, хтось ще чорт знає, про що. Я не про що не кричав. Я просто чекав і сподівався. Щиро сподівався, що за кермом був хтось інший. Але вона так і не повернулася.

Я пам'ятаю той ранок. Вона поспішала на роботу. Я мав вихідний. Не хотів її відпускати. Ми стояли, обнявшись у коридорі, біля дверей. Її поцілунки, посмішка, двері, що зачиняються, оберт голови, помах руки у вікно, відображення листя в задньому склі автомобіля.

Того вечора я хотів зробити сюрприз. Приготував вечерю, накрив її при свічках. Я уявляв, що зустріну свою Олену, ми повечеряємо в романтичній обстановці. Але все зіпсував один телефонний дзвінок.

- Так? - піднявши слухавку, спитав я.

- Євген Костелов? – поцікавився у відповідь незнайомий чоловічий голос.

– Так, це я. З ким маю честь?

– Слідчий прокуратури, майор Олександр Романович Карпін, – представився незнайомець.

– Чим зобов'язаний? – поцікавився я.

- Автомобіль «Шевроле» червоного кольору, реєстраційний номер А – … – … – … – ВК, зареєстрований на вашу дружину, Олену Костелову?

- Так, на неї, - відповів я, відчуваючи холод, який підіймався спиною.

- Вона сама ним користувалася чи ще хтось міг сісти за кермо?

- Ну, я іноді користувався, оленина секретарка кілька разів брала, - відповів я. - У чому, власне, річ?

- Річ у тому, - відповів співрозмовник, - що сьогодні, близько полудня, на перехресті головної вулиці з проспектом сталася серйозна аварія: завантажений КамАЗ врізався в бензовоз. Усі, хто був у епіцентрі вибуху – загинули. За даними камер стеження, машина вашої дружини, в момент вибуху, знаходилася в безпосередній близькості від бензовоза.

Він говорив ще щось, але я його не чув. Скинувши дзвінок слідчого, я судомно набирав Олену.

- Абонент знаходиться поза зоною досяжності, - пролунало в трубці, - зателефонуйте пізніше...

Вона ніколи не вимикала телефон. Серце тьохнуло. Я мовчки опустив слухавку. Молотки забили біля скроні. Ні, цього не може бути. Маячня. Вона жива. Я не хотів, не міг повірити. Камери стеження. Та що на них можна побачити? Посадили якогось сержантика за монітор, а він, щоб швидше впоратися, написав перший-ліпший номер і все.

Так, це було все, але не так, як хотів я… Минув рік. Біль минув, залишилася порожнеча. Мені не вистачало її. Друзі казали, що все минеться, що треба жити. А я жив, точніше, вчився без неї жити. І майже навчився, якби не один випадок.

* * *

Я цілував її губи, щоки, тендітний вигин шиї. Пестив ніжні плечі, груди, чуттєвий живіт, стегна. Вона тремтіла від збудження, солодкий стогін супроводжував любовні пестощі. Все було як наяву. Її очі, губи, руки, що ковзають по плечу, тіло, аромат. Ця ніч була наша, як і тисячі ночей раніше все закінчилося на високій ноті. Тяжко дихаючи, ми лежали обнявшись. Я був найщасливішим чоловіком на землі. Олена піднялася на лікті і подивилася мені у вічі. Простирадло недбало прикривало стегна, волосся спадало на груди.

- Будь з нею щасливий, - серйозним тоном сказала Лена.

– Що? - здивовано перепитав я.

Вона лише посміхнулася і, приклавши палець до губ, розчинилася у повітрі.

– Олено!

Я прокинувся у холодному поті. Поруч постіль була порожня. Сон, лише сон. Туга підступила гіркою грудкою.

З ким щасливим, Олено? З ким?! І навіщо? Я ж кохаю тебе. Та ти пішла. У цьому немає твоєї провини. У цьому немає нічиєї провини. Просто, ти пішла.

Весь наступний день я сам був не свій. З ким із нею? В мене нікого не було. Не за життя Олени, не після смерті. Я щиро кохав… кохаю Олену.

У голові панував безлад. Я не знав, як трактувати сон. Що це означає? У невіданні я прожив до вечора.

Ліжко було холодне. Відлуння минулої ночі тугою навалювалося. Олено, Олено, що це все означає?

* * *

- Слухай, а заїдьмо, перекусимо, то з ранку в рот нічого кинути не встиг, - запропонував Сергій.

Я мовчки кивнув головою. Справді їсти хотілося. Машина плавно лавірувала переповненими вуличками. Як Сергій примудрявся вибиратися із заторів, залишалося таємницею. Ми хоч би повільно, але рухалися. Решта учасників дорожнього руху стояла і нервово сигналила. Повз проповзали тротуари, будинки, вітрини.

Ми припаркувалися навпроти входу до невеликого ресторанчика, навіть, швидше за все, кафе. Взагалі тут паркуватися заборонено. Але нам ніхто й слова не сказав, а нас це хвилювало мало.

Ведучи дружню, невимушену бесіду, ми ввійшли всередину. Тиха, спокійна ситуація. Бармен неквапливо протирає келихи. За кутовим столиком мило щебече пара закоханих. У центрі сиділа білявка. Біле, як лід, волосся приховувало тендітні плечі. Вона про щось захоплено розмовляла з подругою… подругою була Олена. Я підійшов до їхнього столика. Сергій кудись зник.

- Привіт, - сказав я Олені.

- О, привіт Женю, - весело відповіла вона, підіймаючись. - Познайомся, це Надя, - вказала вона на білявку. Та лише сумно посміхнулася.

- Олена…

– Не треба. Будь з нею щасливий, - швидким кроком, вона попрямувала до виходу.

– Олено! - я кинувся за нею, але...

Несміливі промені світанку пробивалися крізь штори. Що зі мною відбувається? Олена, Надя. Що за Надя? Чому я маю бути з нею щасливий? Одні питання…

* * *

- Слухай, а заїдьмо, перекусимо…

- То ти з ранку нічого в рота кинути не встиг, так?

- Так, - здивувався Сергій, - звідки ти знаєш?

- Не дивуйся, - усміхнувся я, - сам такий.

Сказавши «зрозуміло», Сергій більше не чіплявся з розпитуваннями, і ми поїхали мовчки. А що я міг сказати? Дежавю. Я бачив це сьогодні уві сні?

За вікном так само понуро пропливали тротуари. Ми під'їхали до ресторанчика. Усередині все та ж ситуація. У кутку парочка, блондинка сиділа за тим же столиком, що й уві сні. Тільки тепер з нею була не Олена, а якась шатенка.

Я дивився на неї й не знав, що робити. Підійти? Сказати, що бачив уві сні разом із покійною дружиною? Маячня, повна маячня…

Відчувши погляд, вона подивилася на мене. Подивилась і злякалася. Її обличчя передавало страх. Тепер я знав, що робити. Бігти. Що сили я кинувся з ресторану. Сергій щось кричав услід, але я його не чув. Я втік від усіх і вся. Втік…

* * *

Дверний дзвінок розривався треллю. Не хочу відчиняти. На щастя, батарея телефону не витримала тиску доброзичливців.

Дзвінки не припинялися. А, чорт із вами!

- Зрозуміло, - пройшовши в кімнату та обвівши поглядом порожні пляшки, промовив Сергій.

– Що тобі зрозуміло? – стомленим голосом запитав я. Хоча бажання вести розмову не побільшало.

- Женя, - друг присів навпроти крісла, - що відбувається? Ти з ресторану вилетів, мов ошпарений. Та блондинка дивилася на тебе з неприхованим жахом. Я теж змушений був піти. Що з тобою? Що відбувається?

- Нічого особливого, я просто божеволію, - випитий алкоголь розв'язав мову. - Ти питаєш, що відбувається? А я й сам би хотів знати. Кажеш, вона дивилася на мене з жахом? А я бачив її. Бачив минулої ночі. З Оленою. У тому самому ресторані. І Олена сказала, щоб я був з нею щасливий.

- Женя, Олена померла рік тому, - тихо сказав Сергій.

– Я знаю! - закричав я. Дідько, якого біса я так напився. - Не лікуй мене! Вона приходить уві сні та каже, що я маю бути щасливим. З цією, як її, Надею. Блондинкою, трясця.

- Клініка, - наливаючи собі випивки, промовив друг.

– Клініка… – тихо повторив я. - Розумієш, Сергію, я ніби вже навчився жити без неї. Ні, на інших не дивився як на потенційних партнерів у житті, але… біль не так відчувався. Розумієш? - друг, мовчки, кивнув. – Ось. А тут таке. Мені важко без неї, а вона каже, щоб я жив і ще й з іншого. Може, я реально божеволію? Шизофренія на ґрунті втрати близької людини?

– Не знаю, – похитав головою Сергій, – я не психіатр. Але знаю одне: якщо ти найближчим часом не розберешся з цим, він тобі знадобиться.

- Легко сказати, розберись, - я налив собі пів склянки під пильним поглядом друга. Мені потрібна розрядка. Голова йде кругом.

- Зустрінься з нею і поговори нормально, - перекинувши склянку, порадив друг.

- З ким? – я остаточно заплутався.

- Ну не з Оленою ж! З тією, іншою.

- З Надею... Її звуть Надя.

- Ось із нею і зустрінься, – продовжив Сергій. - Поговориш. Адже недарма вона так злякалася тебе. Отже, знає, а чому злякалася, дізнаємось.

- Ну, і як я з нею зустрінуся? - спитав я.

- Що, зовсім від алкоголю мізки не працюють? - з докором спитав друг.

- Сергію, відвали, і так не маю сили думати…

- Сам же щойно казав, що вона до тебе уві сні приходить. Ось і чекай наступного… бачення.

- І що я скажу: «Привіт. Моя загибла дружина сказала, щоб я був з тобою щасливий»? Маячня.

- Ну і спивайся тут потихеньку! - у серцях кинув Сергій. - Думаєш, відпустить? Після десятої чарки?

- Не твоя справа! - вибухнув я. Ніхто його не просив приходити і давати поради. Зі своїми психами я сам розберуся.

– Як хочеш, – за Сергієм зачинилися двері. Я залишився один у порожній квартирі. Один із пляшкою. Ні, пити більше не можна, то точно зіп'юся. Дослухатися до друга? Адже чомусь вона саме з нею мене зводить. І саме вона злякалася мене. Гаразд, ранок вечора мудріший.

* * *

Сонце світило на всю. Промені грали, відбиваючись від вікон і переливаючись у струменях фонтану. Надя сиділа на лаві біля пам'ятника якомусь комуністичному діячеві. Все як уві сні. Тільки Олени нема. Я рішуче попрямував до Наді.

- Доброго дня, Надія, - привітався я. Хвилювання було шаленим. Серце билося в грудях, намагаючись вирватися на волю.

Вона відірвала погляд від книги та підвела очі на мене.

- Ви? - у її очах читався переляк, страх. Чому ж я так лякаю її? Я ж не звір! Я просто хочу розібратися в ситуації.

- Що вам від мене треба? – на підвищених тонах спитала вона. - Навіщо ви мене переслідуєте? І ще Артема змушуєте!

- Що? Хто кого ще переслідує! – я вже не контролював себе. Хоча до чого ці крики, скандали? Адже можна поговорити спокійно. Але це так рідко виходить.

Вона швидко зібрала свої речі та попрямувала геть. Я кинувся за нею.

- Та стійте ви! Хто такий Артем? - схопивши її за руку, спитав я.

- Не ваша справа! - вириваючись, вигукнула вона.

- Звісно, не моя! А ваша справа приходити до мене уві сні з моєю дружиною? Га? – я кричав, не зважаючи на перехожих. - Ваша справа лізти в моє життя? Я люблю Олену! А вона твердить, як заведена, щоб я був з тобою щасливий! Вибачте, з Вами…

- Уві сні? - гнів на її обличчі змінився здивуванням. - Ви бачили мене уві сні?

- Щоночі. Вас та свою покійну дружину, - я опустився навпочіпки, без сил опершись об стіну будинку.

- Ви теж приходили з Артемом уві сні, - вона присіла поряд. – Артем був моїм хлопцем. Він загинув в автокатастрофі. Рік тому, на перехресті.

- Вантажівка врізалася в бензовоз… - тихо перебив її я.

- Ви знаєте? - здивувавшись, перепитала вона.

- Так. Олена, моя дружина, загинула тоді. Її машина стояла поряд із бензовозом.

- Артем був водієм того бензовозу, - на її очах з'явилися сльози. – Слідчий сказав, що у нього не було вибору: на перехресті був сильний рух, якби Артем дав газу, жертв могло бути більше.

Мені стало щиро шкода її. Бідолашна дівчинка, так само як і я, втратила близьку людину. Я обійняв її за плечі і вона заплакала. Ми так і сиділи на тротуарі, опершись об стіну будинку. Перехожі оберталися на нас, крутили пальцем біля скроні, але ніхто з них не міг зрозуміти нас. Зрозуміти наші змучені душі.

Прийшовши до тями, ми довго гуляли містом. Кожному було що сказати іншому. Ми розповідали один одному про наших втрачених близьких, про себе, про життя загалом. Нам було добре.

- Ось мій барліг! - впускаючи Надю у свою квартиру, сказав я. - Щоправда, тут не дуже прибрано. Раніше цим займалася Олена, а зараз... - зрозумівши, що я зачепив не ту тему, я поспішив відвести розмову в інше річище. – Чаю?

- Не відмовлюся, - помовчавши, посміхаючись, відповіла вона. Я пішов на кухню заварювати чай. Вона хороша людина. І якщо Олена та Артем хочуть, щоб ми були разом, ми будемо. Ми спробуємо.

Коли я повернувся, Надя вже спала на дивані, закутавшись пледом. Я поставив чашки з димним напоєм на стіл і подивився на неї. Маленьке тіло згорнувшись калачиком, сопіло на дивані. Я буду з нею щасливим.

За вікном червонів світанок. Світанок нового життя.

* * *

- Ну от і станція! - під'їжджаючи до яскраво освітленого перону, сказав машиніст.

- А вам не влетить, що ви на перший шлях... - почала дівчина, але побачивши відображення у вітровому склі, розгубилася. - Ой!

- Що ти там побачила? - машиніст обернувся слідом за нею.

- Янгола, - розгублено відповіла дівчина.

- Якого янгола? – здивувався машиніст.

- Не знаю, мені здалося.

- Ну, янгол не чорт. То спецівка моя брудна лежить. Ось тобі й здалося.

- Угу, - позіхаючи, відповіла дівчина.

- Втомив я тебе. Сама додому дійдеш?

- Так. Дякую вам, – вона посміхнулася.

- Нема за що. І ти, це, не поспішай на той світ. Ти ще молода. Обіцяєш?

- Обіцяю! – чесно відповіла вона. – До побачення!

- До побачення, - відповів машиніст.

Дівчина спустилася з локомотива і попрямувала до будівлі вокзалу.

- Чого не втрутилася? – запитав машиніст, коли локомотив від’їхав від станції.

Дівчина, відображення якої у склі побачила Ганна, сіла поруч. На ній була чорна футболка з написом «AC/DC», шкіряні штани та високі ботфорти.

- Чув як вона мене назвала?! – нахабно запитала дівчина. – Янгол!

- Ви теж янголи, - відповів машиніст. – Так чого не втрутилася?

- Красиво ти розповідав, - сказала Нора.

- Наче тебе б це зупинило, - посміхнувся машиніст.

- Ти бачив її шлейф, - відповіла жнець, - їй ще рано.

- Так, їй ще рано, - повторив машиніст. – Тебе довести до садів?

- А туди ведуть рейки? – здивувалась Нора.

- Ну, не тільки ж ліфтом туди добиратися, - посміхнувся машиніст.

- А давай, поїхали! – засміялася Нора та закинула ноги на гальма локомотива.

- Порушуєш правила безпеки на транспорті, - покачав головою машиніст.

- Мені по цимбалах, - дивлячись на дорогу відповіла Нора.

Машиніст посміхнувся і вони поїхали далі.