Кавова пастка

***

10:50

Травневий ранок заходив і виходив разом з відвідувачами бібліотеки свіжо-зеленим повітрям. П’ятниця сповивала п’янкою атмосферою вікендів усіх працівників, в тому числі та Мору. Всіх ірландців в незалежності від того чи є у них робота, чи немає, п’ятниця зазвичай сповиває п’янкою атмосферою. В цей день студенти переважно повертались до книжкового хранилища міста, щоб віддати підручники перед вихідними, а Мора розписувала розклад творчих заходів для дітей та дорослих на два тижні вперед.

Мора вже місяць як працювала у бібліотеці організатором подій. Її хвилясте темно-каштанове волосся до плечей та зелені очі не могли полишити в спокої майже жодного студента, який заходив за якоюсь книгою, що задавали читати в місцевому коледжі за програмою. Та як тільки будь-який студент бачив Мору, він забував і за якою книгою заходив, і в якому коледжі навчався. Кілі О'Донован, директорка бібліотеки поважного віку, дуже любила нову молоду колегу:

– Завдяки вам за цей місяць читачів збільшилось майже втричі! Пишаюсь вами, Моро! Ось як треба прищеплювати молоді любов до книг! – Кілі захопливо потискала їй руку, коли та сказала про рекордну кількість абонементів, яку було оформлено вже на другий тиждень її роботи. Ця рекордна кількість була оформлена переважно на осіб чоловічої статі з різних курсів місцевого коледжу, які бажали бодай оком поглянути: “Яка ж там нова бібліотекарка? Точно не тутешня!”

Та Мора поглядала на двері та чекала, коли прийде він. Вже другий тиждень підряд Мора помітила, що майже через день, а інколи та кожного дня до бібліотеки заходив чоловік років тридцяти. Переважно він приходив десь після одинадцятої ранку з кавою у картонному стаканчику червоного кольору. Вона знала, що в таких роблять каву на розі в італійській кав’ярні. “Певно тутешній. Або вже давно оселився тут, адже лише тутешні знають, що в цій кав’ярні роблять найсмачнішу каву.” Ірландець, який надавав перевагу каві замість чаю викликав у неї особливий інтерес. Адже вона сама обожнювала аромат кави. Особливо після …

Незнайомець сідав в кутку на першому поверсі біля вікна, приєднував свій ноутбук до розетки та працював. У нього було русяво-рудувате волосся і коротка борода. Морі кортіло дізнатись, що ж це за красень і над чим він там працює. Ну і звісно, Мора нічого не могла вдіяти з собою коли відчувала когось з такою енергією, як у цього таємничого відвідувача. Усе, про що вона могла думати це про те, якої форми та розміру у нього… Так, для Мори розмір мав значення і вона зовсім не соромилась цього.

– Привіт! – промовив коротко стрижений хлопець з пірсингом у вухах та протягнув чотири товстунці. – Я прийшов повернути книги.

– Привіт, – відповіла Мора, відволікшись від дверей. – Ваша картка читача з собою?

– Oh, damn… – хлопець захитав головою, наче малював нею у повітрі вісімку, – забув в гуртожитку!

Мора недовірливо поглянула на нього:

– Вибачте, без картки не можу прийняти книги. Просто не внесу в систему. Sorry. – Остання фраза таким чином мала додати відчуття ввічливого ставлення Мори до нещодавно зареєстрованого відвідувача, але всі розуміли, що це не так.

– Ну як так?! То давайте я завтра занесу картку, чи що? А ви поки потримайте книги у себе. – щемлячим голосом промовив хлопець. Його підстрибуючі жести рук, якими він завершував фрази нагадували манеру виконання реперських читок.

– Завтра бібліотека не працює. – Мора вже почала втрачати контроль над собою, – тим паче я не можу покласти книги просто собі на стіл. Вони мають бути на полицях, а перед тим, як повернути їх туди, кожна має бути просканована в системі день у день, коли вона була повернена. Does it make sense?

Мора поглянула на нього застиглим поглядом Медузи Горгони, сподіваючись, що цей молодій хоч трохи затямить сказане, та він не вгавав:

– Ну то я пошукаю зараз картку у себе в гугл-фотос, а ви почекайте. – “пірсинг” зухвало почав гортати стрічку телефону, не помітивши, як ззаду за ним вже сформувалась черга ще з трьох студентів, які вперше прийшли, щоб зареєструватись. Вони зачаровано поглядали на Мору із-за плечей твердолобого “пірсингу”.

Мора вже хотіла було попередити людей, які за ним, щоб, мовляв, сіли на диванчик і трохи “take their time”, тому що цей клієнт справді був непростим, та тим часом вона миттю глянула на двері та до зали увійшов він.

– Знаєте що, заповніть анкету на нову картку і ми виправимо ситуацію, – кокетливо запропонувала Мора, підморгуючи.

“Пірсинг” трохи скептично глянув, згріб своїх товстунців з рецепції та шанобливо мовив, трохи відходячи назад:

– Та добре, цей, як його, я зрозумів… емм… Принесу в понеділок книги знов! І картку не забуду! Дякую і перепрошую!

Мора не мала меж радості, коли “пірсингу”, який чухав своє вухо, прозорі двері-купе храму книг змовницьки випустили із будівлі. Шаркаючи широкими джинсами по підлозі та похитуючись в такт своїм крокам вправо-вліво, студент повернувся у лоно міста.

Мора роздала анкети студентам на нові абонементи та мала вільних сім хвилин. Саме стільки часу треба на заповнення анкети. Вона вже бажала було підійти до красеня з полум’яною бородою (“Цікаво, чи такий же він полум’яний, коли…”) і сказати щось на кшталт “А чи маєте ви абонемент для користування сервісами цієї бібліотеки?” Та щось спиняло її. Спитати у Кілі, хто це такий і як часто заходить соромилась. Повагавшись хвилину, вона зрозуміла, що перший варіант справді кращий. В крайньому разі, як заведено в Ірландії, можна завжди говорити про погоду. Чим ближче вона підходила, тим ясніше чула його глибокий та терпкий парфум.

– Добрий ранок! – Мора пустила весь свій шарм, у хід та говорила уникаючи наполегливості працівника бібліотеки. – Де це ви взяли каву? Ніяк не можу знайти в околицях смачну каву.

Чоловік підняв очі на неї, відсунувши комп’ютер. Від його усмішки у Мори серце підскочило до горла. Вона намагалась слухати його відповідь, але його форми доглянутого тіла в білій футболці привертали її увагу куди більше.

– Добрий день! – ласкавий голос незнайомця заманював у тенета часу. Здавалось, сім хвилин ось-ось пройде і Морі потрібно повертатись до роботи. Та їх розмова захопила її у вир безчасся. – А, ви про це, – показав він на стаканчик. Це взагалі-то чай.

“Все-таки ірландець!” Мора застрягла на цій думці та не знала, як далі продовжувати діалог та незнайомець швидко виправив ситуацію.

– Я Джеймс. Приємно познайомитись. – він простягнув їй руку і Мора потисла його руку у відповідь. Цей доторк мав запам’ятатись їй на все життя. Вона терпіти не могла холодні та липкі руки. Та рука Джеймса була тепла і суха. Не кістлява і не груба. Втім, більша за руку Мори, що не могло її не радувати. Маленькі руки у дорослих чоловіків нагадували їй руки дітей і це одразу відвертало її від будь-яких інтимних фантазій про них. “Якщо розмір руки мене влаштовує, можливо і розмір його… також”, – ненароком проскочила думка у жінки, яку вона швидко відігнала.

– Мора, дуже приємно. – Джеймс зняв окуляри та встав зі стільця. Мора зробила крок назад і подивилась на нього знизу. Він був вищий її на півтори голови. Широкі плечі Джеймса вже не давали спокою Морі.

– Я тут часто до вас заходжу. Бачу, ви новенька.

– Так, я приєдналась місяць назад.

– Рідко вас бачив у Вотерфорді. Ви нетутешня? – видно було, що він не хотів її відпускати, адже задавав все нові й нові запитання.

– Так, я сама з Тралі, що в Керрі. Приїхала у січні, щоб вступити до університету на літературознавство. – Мора помітила, як три студенти нетерпляче вештаються вздовж рецепції з простягнутими вперед анкетами, наче проханням про милостиню. – Я помітила, що ви працюєте тут. Не буду відволікати.

Мора поспішила було відвертатись, але Джеймс і не думав повертатись за стіл.

– Що ви, я лише радий, коли мене відволікають красиві жінки. – посміхаючись фліртував Джеймс. – Я працюю над книгою. У мене достатньо часу.

– Ok, see ya, – радісно відповіла Мора, що вже розвернулась і прямувала до рецепції, коли Джеймс гукнув її знов.

– Моро, в цьому кафе кава також є. У вас буває обідня перерва?

– Так. Зазвичай о першій. – Морі перехопило подих та вона лише посміхнулась, щоб не видати себе.

– Добре, якщо ви не проти, чекатиму вас там о першій п’ятнадцять.

– Sounds nice! – Мора повернулась до студентів трохи підстрибуючи. Вона помітила, коли вона вже підійшла до рецепції, що Джеймс не відводив погляду від неї. Мора повернулась до студентів і, поглянувши на нового знайомого, помітила, що він сів за стіл.

На великому годиннику бібліотеки час відбив дванадцяту годину.

“Це ж треба, а я не голилась вже два тижні.” – подумала Мора. – “Втім, це усього лише запрошення на каву. Чому одразу потрібно голитись?” До зустрічі лишалось трохи більше години, а за столом біля вікна Джеймса вже не було. “Ми не обмінялись номерами. Звідки я знатиму, що він з’явиться.” Хвилювання робило Мору нетерплячою. Вона поглядала на годинник, а хвилинна стрілка начебто і не рухалась. Мора згадала, що брала із собою ланч-бокс із сендвічами. І скориставшись нагодою, що поруч не було Кілі та відвідувачів, вона пішла у кімнату, що нагадувала міні-кухню та зону відпочинку. Зачинившись, вона підігріла свої бутерброди у мікрохвильовці та налила холодної води у стакан. “Коли я сита, є менша ймовірність, що я нароблю дурниць.”

***

13:10

Мора поспішала до кав’ярні трохи пізніше домовленого часу, адже саме за десять хвилин до першої надійшла “електричка” із відвідувачів, кому терміново треба було взяти книжки, щоб почитати на вихідних. Кілі помітила, що Мора затримується і підійшла до рецепції, щоб підтримати нову працівницю:

– Можеш йти на свою годинну перерву, бо ти перепрацьовуєш, дорогенька! – Кілі сказала це так, щоб відвідувачі почули її та збадьорливо підморгнула до Мори. – We are not paying overtime!

Блакитноока жінка усміхнулась і жартома підштовхнула Мору у спину, коли та виходила з-за рецепції.

***

13:25

– Привіт, Джеймсе! Трохи спізнилась, sorry. – Мора підійшла до столика, за яким сидів її новий знайомий.

– Чарівним леді негоже перепрошувати за таку дурницю. – Джеймс встав, коли вона підійшла до нього.

“У нього якась джентльменська звичка вставати, коли до нього підходить пані. Цікаво, а як швидко у нього встає…” Мора розуміла, що сьогодні їй годі вгамувати свої інтимні фантазії.

– Знаєш, я не вмію брехати, – сказав він дивлячись Морі прямо у вічі. Його блакитні очі дивились прямо Морі в душу. – я зовсім не люблю каву.

Мора сіла навпроти нього і так голосно засміялась, що відвідувачі кав’ярні та бариста повернулись на джерело дзвінкого реготу, яке залило усю будівлю. Він помітно розслабився та несподівано встав з-за столу, запитавши:

– Що тобі взяти?

– Капучино, будь ласка. – Морі він подобався все більше. Вона видихнула з полегшенням: напруження від першого враження після знайомства зникло. Натомість виникло те саме хвилювання, яке виникає у людей, коли вони передчувають інтимну близькість.

Після того, коли він повернувся із червоною чашкою, наповненою по вінця Мориним улюбленим напоєм, вони близько години говорили про Морину нову роботу, навчання на літературознавстві, переїзд з Тралі до Вотерфорді, улюблені книжки одне одного, а також про те, чому хтось любить каву, а хтось чай. Джеймс зізнався, що йому тридцять, має свою маркетингову агенцію, що працює як міні аутсорс для видавництв. Мора раділа, що він майже її одноліток, хоч і був молодший на пару років. Розповів, що у вільний час любить писати, про те, що працює над новою книгою і що декілька його книг вже є на поличці місцевої центральної бібліотеки, в якій працює Мора.

Вона захопливо слухала його і все тіло її тяглося все ближче і ближче до нього. Джеймс не міг приховати своєї симпатії до бібліотекарки і його видавали почервоніння на шиї та вухах. Через достатньо маленький столик між ними у невеличкій кав’ярні їх ноги чи то ненароком, чи то спеціально постійно торкались одна одну. Раптом він так різко смикнув ногою, що задів столик та навіть розлив свій гарячий чай собі на світлі джинси. Час пробіг дуже швидко. У Мори задзвенів таймер про те, що година перерви скінчилась і їй потрібно повертатись до бібліотеки.

– Була рада знайомству, Джеймсе. Мені пора, – дещо розчаровано промовила Мора, підводячись. Вони так і не поговорили про щось “таке”.

– Бувай, Моро. Я був радий дізнатись твоє ім’я сьогодні. – Джеймс спробував підбадьорити її, але і сам він був дещо засмучений, що час їх зустрічі так стрімко промайнув.

Мора бігла до бібліотеки з піднесеним настроєм, доки не зустріла Кілі:

– Дорогенька, ти прямо сяєш, наче була на побаченні!

Мора зашарілась і хитромудро відповіла:

– Well, it’s just a cup of coffee.

– Знаю я ваші coffee traps. – грайливо блимнула Кілі та додала, – у нас у Вотерфорді хлопці такі сором’язливі. Про наступне побачення напиши йому першою.

Мора кивнула і враз її настрій наче крізь землю провалився. Адже вони говорили про що завгодно, лише не про телефонні номери одне одного. Спочатку її накрив відчай. Вони більше ніколи не зможуть побачити одне одного. Принаймні, до наступного тижня, коли Джеймс в один з днів зайде десь після одинадцятої ранку. Потім Мора вибухнула обуренням: “Він запросив мене на каву і навіть не запитав мого номера. Якби я була йому цікава, він би таке не забув!” В цей час вона неначе зачинила двері свого серця з гучним гуркотом і мала намір завзято повернулась до роботи, неначе й не було ніякого Джеймса та ніякого капучино.

– Окей, напишу звісно! – Мора з натягнутою усмішкою відповіла Кілі та пішла собі до кабінету розсилати емейли до організацій, які були б зацікавлені у волонтерській літературній співпраці.

Мора сіла за комп’ютер на рецепції та забирала та видавала книжки новим порціям студентів.

***

16:55

Двері бібліотеки зачинились за останніми відвідувачами.

– Мора, дорогенька, не забудь код сигналізації, коли виходитимеш. Сьогодні наш сек’юріті Роберт на лікарняному. – сказала Кілі, стоячи у своєму сіренькому плащі та блакитному капелюшку.

– Домовились, Кілі. Гарних вихідних! – ввічливо та все ж втомлено відповіла Мора.

– Гарних вихідних, красуне. Тобі треба добряче відпочити та have a great fun!

Коли Кілі пішла, Мора спочатку вимкнула комп’ютер, а потім погасила світло. На вулиці ще було далеко до темряви, але невелика кількість вікон у бібліотеці одразу далось взнаки. Приміщення одразу поринуло в сутінки. Вдягнувши тренч та взявши сумочку вона оглянула чи нічого не забула на робочому столі.

– Ти знаєш, я не вмію брехати, – почула вона голос, що звучав відлунням. Він відскакував від стін та повертався до вух Мори. – Я приходив ці останні пару тижнів сюди просто, щоб познайомитись з тобою.

Серце радісно калатало. Мора йшла на джерело голосу.

– Джеймс?

– Так, це я. Пробач, забув тобі залишити свій номер телефону. Якщо захочеш, напишеш мені. – його голос був сповнений рішучості.

– Так, звісно. Добре, що зайшов, бо мені вже пора зачинятись. – ніяково промовила Мора.

– Добре, тоді я почекаю тебе надворі? – він зробив крок назад.

– Ні, підійди сюди. Будь ласка. – Мора злякалась дивної впевненості в її голосі, яка нізвідки взялась. Їй стало так добре, що він повернувся. Присутність лише їх обох у цій великій залі не на жарт збуджувала Мору.

Його світлі джинси були доволі вільними, але Мора бачила, як у нього випирав його… І їй це неабияк подобалось. Вона згадала як легко їм говорилось сьогодні вдень і вона вирішила бути до кінця щирою з ним:

– Ти знаєш, я також не вмію брехати. Ці пару тижнів, коли ти приходив до нас я відчула дещо. – Вона зробила крок назустріч йому і в цих книжкових сутінках відчула стукіт його серця.

– Що саме? – Його дихання торкалось її лоба.

Вона взяла його руку і засунула середній палець собі до рота. Потім вона не відпускаючи його руки, провела Джеймса до свого клітора. Вона відчула, як його палець був охоплений її вологою.

Джинси заважали вільному рухові та Джеймс не висовуючи руки, зробив з Морою кілька кроків, щоб опертись на стіл. Мора відчувала опору руками ззаду. Джеймс обійняв її за талію іншою вільною рукою і потім повільно звільнив Мору від джинсів разом з бікіні. Вони обидва мовчали та лише слухали дихання одне одного. Він вийняв свій палець із вагіни Мори й спустився вниз, щоб повністю оголити її ноги.

Спочатку Джеймс торкався її стегон і колін, а потім сам став на коліна і зробив перший поцілунок. На смак її клітор здався йому ягідно-вишневим.

– О, так! Так! – Мора забула, що не була голена. Їй було все одно. А Джеймсу видимо також. Стіл був вкритий двома непрочитаними книгами.

Джеймс спинився і різко підвівся, щоб поцілувати її.

– Хочу, щоб ти відчула свій смак. Він підхопив її обома руками під сідниці й посадив на стіл позаду неї.

Він просунув свій язик у рот Мори. Вона знала, що ознакою того, що хлопець вміє цілуватись є те, що коли він торкається ротом клітора, це має відчуватись, неначе він цілує тебе у вуста. А коли він цілує самі вуста, це має відчуватись так, неначе він до рота просовує тобі свій член.

– Я хочу, щоб ти трахнув мене. – прошепотіла вона йому на вухо, обхопивши правою рукою його шию, а лівою погладжувала його випираючий член із джинсів. Він вправно дістав пакунок презервативів з кишені та поки вона розкривала чорний шкіряний ремінь, він дістав гумовий контрацептив.

Мора не могла дочекатись того моменту, коли побачить його. Вона відкинула усі хвилювання і думки й просто розстебнула блискавку його джинсів. Чорні труси-шорти з брендовою резинкою охоплювали його м’язисті сідниці. Мора не могла стримати свого бажання взяти його член собі до рота. Вона повністю залізла на стіл і хутко, допоки він не дістав презерватив з фольги, спустила його труси так, що величезний член сам собою стрибнув під напором до її рота. Вона смоктала його піднявши свої сіднички догори, а Джеймс стогнав і гладив Морину спину однією рукою, а іншою тримав презерватив.

Коли він зрозумів, що Мора не планує спинятись, він відклав презерватив так, щоб потім його легко було знову дістати та почав пестити її шию знизу обома руками. Джеймс відкрив Морину спину, що досі була прикрита сорочкою. Її спина не давала йому спокою: “Хіба можна бути бібліотекаркою з такою спиною? Сидяча робота шкідлива для гарної постави. По собі знаю, вже спина болить як у старого діда. А мені всього тридцять. Цікаво, коли я приляжу сюди, стіл мене витримає?” Джеймс вирішив не ризикувати й різким рухом витягнув свій член з рота Мори. Він підтягнув її до себе, взяв на руки охопивши засмаглі стегна зсередини та відніс її на диван.

Коли він вдягав презерватив, Мора встигла розстебнути сорочку на собі. З-під білого обтягуючого топу випурхнули груди, соски на яких, неначе трюфелі, вабили Джеймса взяти їх у рот. Він розумів, що ось-ось увійде в неї та презерватив ще не був до кінця на ньому. Мора, стогнучи, торкалась себе, засунувши повністю свій середній палець у вагіну. Вона нетерпляче зняла з нього футболку і він, схопивши її за підборіддя з гучним видихом увійшов в неї.

Її лоно було таким гарячим, що він насолоджувався раз у раз, коли повертався в неї. З кожним рухом його члена в її піхві, Мора видавала спочатку низький рев, як левиця, а потім, коли він почав заходити все глибше, торкаючись своїми яйцями її анальний отвір, вона пищала тонко, як пташка.

Він пітнів і його краплі поту падали на Мору неначе довгоочікуваний дощ після засухи. Коли їй стало жарко, вона відскочила убік, пхнувши його ногою в живіт. Джеймс зрозумів натяк і ліг на диван.

– О господи, ну ти та дикунка. Дуже гарна. Ти подобаєшся мені. – ривками промовляв Джеймс.

– О, Джеймсе, я обожнюю, коли ти говориш так, – сказала вона торкаючись своїм клітором його рота. Вона була в абсолютній виграшній позиції для того, щоб кінчити. І вона швидко скористалась цим. Навіть після цього, не спиняючись гратись з язиком Джеймса згори, вона повернулась до його члена, зняла презерватив і почала обсмоктувати його.

– Голосніше, Моро. Я хочу чути, як ти смокчеш. – наказав їй Джеймс перед тим, як занурився ротом між її сідниць.

Та Мора так захопилась облизуванням стовбура та смоктанням голівки, що й незчулась, як солонуватий гарячий потік пішов по її горлу.

Джеймс ричав, ухопившись за її сідниці:

– А-а, о так! Та-а-ак!

Спочатку вони тримались тіло до тіла дуже близько, та потім вони відскочили одне від одного, щоб не випарувати останні клітини своїх розжарених себе. За мить вони знову обійнялись, щоб охолонувши не відчувати такий сильний контраст зовнішнього повітря з тим, що відбувалось у них всередині.

– Тобі сподобалось? – запитав Джеймс.

Мора поглянула на нього усміхнувшись і лагідно поцілувала, глибоко засунувши свій язик.

– Це означає так? – не вгавав чоловік, не випускаючи Мору зі своїх обіймів.

– Мабуть. – хитро подивившись на нього мовила Мора, у якої серце стрибало так, що її груди видимо пульсували.

– Мені дуже сподобалось. Ти дика кішка. – схопивши Мору за волосся на потилиці, мовив Джеймс. – у мене ніколи не було в бібліотеці.

– І з бібліотекаркою? – підозріло уточнила Мора.

Джеймс на мить задумався та все ж сказав, що:

– Так, і з бібліотекаркою.

– Можна сказати, тепер у тебе є довічний абонемент.

Вони обидва розсміялись.

– Значить, тобі точно сподобалось. – не приховуючи радості, сказав Джеймс.

***

21:30

Коли їх тіла остаточно охололи, Джеймс запропонував прогулятись вже нічним містом. Коли вони вдягнені вийшли на вулицю, остаточно на цей раз зачинивши бібліотеку, обидва вдихнули свіжість:

– Подивись, вже починає сутеніти надворі. – дивувалась Мора.

– Так, уявляєш, як довго ми трахались. – торкнувшись її вуха тихо сказав Джеймс.

– Мені сподобалось. Ти класний жеребець. – радісно мовила Мора.

– Ось ти та зізналась, хтива сучко. – жартівливо відповів Джеймс.

Вони гуляли аж поки Джеймс не показав увесь центр Вотерфорду Морі, а потім вона попросила провести її до автівки.

– Слухай, я й досі не можу повірити, що це сталось. – сказав Джеймс. Якщо ти не проти, я заїду завтра за тобою і ми поїдемо погуляємо вздовж моря.

– Ні, не проти. Ти знаєш, мені припали до душі ці місця.

Вони обмінялись номерами.

– Мора Квін. – промовила вона, коли вони записували номери одне одного.

– Джеймс О'Донован. – і собі відповів чоловік, коли Мора вносила його ім’я до телефонної книги.

Мора на мить застигла.

– Чекай… Ти той самий О'Донован? То це твоя книга “Вогонь Стихій”?

Джеймс трохи знітився та все ж ствердно кивнув:

– Так, це я.

Мора аж сплеснула в долоні:

– Обожнюю цю книгу! Кілі казала, що… автор цієї книги…

Їй перехопило подих та Джеймс продовжив замість неї.

– Так, це я. Її син.

Вони обидва дивились в очі одне одному.

– То й що. Я не вмію брехати. Мати казала, що влаштувалась до бібліотеки красива дівчина. Я скептично поставився, адже не люблю нав’язані знайомства, але випадково зайшов пару тижнів назад на робочій перерві. Повір, Кілі тут ні до чого. Все, що потім було – це я сам.

Мора наполегливо намагалась взяти себе в руки та її обуренню не було меж. “Як тепер мені ходити на роботу? А що якщо він мамин синок?! Жах!”

– Треба було сказати мені раніше! Виходить ти переслідував мене.

– Я боявся, що відлякаю тебе. Я знаю, нікому не подобається, коли власні батьки втручаються в романтичні стосунки дорослих дітей. Стосовно мене, це був мій вибір, щоб ми познайомились. Це випадково, а можливо і ні. Просто я сказав мамі, щоб вона нічого не говорила тобі про мене. Я хотів подивитись на тебе, особливо після того, коли мама розповідала, що усі ці студенти стають в чергу, щоб побачити тебе. Я скептично ставився до її балаканини допоки не поглянув на тебе на власні очі. І ти сподобалась мені одразу, як я зустрів тебе. І таке буває.

Мора дивилась на нього й оком не повела. Джеймс не був певен, що переконав її. Втім, йому не було що втрачати та помовчавши він додав:

– Тим паче ти ще більше прищепила мені любов до хорошої літератури.

Вона ледь стримувалась, щоб не розреготатись. Щирість та гумор Джеймса заворожувала Мору. Вона підійшла і тицьнула свого лоба прямо йому між грудей. Вбираючи терпкий аромат деревини, що лишився від його парфуму на футболці, Мора втрачала контроль над собою і потяглась до поцілунку з ним.

– Мені абсолютно все одно. Поїхали до мене. – в перервах між засмоктами запропонувала Мора.

Містом гуляли люди, які вже пройшли крізь ініціацію в декількох пабах. А Мора та Джеймс сіли в автівку, яка стояла на порожньому паркувальному майданчику. Джеймс поклав їй руку на коліно, сказавши:

– Хочеш, я поведу?

– Давай. – усміхнулась Мора. – Ти знаєш, як у тебе в бібліотеці, у мене ще ніколи не було в автівці.

– Ти хотіла сказати у власній автівці?

– Так. І у своїй також.

– До того ж ми не завершили почате сьогодні.

– Що, все ж хочеш кінчити не лише у мій рот? – спускаючи застібку на джинсах мовила Мора.

– Так, хочу, щоб ми кінчили разом, коли я буду в тобі. – облизуючи шию сказав їй Джеймс.

Скло в машині стало пітніти. Він потягнувся до тіла, що жадав найбільше. “Це був єдиний раз, коли мама порадила щось путнє!” – подумав Джеймс, затиснувши Морині соски у себе між пальців. Вона стогнала і здається, також була задоволена своїм переїздом до нового міста. Принаймні, Джеймс показав їй, що ту і справді є найсмачніша кава.