МЕСІЯ

— Тобі це не сниться. І ти не померла, ні! – гуманоїд стояв нерухомо перед нею. Його великі мигдалевидні очі світилися в темряві тьмяним зеленим світлом. Він не говорив, а передавав свої думки приємним ласкавим голосом. Надія ніяк не могла повірити в те, що відбувалося. Її таке щасливе життя враз змінилося, причому так кардинально, як відбувалося з героями фантастичних творів. Останнім часом фантастика Надю вабила, але одна справа читати про інопланетян, а інша їх бачити, спілкуватися з ними, якщо ці телепатичні обміни думками можна так назвати. У фантастичних творах гуманоїди були переважно злими, тому Надя з острахом сприйняла своє вимушене перебування на їхньому кораблі.

Її поцупили. За інших умов Надя б сприйняла це як акт насильства , але, пригадуючи обставини, за яких з’явилися гуманоїди, вона ніяковіла й дякувала Богові, що врятував, хай і таким екзотичним способом.

Про війну Надя знала з розповідей діда. Знала, що страшно й можна вмерти. Але виявляється смерть – не найстрашніше. На жаль, про це Надія дізналася вже сама.

Спочатку вони з родиною тиждень сиділи в погребі пошкодженого бомбою будинку, потім на покоцаному автомобілі разом із сусідами виїздили з окупованого рашистами міста. Їхали окружними ґрунтовими дорогами, боячись зустрітися з військовими. Танк вигулькнув з-за повороту раптово. Батько встиг відчинити дверцята й виштовхати Надю й Андрія, двох своїх дітей з автомобіля. Надя пам’ятала, як скотилася у кущі обіч дороги, а далі був вибух. Машина палала, а вони з братом навіть піднятися від жаху не могли. Як трохи прийшли до тями, тікали. Але куди? Де свої, де вороги? Перебігаючи поле, Андрій підірвався на міні. Вміння перев’язувати рани Наді не допомогло, брат помер у неї на руках. Хотілося кричати, вити, але просто виплакалася, а тіло накрила гілками. Коли йшла по дорозі, потрапила в полон. Її прив’язали до берези й обіцяли, що на ранок повернуться, щоб зґвалтувати, бо кудись поспішали, не до цього було. Надя мріяла, щоб прибіг якийсь вовк і загриз, аніж повернуться ворожі солдати й реалізують те, що наобіцяли. Але спочатку почула дзижчання й побачила, як вище голови летів повітряний човен, схожий на підводний. Він світився. Спочатку Надя подумала, що то галюцинації на фоні числених стресів, потім – що то така таємна військова техніка. Якийсь новий літак, що вирішив зробити посадку. Мало які там технології розробляються таємно від простого люду. Апарат так і не сів, просто зависнув над землею, в сантиметрах пятидесяти, не більше. З човна вистромилися залізні уступи з освітленими знизу сходами, якими й вийшли два гуманоїди. Далі Надя не пам’ятала подій, бо, доведений до виснаження організм, втратив свідомість. Або тому організму допомогли втратити свідомість, цього точно Надя не знала.

— Навіщо я вам? Для дослідів? – теж згенерувала думки, зрозумівши, як це працює. Завжди знала, що телепатія – то питання часу, то мова майбутнього.

— Ти – біологічний матеріал проєкту «Месія». Мати майбутнього спасителя планети. Обстеження показали, що твої ДНК годяться.

— Годяться для чого? Я не стану інкубатором позаземної раси, яка потім захопить планету. Краще вбийте! – Надя відчувала, як в ній наростав гнів.

— Вашу планету здатна врятувати лише позаземна раса. Вірніше, гібрид вашої і нашої раси. Такі проєкти були й раніше, і це допомагало, правда, на деякий час. Зізнайся собі, чого ти хочеш?

— Ви знаєте, чого я хочу. І цього хочу не лише я одна. Цього хочуть усі мешканці моєї країни. І не лише моєї, - подумала Надя, боячись дивитися у великі зелені очі гуманоїдів. Відчувала гіпноз, але важко вдавалося опиратися.

— Ми не можемо знищити зразу так багато людей. Нема сенсу їх нищити, навіть якщо це паршивий біоматеріал. На пустелю перетворити таку велику територію теж не можна. Там багато лісів, планета втратить двадцять відсотків кисню. Затопити? Море там теж не вийде організувати. Для формування такого об’єму моря потрібно тисячу років з постійними землетрусами й зсувами тектонічних плит. То довго. Під буряки? Де дівати стільки буряків? Хто ті поля оброблятиме. Емоції – то енергія, а Всесвіт потребує практичних дій, - пояснив гуманоїд, зчитавши Надіні думки.

— Я не про це думала, - Надія схопилася за голову, бо знову підступав дикий мігрень. З гуманоїдами спілкуватися було складно.

— Ото ж бо, люди думають і не дивляться в перспективу. Що це дасть? Які будуть наслідки? Що робити з такою кількістю трупів? Це спровокує епідемію. Заразиться інший, якісніший біоматеріал… Ми такі сценарії вже проганяли. Нічим хорошим не завершувалося.

— У вас такі потужні технології. Невже не можна примусити їх не воювати? Щось навіяти, щоб не перлися до чужих країн. Вони ж за останні століття скрізь лізуть, колошматять народи, не дають мирно жити, - думки самі генерувалися, Надя й розуміла, що краще мовчати, але за роки існування навчилася лише стримувати язика, стримувати думки не було потреби, бо їх ніхто не чув – що хочеш, те й думай.

— Навіяти. Саме так. Оце й повинен буде зробити твій син. Він володітиме різними дарами, і найціннішим – навіювати, переконувати маси. Він буде месією… Він зможе відродити принципи миру.

— Це так, як колись, дві тисячі років тому Діва Марія та Ісус? Ви тоді теж так само рятували Землю й людей? Теж створювали месію?

— Так, періодично в світ має приходити месія. Звичайним людям необхідна незвичайна, щоб дати надію, навчити, як можна інакше.

— Чому ж раніше не прислали таку незвичайну? Чекали, доки все так загостриться? – обурливі думки так і лилися невидимими хвилями від її мозку до великої голови гуманоїда.

— Та не все ж так просто. Для формування месії потрібна відповідна мати. Така жінка, яка б могла виховати, така, щоб змогла народити, така, в якій змогло б зачатися подібне дитя. Має скластися така комбінація ген, щоб зачаття стало можливим. Злиття земної яйцеклітини і неземного сперматозоїда – подібні види рідко схрещуються. Практично ніколи, - це звучало, як комплімент, бо виходило, що вона особлива.

Надія згадала фільм «Термінатор», якого дивилася ще підлітком. Там теж мати була особлива, адже обрану дитину замало народити, її ще треба захистити, виростити, виховати. Це важка місія.

— А як ви зрозуміли, що така мати – я? – Надю реально цікавило дане питання. – На планеті вісім мільярдів людей, а ви прилітаєте в ліс, де прив’язана до берези українка? Якось дивно. До речі, я могла б бути вже разів з п’ять точно мертвою…

— Ми прилетіли вчасно. За три години ти дійсно була б мертвою, - спокійно, без жодної емоції, немов це рядова інформація, відповів гуманоїд. – Людям важко почати мислити глобально, в масштабах хоча б планети, якщо не космосу. Квантові технології дозволили змоделювати усі можливі варіанти майбутнього планети Земля. Моделі, де не було месії, згубні для людства. Воно або знищить планету, або знищить себе. Квантові прорахунки дозволили знайти два організми, ДНК-код яких відповідає необхідним умовам, - передаючи всю цю інформацію, гуманоїд навіть не поворухнувся.

— Я в цьому конкурсі типу перемогла? – іронізувала Надя.

— Ні. Ти якраз була запасним варіантом. Мозок першого зразка не витримав перевантаження. Люди – слабкі психологічно істоти, цей вид треба пристойно доопрацьовувати. Іноді самі себе знищують, коли не розуміють, що робити. Не цінять часто життя, - Надя не хотіла сильно вдаватися у подробиці, навіщо їй знати, чому інша жінка скоїла суїцид. Надю більше хвилювало власне становище.

— Я так зрозуміла, що ви можете повернутися в будь-який час мого існування завдяки квантовим технологіям, які людство тільки почало освоювати, а у вас вони по повній працюють. А чому ж дочекалися до того моменту, доки мене не прибили? Так і другий зразок біоматеріалу б втратили, - завжди була гострою на язик, а тут представилася можливість з гуманоїдами потеревенити.

— Перевіряли ступінь стресостійкості вашого організму. Поріг високий. Годиться! – Надя була шокована такій заявці. Тобто втрата дому, родини, загроза її життю – це була перевірка? Всесвіт дуже жостокий до конкретно однієї людини, коли мова йде про життя планети. Надя спробувала поставити себе на місце гуманоїдів і жахнулася висновку – вона б так само діяла, адже на кону планета.

— А якщо я відмовлюся? – інстинкт самозбереження вчасно подав сигнал і ця думка сама собою згенерувалася мозком. Надя теж боялася, що тілу не вистачить сили волі чи ще чого там і воно обере самознищення.

— Навряд чи, - гуманоїд зрушив з місця й наблизився впритул.

— І все ж, я маю на це право. На досліди не підписувалася.

— Я покажу, що буде, коли ми повернемо тебе, де взяли. Твої останні три години будуть жахливими. Покажу, що буде з твоєю країною. Що буде з Землею. Якщо війни не ущухнуть… А вони без месії не ущухнуть.

— Війни? Це не остання? Україна ж переможе?- Надія нахабно перебила потік думок гуманоїда, але не відчувала вини.

— Україна переможе. Але це буде тимчасова перемога. Росія зчепиться з Китаєм, Китай нападе на Тайвань, встрянуть Сполучені Штати. Почнеться третя світова. Ядерні бомби буде активовано. Планета змінить орбіту. Землю поглине чорна діра. Так зникли Еріон і Мартея. А умови там були кращі за ті, що на Землі. Ти цього хочеш? Бути обраною – то приємно, але важко й відповідально. Тобі нема що втрачати, але ти здатна допомогти зберегти.

— Я не за себе боюсь. Я боюсь не вберегти дитину, особливу дитину. За нами ж будуть полювати чи не так? В країні робиться чорт зна що. Я між іншим дивом вціліла.

— Тебе й дитину будуть оберігати. Непомітно. В складні моменти попереджатимуть. Захищатимуть. У тебе буде охоронець. Він буде тобі чоловіком, дитині – батьком і захисником.

— Як у Марії Йосип? - Надя згадала євангельські оповідки, які читала ще в підлітковому віці.

— Так. Але оболонку ти обереш сама, - в ту ж мить перед Надією постали голограми десяти чоловіків: перший був широкоплечим блондином, другий смаглявим брюнетом, третій красивим шатеном, четвертий лисим качком, п’ятий високим рудоволосим чолов’ягою, шостий нагадував борця сумо, сьомий кучерявим веселуном, восьмий один в один знаменитий актор, дев’ятий – чорношкірий дядько, а десятий… Та ладно, вони й це знають… Десятий був викапаний її перша любов Назарій. Зник безвісти в перші тижні війни. Надя його вже оплакала.

Не встигла Надія здивуватися останній голограмі, як всі інші зникли, лишилася тільки ця.

— Але я ще не вибрала, - Надія повернулася до гуманоїда, проте той моментально відповів:

— Вибрала. Мозок людей здатен робити вибір за декілька секунд. А потім лише вагання, коливання, пусті обдумування. Нагадую, вибиралася оболонка. Вона має бути приємною. І все.

— Як зватимуть мого сина? Месію?

— Ти сама назвеш. Постарайся віднайти підходяще.

— Але ж для історії має бути символічно. І чи не написані якісь там пророцтва десь на якихось скрижалях? Ну я не знаю…

— Історію пишете ви самі. І колір пензля теж обираєте самі.

— Я буду знати долю дитини? Як Марія Ісусова? Ну, люди його теж розіпнуть? Чи ще яка тортура передбачається?

— Не факт. Сценаріїв подій багато. Якщо пощастить, месія переконає люд і не трапиться Іуди – стане ідолом на тисячоліття. А найгірший сценарій ти знаєш. У будь-якому разі ми його реанімуємо й заберемо. Винятковий біоматеріал ми не лишаємо – то цінність.

— А я?

— Ти – земна жінка, житимеш на землі, доки не загине твоє тіло. Потім твою душу ми теж заберемо.

— Все ж є душі, це не придумали священники. Що з душами роблять?

— Нічого. Вони існують в просторі. Це вищий рівень існування. Харчуватись не треба, а отже є автономія від ресурсів. По вашому – свобода, незалежність.

***

Над тілом Надії, розпластаним на білій поверхні операційного столу, схилилося два гуманоїди. Вона немов крізь сон чула їхні думки. Перший стурбовано говорив:

— Вона думає, ми не змогли повністю відключити їй мозок. Це неправильно! Чим менше знатиме, тим краще їй самій.

— Я тобі говорив, що це особливий вид, на неї не діє навіювання, як на інших. Пізніше витремо всі спогади, не в цьому проблема. Поглянь сюди. У неї запліднилося зразу дві яйцеклітини. Яку лишати?

— Обидві лишай!

— Але ж месія має бути один?

— Цього разу нехай буде двоє. Більше шансів на успіх.

— Один з двох буде жіночої статі! Месія – жінка? Жінці важко досягти успіху в політиці, адже месія третього тисячоліття має прийти через політику.

— Чим важчий шлях, тим сильніший лідер. Гарно загартується, - наполягав інший гуманоїд. Надя вже навчилася розрізняти їхні думки, у одного були тягучі, повільні, у іншого – різкі й гучні.

— А як бути з охоронцями? Дітей буде двоє? Один не впорається.

— Один буде чоловік, другий її батько. Зробимо квантовий стрибок в часі й заберемо її батька, якісний організм – чудовий помічник.

— Ні. Ми вичерпали ліміт квантових переміщень в часі. Краще штучний організм, надійніше, - заперечив повільний голос.

Почувши це, Надя пригадала образ батька, завжди усміхненого й доброго. Гуманоїди зчитали з її спогадів інформацію й швидко згенерували голограму.

— Треба подбати про додатковий захист, доки діти будуть малими. Дівчинці приставимо робота-кота, а хлопцю – собаку, - почула Надія крізь пелену сну, в який почала провалюватися – не сила була опиратися навіюванню.

— Як у тебе все просто. Нам шиї скрутять, якщо Землю знищать люди. У них повно бомб і мало інтелекту.

— На Касіопеї зараз зростають аж три месії. І нічого, все дуже навіть непогано складається. Не важливо, які експерименти ми тут ставимо, важливо, щоб планета лишилася цілою.

***

Надія прийшла до тями від того, що хтось розв’язував мотузки, якими були туго стягнені її руки.

— Тато? – дівчина впізнала в огрядній фігурі чоловіка свого батька. Але як? Він же виштовхав її з машини, яка потім вибухнула. Як він вижив? Це нереально. Чи реально?

— Це я, моя хороша. Нам треба швидко звідси вшиватися. Бо та мразота неподалік десь. Ти йти можеш чи понести?

Ноги затекли й Надя ледве не впала на траву біля берези. Сильні батькові руки підхопили її й понесли через посадки до дороги. Там на них чекала автівка. У юнаку на водійському сидінні Надя впізнала Назара, свого коханого. Радісно зойкнула, усвідомивши, що живий. Він теж їй щиро посміхнувся.

Ще одним приємним сюрпризом стали кіт і песик, що примостилися на задньому сидінні. Кіт швидко забрався на руки й почав муркотіти, а песик просто притулився.

— На дорозі знайшли. Вирішили взяти, бо шкода живність, - пояснив присутність тварин Назар. Надя погладила котика й помітила у себе на зап’ястку браслет із зеленим сяйвом. Уважно придивилася на руки Назара й батька, у них на зап’ястках були такі самі.

Машина рушила в темряву, а Надя немов заніміла – вона згадала усе, що з нею відбулося. Чомусь гуманоїдам її пам'ять не вдалося стерти. Руки автоматично лягли на живіт, оберігаючи скарб, який там знаходився. Два скарби…