Доки дівка гарна, або українське весілля

У нас, на Пирятинщині, є третій день весілля або «курі». Зазвичай, це понеділок. Більшість, весільних гостей, йде на роботу після веселих вихідних. Хоч потроху розбирають «шалаш», і ще вчора визбиралися музиканти, а повні каструлі з їжею по розтягували по сусідських холодильниках і погребах, але весілля по інерції продовжується.

Бо вчора, ні вже сьогодні, одним словом далеко за північ, весільні батьки виряджаючи сп’янілих гостей, голосно нагадують: «Завтра ж на курі! Давайте на четверту… Ну як вийде, тоді після роботи, але не запізнюйтесь…» І ще довго не можуть розпрощатись. Потім, ще за кутком інші сусіди з сусідами не можуть розійтися: «На курі ж кликали, прийдете?» «Прийдемо!»

В понеділок, ближче до обіду, збирається експедиція за курми. Раз кликали весільні батьки на курей, то треба тих курей «наловити». Експедиція називається «цигани» і формується з осіб, які були «спеціалістами» і знали як тих курей ловити, і зокрема, в кого.

Була я в такій експедиції у 1999 році, в якості молодої циганки (бо я тоді ще була молода). Крім мене ще були досвідчені особи, що зналися на тому, зокрема старий циган (перевдягнута в чоловічий одяг та причепленими вусами моя мама), молодий циган (сусід з гітарою, той, що музику викладав у клубі), і ще парочка ексцентричних осіб, типу, дядька Михайла, з «двохетажки» (Царство йому Небесне!).

Транспорт нам дали самий підходящий – гужовий: віз запряжений конякою. Мені вручили список дворів у які треба було поїхати і вловити курей. Я вже по тому списку «свашкувала» (у п’ятницю на весілля кликали). Так «накликалися» з другою свашкою, що не могли в «Запорожець» на заднє сидіння влізти. Але про це інша розповідь.

Сьогодні я з циганами, а циганам все можна: їхати на возі і співати, кричати через паркани викликаючи господарів, лізти через ті паркани, дратуючи собак до хрипоти, ну і, безперечно, потягти вгодовану курку з курника, якщо господарів вдома не виявилося.

Тепер такого немає, як тоді. Котрась у поліклініці: «Ой, дівчата, прикрийте тут на роботі, збігаю додому подивлюся. Бо цигани за курми приїдуть, та ще шкоди нароблять». І вже стоятиме на хвіртці, лукаво всміхаючись: «Заходьте, заходьте, я курочку приготувала і до курочки». А у дворі на табуретці пляшка з чаркою і малосольний огірок на тарілці. А ми, цигани, однєкуємось, бо як скрізь будемо пити, то буде гірше як зі «свашкуванням». Так, для виду «пригублю», а більше лементую: «Давай, хазяїчка, погадаю, долю нагадаю! Поворожу, про коханого розкажу!» Хазяїчка регоче махаючи: «Ой, яка вже там «доля»? Вчора, думала, додому не дотягну, ту «долю». А зранку йому на роботу, а він ще й не протверезів». Молодий циган на гітарі лушпарить: «Перша нота – нота «до», ми горілки не п’ємо! Ой-на-на-на…» А старий циган тягне у торбу огірки і яблука, що на лавці лежать. Тільки один дядько Михайло не «пригублює», а нормально «закидає» чарку.

Ось останній двір. Нікого немає. Молодий циган лізе через паркан, а там собака відв’язана. І сусід зі свого двору: «Ах ти ж скурвий син, куди ти лізеш?» Циган назад, собака за ногу, сусід ціпком, ледве на воза, прямо з паркана перестрибнув. А наш їздовий коняці: «но-о-о» і як дременемо. Вже в аж кінці вулиці: «Т-пру-у-у». Регочемо, захекані, наче самі бігли, а не кінь. Один дядько Михайло спить вже, не відчуваючи ні горбів, ні ямок на яких підкидає воза.

Привозимо «здобич», нас хвалять. Курей тих, що живі у курник пустили, потім господарям повіддають, а готових патраних у морозилку. Куліш на пополам з курятиною вже давно вариться у великому чугуні на відкритому вогні. До кулешу, на стіл ставляють картоплю тушену і голубці, налисники з м’ясом. Чарки вже рядочками стоять.

Заходять гості парами, і по одному, «на курі» (це зашифрована назва похмілля). Приносять, нехитрі, подарунки весільним батькам. Переважно, білизну, типу сімейних трусів і нічних сорочок, з натяком на оновлене сексуальне життя, після того як дитину одружили. Ті, хто парами від хвіртки розходяться: чоловік до гурту чоловіків іде, а жінка якщо не полумиски носить на стіл, або щось різати, так просто з жіночками інформацією обмінюватися. «Так, а ти шо не знала? Ой, не раз бачили, як він од неї виходив. Яке там по роботі, у одинадцять вечора? Знаємо ми ту роботу! Ну я свічку , конешно, не держала, але люди зря казать не будуть!»

За столом, вже, і не п’ють, і не їдять, здебільшого, весело про всяке теревенять. За три-чотири дні весілля, це якщо підготовки не враховувати, вже і потомилися. Подекуди, пісні затягують, і теж з натяками або відкрито сороміцькі: «…ти казала шо даси, я купив тобі труси, я прийшов тебе нема, підманула підвела…», «…ти казала під комору, не сказала під котору, я прийшов тебе нема, підманула підвела! Ти ж мене…»

А далі вже дійство не для «слабонєрвних». Весільним батькам на шиї вішають медалі. Медалі - це витвори мистецтва, виготовлені з підручних природніх матеріалів, у вигляді стилізованих статевих органів чоловіка та жінки. Знову ж, щоб підкреслити сексуальну активність весільних батьків. Далі садять на возика, у який запряжено двоє, а то і троє молодих «борзих коня» підгодованих горілочкою з голубцем, і відправляють у «весільну подорож» по всіх «мєсних» водоймах, типу калюжі. Цей карнавал супроводжується піснями під баян і танцями з бубном. Кульмінацією дійства, має бути купання у калюжі весільних батьків. Тут як повезе. Ось весільна мати вже плескає в калюжі і ногами і руками так, що грязюка летить в усі боки, і всі з вереском розбігаються. А батько весільний, так «накатався», що готовий «коням» морди начистить. Але все закінчується без мордобою, і задоволені глядачі повертаються за стіл.

Доки весільні батьки миються та приводять себе до ладу після такого катання, гості балакають про те про се. Часом хтось прорікає: «Хароша свайба була! Пагано, шо ніхто не побився…» «Як? А вчора хіба, оті двоє, що за барки один одного тягали?» «Нє! То не в счьот!» «А, тоді, як молоду викупляли, так свати горілку не поділили…» «Нє! Їх розборонили!» «А знаєте скільки молодим подарили?» - хтось переводить на тему фінансову. «Мало! Гулянку не «відбили!» «Так ще ніхто ніколи не «відбивав!» «Скільки б не подарили, тепер аби жили!»