Борщ по-марсіянськи

Митрич прокинувся серед ночі від дивного торохтіння та яскравого світла, що так несправедливо падало тільки на його половину ліжка. Невдоволено пробурмотівши щось собі під ніс, чоловік встав, щоб запнути штори, й раптом отетерів, задивившись у вікно.

Чиясь темна постать шастала в його городі. Навколо розповзався чи то туман, чи то дим – важко розгледіти; поряд з чужинцем тихо гуділа дивна машина.

Митрич був не з лякливих, і до того ж хронічним параноїком по дідовій лінії. Тож без зайвих роздумів витягнув запилену рушницю з-під ліжка і, поцілувавши сплячу дружину, вийшов надвір.

Всі знають, що красти в Митрича нема чого. Все, як і у всіх: клаптик городу, кури, гуски, одна стара корова. Хіба що Валька, дружина його, варить найкращий у селі самогон, але ж апарат – то тільки пів справи. Від нього ніякого зиску, тільки якщо вже разом з Валькою красти, бо руки в неї золоті й відчуття смаку вона має відмінне. Митрич ласкаво називав її “сомельє”.

А може, то Володька сусід знов нализався й хати сплутав?

– Гей! – негучно покликав Митрич, обережно ступаючи по замерзлому ґрунту. – Володька, то ти, паразит такий?

Тиша. Чутно тільки шурхіт зі сторони сараю та дзижчання отієї дивної штуки, що Митрич бачив з вікна. Місяць сьогодні у повні, тож бліді промені лагідно освічували дивний, овальної форми, об’єкт. Яскравого світла, що розбудило Митрича, вже не було.

У сараї щось явно відбувалося: курки сполошилися, хтось вовтузився, брязкали інструменти. Митрич зарядив рушницю. На пальцях лишилися білі кришталики солі.

– Ану виходь, хто б ти не був! – він обережно прочинив двері ногою і, зазирнувши в середину, вільною рукою намацав вимикач. Стара лампа враз освітила сарай.

– Хай йому грець… – здивовано протягнув Митрич й вп’ялився у незнайомця.

***

Валентина, як завжди, прокинулася ще до сходу сонця. Намацала рукою порожнє місце на ліжку. Відразу ж вскочила.

– І куди його понесло в таке рання?..

Накинула рожевий халат з пір’ям, що постійно лізло до рота – подарунок невістки, – й пішла на кухню. Ще у коридорі Валя почула гикання Митрича й різкий запах алкоголю.

– Батя, ти ж не п'єш! Чого раптом…

Валька змовкла й прикрила рота рукою. За подертим дубовим столом, жуючи шмат сала, поважно сидів Митрич. Ніс червоний, очі хмільні, посміхається, гад. На пожовклій від часу та частого прання скатертині лежали копчені ковбаски, огірочки, вчорашній житній хліб. По запотілій пляшці з горілкою повільно скочувалися краплі.

А поряд… поряд з Митричем сидів хтось зелений, лише віддалено схожий на людину.

– Гості в нас, Валюша, – ледь ворушачи язиком сказав Митрич.

– Це… що? Це Володька? Ви мене, придурки такі, розіграти вирішили?! Панасе, в мене тиск – ти ж знаєш.

Валя сперлася об дверний косяк, не наважуючись зробити крок. З-за хмар, що пливли повз стареньке облущене вікно, потроху з’являлася вранішня сірість.

– Т-сссс – протягнув Митрич. Він притис до густих чорних вусів палець і повільно вказав ним на дивного гостя. – Це – марсіянин.

– Хто?!

– Валька, ну шо ти ото як глуха. Ну в телевізорі ти своєму хіба таких не бачила? Ну як воно… передача ота? Екстрасенси? Кунсткамера?

– П-парарельний світ... – ледь чутно підказала жінка.

– О! Точно!

Марсіянин, як охрестив його Митрич, потягнувся зеленою рукою з трьома пальцями до пляшки та налив собі горілки. Випив. Подививсь на Валю овальними чорними очима. Гикнув.

– У нього летюча тарілка зламалася, – Митрич поплескав прибульця по плечу. – От він і приземлився тихенько, біля курника. Обережно так, шоб не побудити нас.

– Це він тобі сказав? – Валя все намагалася згадати, як називається ота хвороба, коли бачиш всіляких зелених гуманоїдів.

– Нє, Валька, він по-нашому не говорить. Так іноді шось булькає, як та морська свинка, шо колись у Павлушки нашого була.

Валька згадала, що при шизофренії інші не бачать того, що бачить хворий. А тут, виходить, вони з Митричем обоє шизіки? Навряд. Он він, огірочок гуманоїду дає понюхати. Вчора тільки нову банку відкрили. Пікулі.

Марсіянин з цікавістю оглядав кухню, їжу, Вальку. Знов налив горілки, занюхав ковбаскою.