Заклиначі тіней

— Все, пане, приїхали, — кучер відчинив переді мною двері й запопадливо вклонився.

Я з крекотом виліз із карети й недбало кинув слузі срібляник:

— Дякую за подорож. Це було жахливо.

Спина, ноги, шия — м’язи ніби розклалися дорогою, перетворившись на рідкий смердючий суп, і якби не одяг, тіло би ймовірно посипалось на порох. Я всю дорогу совався, затиснутий між двох попутників, і дарма зрадів, коли ті вийшли в селі, адже боки добряче побило об лавки.

Тепер кучер безтурботно гримав на пасинка, що стягував клунки з каретної скрині на землю, поруч із ним фиркали коні, бо на їхній запах налетіли здоровезні джмелемухи.

— Пане, зробіть, як минулого разу.

Я ступив ближче, затамувавши подих — не забув іще, які то паскудні комахи. За секунду джемелемухи із шурхотом попадали, а один із коней кровожерливо засопів і спробував мене вкусити.

— Не займай, — ляснув його по носі кучер. Коні не любили чарів.

Я роззирнувся. Розбита колесами дорога струменіла крізь жовто-зелені латки полів. Куций пес з мотузкою на шиї гацав поміж ламких стебел овса, дзявкав на нахабних горобців, через що птахи сердито кричали й пурхали на плечі худого опудала. Хтось нап’яв на нього старий вицвілий мундир гвардії Червоних Пальців. То ж, я точно був на місці.

Дверцята карети грюкнули, голосно клацнув батіг, і коні рушили далі. За два дні вони вже будуть у столиці, де кучер купить пасинку дерев’яну іграшку, льодяник, а на залишок добряче налигається в таверні.

Темний обрис маєтку бовванів у далині. Він гармонійно тулився поміж темною гущавиною дерев та маленьким селом на десять хаток, а ячмінь висихав після нічного дощу. Навкруг жодної душі, лише вітер та запах землі. Я ступив уперед і застояна кров залунала болісно-приємними уколами в кінцівках. Знайомий біль. Кращій за свербіж у зап’ястках, ті шрами й досі не зійшли. Каміння позаду хвилями побігло по колії між збіжжям, змушуючи валізи плисти за мною, наче річковою течією. Розбовтаний замок грюкотів в такт дрібним хвилям, щось стиха дзинчало побитим склом. Я повільно йшов до маєтку.

Учорашня гроза нарешті змила пил та задуху, що мучила край, і жадана свіжість ще не встигла обернутися на вологу пару, лишивши по собі болотяні калюжі й зламане гілля. Земля тішилась останніми годинами літа.

Я виїхав із Корсонії ще навесні. На борту великого торгового судна перетнув Махрове море, здебільшого провалявшись у каюті лицем у відрі. Три місяці величезний трищогловий флейт колисали глянцево-зелені хвилі. І три місяці мене нестримно нудило. Розваг за цей час траплялось небагато, хіба що раз на два тижні спеціально спущений за борт окіст обгризали довгі чорні рибини. Моряки ловили їх широкими сачками, зіскоблювали з луски жир і відпускали кусючих бестій на волю. Капітан — високий, огрядний корсонієць — підморгував мені, натираючи цим жиром свої чоботи, капелюх і лисину. А в першому-ліпшому порту залишки жиру продали під виглядом диво-мазі від прищів.

У чумний рік шахраї збирали цілі статки на цій погані. Я пам’ятав людей, що несамовито втирали рідину в покриту гнійними наривами шкіру, різкий трав’яний запах усередині фарфорової маски, і почуття огиди, що проймала до дрижаків, коли десятки скалічених тіл тяглися у бік могильника.

У товстій робі було жарко як ніколи, люди хапалися пальцями-гачками за плащі та ноги, і мені доводилося відкидати їх незримими хвилями. Нас було небагато — проводирів в червоних ковпаках. Лікарі, закутані в просочені чимось шалі, ухилялися від благаючих рук, залишаючи нас самих підбирати падло. І ми крокували попереду мовчазної маси. Безликі ковпаки, що проводжали мерців до могил. Коли епідемія згасла, я зібрав жалюгідні залишки речей і ступив на борт хисткої шхуни, сподіваючись, що пісні спекотних вітрів зітруть закарбований у голові образ напівмертвого міста.

Тепер настав час повертатись.

«Дудка» нескінченно довго повзла Махровим морем, заходячи в порти острівних колоній, щоб заповнити водою діжки. Там люди вважали мене корсонійцем, і я залюбки ділився з ними родзинками та шматками ненависного козячого сиру, занурюючись в яскраві, прикрашені міцними слівцями розповіді. Команда корабля розпрощалася зі мною в Прибережному краї, і далі Чорною річкою я перетнув майже всю імперію, щоб дістатися маєтку Ґардіан.

Важкий кремезний фасад гордовито щулився закутими у товсті рами вікнами. Сходи піднімалися з двох боків до арочного входу, що тримали шість базальтових колон. Жодної ліпнини, мозаїки та фресок. Тільки чіпкі гілки дикого винограду контрастували з жовтувато-сірим пісковиком стін. Вкраплення червоного каміння утворювало простий геометричний орнамент на стінах та грубій, схожій на палаючий факел башті. Гнітюча строгість після корсонійської пишноти.

Крізь запустіле подвір’я я пройшов до широких дверей і, нарешті, опинився в будинку. Світло широкими мазками лягало на гранітну підлогу, фарбуючи її в різнокольорові плями. Вікна подекуди ще зберегли оригінальні вітражі, і я зупинився згадати історію, яку вони оповідали колись, аж раптом помітив хлопчика, що сидів на сходах. Він був одягнений в якесь дрантя.

— Вітаю, дитя. Тут є інші слуги?

Він схопився на ноги, високий, кощавий, майже підліток. А потім заволав:

— Мамо! Один з твоїх диваків уже тут.

— Ох, Пітьма тебе вкуси, то ти Валет…

Хлопець чкурнув убік, а сходами залунали дзвінкі підбори. Я підняв погляд і на секунду оторопів. Елен. Яка вона була гарна. Просте домашнє плаття з високим мереживним коміром і пишними рукавами обіймало стан м’яким доторком. Пишні сірі рукави, біла вишита спідниця, квадратний виріз декольте, який би ніколи не дозволила собі корсонійка. У білявому волоссі блищали сапфіри.

— Ведден Еллоу, — залунав здивований голос.

Власне ім’я раптом здалося мені чужим.

— Отримав твого листа у Прибережному краї. Правду кажучи, всі твої листи, — перші слова опекли горло і далі я ледь не шепотів.

— Ще не запізнився?

— На дев’ять років.

Холодний голос, зведені брови. Подих застряг у грудях, і в голові забилася одна єдина думка. «Не мав сюди їхати. Не мав. Не мав».

Я зціпив зуби, щоб не бовкнути щось зайве, аж тут Елен зірвалася з місця. Мить — і вона міцно мене обіймає. Гарячі долоні. Уривчастий подих. Ніколи я не розумів цю жінку.

— Тобі доведеться стільки всього розповісти, — зітхнула вона й подивилась у вічі.

Щоки палають від жару, як у хлопчака.

Раніше ми з нею часто сварилися. Елен вигострювала на мені словесну майстерність, кусаючи ніжним жалом, легко грала із сенсами, що сипалися, немов монети на підлогу. А я грубо відказував у відповідь, не розуміючи, що то був лише флірт.

Як же я за нею скучив.

Елен глянула на валізи, що лежали на порозі в землі, й обернулася до старого обладунку, що стояв на п’єдесталі біля дверей. Грюкаючи залізом, той зрушив з місця.

— Чого все у бруді? Гадала, речі носять для тебе жуки, чи може якісь мертві миші.

— Просто в Корсонії я навчився дещо нового.

Елен пирхнула і потягнула мене сходами, дозволивши зачарованим латам розібратися з клунками.

— Умийся з дороги й спускайся до обідньої. Ще пам’ятаєш де це?

— Мабуть. Та здається, ти чекала на інших гостей.

— Лише завтра. Запросила кількох аристократів та впливових чарівників. Не зважай, так вже співпало.

Ми зупинилися біля дверей.

— А це тепер твоя кімната. Якщо щось буде потрібно, спробуй спершу знайти сам. В нас тепер зовсім немає слуг.

— Це помітно.

— Стараюсь.

Елен кисло всміхнулась та зацокала підборами геть. Замок клацнув за спиною, липкий м’ятий одяг безладно полетів на підлогу, і я нарешті занурив руки у прохолодну воду. Варто було поголитись. Яскраво-червоне вугіллячко сонця підглядало за помешканням крізь скло, поступово скочуючись до горизонту. В згущених тінях будинок здавався ще старшим, ніж удень. Його стіни огорнули товсті тріщини-зморшки.

Я зачесав мокре волосся, видравши знечів’я чорний із сивиною жмут, та подався до засипаної скляними крихтами валізи. З чистого одягу лишився тільки каптан, бо я загортав у нього листи. Ті, що знайшли мене лиш тепер, коли минуло вже стільки літ. В останньому з них був той рядок:

«Ти можеш залишитися з нами, в маєтку Ґардіан, для тебе завжди тут знайдеться місце».

І я повірив.

Зійшовши на берег, я не сподівався завітати до Елен. Надто довго ми не спілкувались. Я крутив у пальцях папір, брався за чорнило, а потім кидав грудки невиразних думок у сміття. Не писав друзям чотири роки, не отримував жодних звісток. Там, за Махровим морем, крізь завісу повної тиші прорвався лише один голос. Той, що належав єдиному володарю, якому не зміг відмовити навіть корсонійський басилевс. Владний непорушний наказ імператора Альвона:

«Твої таланти мають служити мені. Час повертатися».