Глава 2. Маєток Гардіан

** Некромант **

На сніданок я запізнився. В обідній залі за довгим, усіяним крихтами столом сидів лише Дітер Данора. На мить він підняв очі на мене, коротко привітався і знову занурився у читання якогось сувою.

— І я радий бачити тебе, Дітере. Ти теж досі мені не подобаєшся, — роздратовано сказав я й окинув оком стіл.

Нічого їстівного, самі недоїдки. Слуги панічно бігали за наказами нових гостей, що встигли заполонити будинок за один ранок.

Дітер відірвався від свого чтива і зробив ковток із мідного келиха. Темноволосий, чорноокий хлопець, зовсім юний на вигляд. Я був старший за нього всього на чотири роки. Секунду він дивився на мене, а потім вигукнув:

— Та йди ж ти у Темряву! Веддене? То це ти?

— Нарешті хоч якісь емоції.

Данора відклав сувій і прискіпливо мене оглянув.

— Так і збираєшся хизуватися в оцьому східному хламітті? Не дивно, що ти так довго сюди їхав, тебе, мабуть, кожний собака уникав.

Я огладив м’який сірий пояс і за звичкою закинув його край собі через плече. Він гарно пасував до чорного каптана. Сам Дітер був одягнутий у сорочку з червоними рукавами і щільно застебнуту котту.

— Щось не влаштовує, ікластий?

— Думав, ти знаєш. Альвон, як прийшов до влади, все набивається до вашого басилевса в друзі, навіть дозволив йому заснувати військове поселення в Прибережному краї. Місцеві не в захваті, особливо після... ммм…деяких випадків.

Я знизав плечима.

— Оце цікаво ти сказав «ваш басилевс». Аларіс не мій володар. Я й досі вірний імператору Темних земель. Як і ти, здається. Бачив на ваших полях старий мундир на опудалі… Ти наче навмисно наказав його туди повісити? «Червоні Пальці», чи не так вони себе називали?

— Ми не будемо про це говорити.

Хтось приніс мені сніданок, і я відволікся, вмить забувши, як потемніли від стриманого гніву очі Данора. Той одяг висів серед поля, як палаючий символ: «Бунтівники мають бути покарані». П’ять років тому у Фламмасі сталося повстання, ікласті вимагали надати місту вільний статус. Це, мабуть, було би найкращим рішенням, та батько теперішнього імператора не схотів домовлятися з вампірською громадою. Він розбив їхню армію, доки вона була ще слабкою, а головами офіцерів прикрасили кілки. «Знайте своє місце, скоти».

— Як же нудно з тобою, Данора! — Зітхнув я і взявся розпилювати виделкою яєчню з солониною. Та зненацька вампір вигукнув:

— Гей! А це що таке?

На стіл стрибнула дрібна бугристо-сіра тварюка і стала корчити нам пики. Пластичні кінцівки і потворне рухливе обличчя надавали їй схожість із лялькою з ганчірок і глини. Сяючі скельця очей швидко тьмяніли — чийсь гомункул, негарний, виліплений поспіхом, швидко згасав. За кілька секунд у нього відпала щелепа, що можна було вважати за відкривання рота, а з горлянки полилася людська мова:

— Почуйте ж! Великий вчений, маг і підкорювач духів Карл Моз’єр говорить з вами! Невідкладні справи змусили мене — майстра темних мистецтв, чаклуна найвищого рангу — відмовитися від участі у чаклунському з’їзді. Дочка займе моє місце і згладить сумну звістку, яку я промовив щойно. Добряче привітайте мою дівчинку, мою квіточку, Регіну. І не забудьте...

Так і не договоривши, гомункул розпався, щедро зросивши мій сніданок пилом.

— Ну, чудово!

Я роздратовано підскочив.

— Нікчемний дурень Моз’єр. Заради чого він спаскудив мою ранкову яєчню?! Дешева лінива робота. То свідчить лише про несмак і крайню тупість. Використовувати оце страховидло, щоб якесь повідомлення сказати? Та до цього б не додумався навіть найвідсталіший адепт хаосу з Фаронга!

— Та годі тобі, ти надто сильно реагуєш. Ви, маги, всі такі дивакуваті, чи забув?

— Можливо. — Я струсив з себе залишки пилу. — Я взагалі намагався триматися якомога далі від чарів, займався лише вивченням демонології. В Корсонії ніхто не мав знати, що я вмію оживлять мерців.

— І вдавалося тримати все у таємниці?

Я ледь стримався, щоб не здригнутися.

— Ми не будемо про це говорити.

Дітер кивнув. Він знову взявся за свій сувій і продовжив читати так само спокійно, як і раніше. Перебування в суспільстві божевільних пихатих колдунів для вампіра було звичною справою

Офіційний захід було призначено на шосту вечора, але гості почали збиратися в маєтку ще зрання. Всі слуги розбіглися, побоюючись зустрічі з ними, і я після мізерного сніданку пішов на розвідку. Вільно ходив коридорами, кімнатами і залами, заглядав із цікавості чи не в кожну щілину. Червоні, жовті, сірі тони м’яко огортали оманливо похмурий будинок зсередини. Тут все дихало спокійною впевненістю: чоловіча грубість і надійність маєтку Гардіан, жіноча витонченість в деталях; меблі — досить потерті, але добротні, здається, були взяті з залів старовинного замку, однак картини на стінах належали пензлю молодого скандального художника. Жодних зайвих дрібничок, жодних завитків, лише сувора лаконічність в лініях. Отака проста і водночас вишукана, важкувата, проте приваблива атмосфера. Жити в подібному місці було б для мене насолодою.

Було б…

Я здригнувся, раптово відчувши дотик чогось темного й неприємного. У повітрі витав ледь уловимий запах гнилі. Він чорною пліснявою впивався в стіни, розквітав смердючими краплями, йшов кудись углиб, туди, де копошилися хробаки. Чийсь магічний слід, брудний, як погані думки, розповзався судинною сіткою по втомленому камінню. Я спробував схопитися за цю нитку, увібрати її, дізнатися, де ж початок клубка, але та одразу розтанула. Огидна магія. Мешканці будинку мали б знати про неї. Та Елен ніколи не вдавалася до темних чарів…

«Хто ж ти? Що за дрянота?».

Нова загадка наполегливо вгризалася в мозок, і план сам собою вже вимальовувався переді мною. Прості кроки, без домислів, без помилок.

У камінній залі я зупинив слугу, що пробігав повз з оберемком дров. Вп’явся йому в плече чіпкими пальцями, гордовито обвів поглядом непоказну постать, наблизився до нього так близько, що майже можна було розгледіти кожну пору на брудному обличчі чоловіка. Й вкрадливо поцікавився:

— Чи добре спиться ночами?

Слуга затрусився, дровенята попадали з ослаблих рук.

— Це не я! Клянуся, це все дядько...

— Тихіше, — двома пальцями я витягнув на світло блискучу срібну монету. — Віддам тобі і відпущу, якщо все розповіси. Все, що знаєш про маєток, про будь-які дивацтва, пропажі, чутки, вбивства…

— Шо казати… нать не знаю ... — зам’явся мужик. — Звикли ужо до всього.

Слуга не дивився на мене. Гіпнотичний відблиск металу хитрою змійкою пробрався в його розум. Я відступив, граючи м’якою поблажливою посмішкою. Срібляник залишився в міцно стиснутій долоні нового господаря.

— Давно ввижаються жахіття? — запитав я навмання.

— Ні, — вже впевненіше одповів слуга. — Раніше кошмари мучили щоночі, кухар якось не виспався і нать палець собі відтяв. Всю кухню залило, я сам дивитися ходив... А потім пані Данора по амулетові роздала, погані сни тут-таки і зникли... Відпустіть, пане чаклун, я просто ношу дрова!

Я відвернувся. Питання дало пишні паростки — господиня знала про темну присутність. Подивимося, що ще розкажуть люди. Цікавість дедалі сильніше захоплювала мене, змушувала думки вирувати у вузькому гирлі, шукати вихід.

Красуня Елен, як з нею непросто!

Я вийшов до саду. Загріб жменю розпушеної землі з клумби, пошепотів на кулак і розтиснув долоню. Земляна грудка заворушилася і зістрибнула униз, де розпалася на десяток крихітних кульок, що розкотилися в сторони. Мої маленькі шпигуни. Їм доведеться гарненько попрацювати, вислуховуючи нескінченну балаканину. Останню кульку я засунув собі у вухо.

Гул голосів потроху став наростати. Спочатку несміливо, зовсім тихо зазвучала обірвана розмова. Невиразними голосами, приглушеними вигуками вона огортала мене монотонним дзижчанням. Потім до одиночних слів стали домішуватися інші голоси. Вони влилися в загальне бурмотіння, розчинилися в ньому, закрутилися, ледь не звівши мене з розуму. Варто було ретельніше оберігати вуха від води, що ллється помийним потоком інформації.

«Яка жахлива сукня ...»

«Не можу дочекатися вечора ...»

«Знову ти за своє, нероба ...»

Нудна балаканина. Я сидів в дикому саду під невеликим навісом, ховаючись за чіпкими гілками дикого винограду. Висока трава з домішкою червоних квітів-крапель приємно лоскотала ступні. Черевики лежали на розбитому камінні поруч. Я відпочивав, майже не слухаючи ті голоси в голові. І думав, як би мені хотілося жити в такому місці. Тоді можна було б приходити сюди жаркими днями, розстеляти покривало на землі, пити холодний морс, кохатися з дівчиною в затишному таємному куточку…

Пообідній голод загнав мене назад до будинку. Розрізняти голоси слуг і гостей стало важче. Вони змішувалися в загальне бурмотіння, і розібрати мову було майже неможливо. Я зупинився напроти дверей чиєїсь кімнати і сперся рукою об одвірок, маючи намір витрусити з вуха земляну кульку. Але різкий вигук зовсім близько змусив мене нервово смикнутися і прислухатися до того, що відбувається.

— Татусь взагалі в курсі, що в нього завелася донька? — питався чоловік, що стояв за стіною. Жінка йому верескливо відповідала:

— В курсі. Я вся в батька, така ж потвора. Тільки йому справи до мене нема, він все своєю персоною зайнятий. Довелося трохи обіграти свою появу.

— Отим гомункулом? Така вульгарність. У його стилі.

— Точно, я так само подумала.

Я посміхнувся і розчавив «шпигуна» між пальців. Дотепно. Чутки про того вранішнього «посланця» від якогось Моз’єра швидко розлетілися, й навіть знайшовся хтось, насправді знайомий з дурнуватим чародієм.

«Хтось вирішив повеселитися за рахунок подружжя Данора? Відкусити щось від панського пирога? Погана дівчинка».

Елен — одна з небагатьох чаклунів, що близько зналися з імператором. — Час від часу вона збирала різних чародіїв на обіди. І отаке світське життя хтось вважав за цікаве. Хоча для мене ця зустріч теж була можливістю повернутися до життя в Темних землях. Та я ніколи не вмів зав’язувати корисні знайомства. Радше шкідливі й небезпечні.

Я зайшов в обідню залу, оздоблену темно-бордовими кольорами, і зайняв місце Дітера біля господині.

«Ай-яй-яй, приятелю. Недобре спізнюватися!».

Хтось зліва буркнув, наче за столом зібрався суцільний покідь, і я гаряче з ним погодився.

— Щира правда! Самі тухлі піжони з товстими гаманцями і здоровенною простатою. Б’юся об заклад, ці пещені ручки давно не тримали інструменту.

Мій вимушений співрозмовник кисло посміхнувся й сховав під столом такі самі чисті руки. Елен хотіла щось сказати, аби я заціпився, але не встигла. Поруч зі мною сів Дітер, що ймовірно усе чув, і натхненно додав:

— О так. Ані мозолів від письма, ані бруду під нігтями. Юні учні напевно непритомніють від захвату. Усі ж неодмінно мріють потрапити під їхній патронат.

— Звісно, непритомніють. Та потім встають і починають виконувати всю роботу за своїх прискіпливих панів.

Чародій пирхнув від злості й піднявся, Елен невдоволено цитьнула на нас, але я не стримався від сміху. Подальший обід проходив досить нудно, за балаканиною про незнайомих мені людей і події, проте їжа виявилася кращою за будь-які компліменти. Дітер вибачився й утік по якихось справах, то ж вирішив розважити господиню сам.

— Потрібно поговорити, — я взяв Елен за лікоть і прочитав закляття «нісенітниці».

Нас облило примарним теплом, і особиста розмова для сторонніх вух перетворилася на набір нескладних слів.

— Що ти робиш, некроманте? Це ж непристойно! — засичала Елен.

— Зовсім не обов’язково так реагувати, — крізь зуби процідив я. — Поводься спокійно, інакше наші друзі подумають, наче ми тут секретничаємо.

— А хіба ні?

— Ну… так. Але ж вони про це не мають знати. Чи для чого я нас зачарував?

— Ми можемо пошепотітися й пізніше, як усі розійдуться.

— Та мені ж цікаво зараз. Годі тобі, ми сперечаємося довше, ніж ти відповідатимеш.

Чаклунка озирнулась по сторонах, натягнула на обличчя невимушену посмішку і кивнула мені, наче погоджуючись на розмову. Я відпив трохи вина.

— Тут немає Керуючого? Ну, того, хто стежить за маєтком, підбирає слуг тощо?

— Поки що цим займається Брунс. Той слуга, який тебе зустрічав. Люди тут не надто затримуються, може, згодом знайдемо когось компетентнішого. Ти до чого взагалі питаєш?

— Та так... Подобається мені ця місцина. Та дещо трохи бентежить темна енергія, що я її знайшов. Ти ж не бавилася сильними чарами заразом?

— Веддене...

Жінка пропалила мене осудливим поглядом, мені навіть здалося, що я можу прочитати в цю мить її думки.

«Ти не дуже розумна дитина, так?» — наче казали її сірі очі.

— Я запросила до маєтку майже все вище коло некромантів. Звісно, хтось із них чаклував, — палко заперечила дівчина.

— Та, може, й чаклував, хто сперечається. Але те, що я відчув, з’явилося набагато раніше. Всі слуги про це знають.

— Гаразд, — здалася Елен. — Ти переміг. У маєтку дійсно щось відбувається. Поговоримо про це пізніше, а зараз спробуй насолодитися обідом. І не лізь більше у суперечки, це грубо.

— Нічого не обіцяю, — хмикнув я і відвернувся.

Згодом ми перемістилися до курильної кімнати. Тут в диму дорогого тютюну плавали м’які дивани і пуфи, горіли ароматні свічки. Я висмикнув поглядом згорблену фігуру мага, що остерігся сісти з усіма за стіл, і радісно вигукнув:

— Лукас! Лукас Блейнкір-як-там-тебе-Третій!

Чоловік сіпнувся і напружено витягнув шию, як перелякана птиця. В цієї людини точно ніколи не було чистеньких рук. За роки Лукас майже не змінився, і йому єдиному я був тут справді радий. Чаклун з хвилину придивлявся, мружився, а потім недовірливо промовив:

— Веддене?

В його голосі звучали хрипкі нотки, наче в жителя-підземника. Від Лукаса несло сирістю і особливими реагентами. Я потиснув Лукасу руку через хустку і поцікавився:

— Сьогодні один?

— Угу. Данора не дозволили прийти дівчаткам, а я вже за ними сумую... Ну, а ти? Ти давно повернувся? Я листів, напевно, вічність не отримував.

— Ніхто не отримував, — відмахнувся я. — Наглядачі в Корсонії в останні часи наче зовсім озвіріли. Допити, перевірки… хіба що до білизні не лізли.

— То як ти взагалі вибрався?

— Це було непросто. Та, мабуть, договір Альвона з басилевсом допоміг. Може, якось розповім про все, та точно не зараз.

— Гаразд. Радий, що ти усе ж таки повернувся, — промовив Лукас, абсолютно не дивлячись мені в обличчя.

Я кивнув. Мені випало приїхати до Корсонії за рік до реформи басилевса Аларіса, коли темна магія була оголошена поза законом. Повернутися назад вже змоги не було — всі заощадження закінчилися ще в порту. Лишалося тільки ховатися. Перші два роки мені це навіть вдавалося, а далі… Далі ліміт удачі вичерпався.

— ... його тільки через два дні знайшли, — почув я уривок чиєїсь розмови.

Лукас замовк на півслові, і я з подумки подякував за те, що не дізнаюсь більше подробиць про його життя з «дівчатками». Як не крути, але не кожен некромант вважає смерть сексуальною.

— Закололи і викинули в річку, як простолюдина!

— Дотепно.

— Це ви про кого? — втрутився знайомий жіночий фальцет у розмову.

— Так про батечка вашого. Він уже тижнів зо три як мертвий. Покинув тлінний світ і пост наставника в «Лілії». Мені тамтешній директор місце пропонував, та тільки який дурень погодиться за оті гроші указки об студентів ламати.

Зізнаюся, на цьому місці я розреготався. «Моя донечка, моя квітка Регінонька». Дівчина почервоніла, вкинула в себе залишки кріпленого вина з пузатого келиха і голосно гукнула Елен:

— А будуть танці, пані Данора?

— Як побажаєте, моя люба, — з рівною усмішкою відповіла Елен.

«О ні, тільки не танці!» — подумки завив я і рішуче розвернувся до виходу.

Для мене світський раут закінчився, варто було поквапитися, поки цей фарс не вирвався з-під контролю. Я щось сказав Лукасу на прощання, посміхнувся господині та вийшов.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.