Зміст
  • Глава 1. Чаклунська зустріч
  • Глава 2. Маєток Гардіан
  • Глава 3. Загадки навкруги
  • Глава 4. Хижі тіні
  • Глава 5. Таємниці «забутих» домів
  • Глава 6. Чалкунка-травниця
  • Глава 7. Гості старого дому
  • Глава 8. Давні друзі
  • Глава 9. Закон проти нас
  • Глава 10. Творець суккубів
  • Глава 11. Ласкаво просимо до «Лілії»
  • Глава 12. Шаман-безумець
  • Глава 13. Директорське доручення
  • Глава 14. Палаючий бог
  • Глава 15. Дві гільдії: Джарет
  • Глава 16. Дві гільдії: Дітер
  • Глава 17. Протистояння
  • Глава 18. Дуель
  • Глава 19. Особливе замовлення
  • Глава 20. День факультету
  • Глава 21. Пір’я падає з неба
  • Глава 22. Схованка за ширмою
  • Глава 23. Суккуб для імператора
  • Глава 24. «Золотий дракон»
  • Глава 25. Отрута в моїх руках
  • Глава 26. Арджі
  • Глава 27. Померти і встати
  • Глава 28. Подорож до лігва алхіміків
  • Глава 29. З найкращими побажаннями…
  • Глава 30. Слідами вітру
  • Глава 31. Навздогін вітру
  • Глава 32. Стара нова лабораторія
  • Додаток
  • Глава 1. Чаклунська зустріч

    **Некромант**

    — Все, пане, приїхали, — кучер відчинив переді мною двері й запопадливо вклонився.

    Я з напиндюченою міною виліз із карети й недбало кинув йому срібляник. Кучер здивовано смикнув себе за рідку борідку та швидко сховав монету. Не часто панство шанували щедрістю.

    — Ворушіться, — сварливо гримнув я.

    Худенький хлопчик почав мостити мої валізи на візок. Я потягнувся, розминаючи затерплу спину. Тіло наче розвалювалося після тривалої подорожі. Один з коней кровожерливо засопів і спробував мене вкусити, але миттю отримав ляпас по носі від господаря. Вдавши, ніби конячого замаху не було, я озирнувся.

    Розбита колесами дорога струменіла крізь жовто-зелені латки полів, чийсь пес з уривком мотузки на шиї носився серед молодих паростків ячменю, ганяючи настирних горобців. Птахи сердито кричали на нього і пурхали на плечі худого опудала з купи палиць, соломи і старого вицвілого мундира Червоних Пальців.

    Поки я оглядав угіддя, до карети підскочив ще один кмітливий слуга. Він ухопився за візок і, смішно ворушачи пухнастими вусами, поволік його до воріт маєтку. Грюкнули дверцята, клацнув батіг — коні рушили далі. За два дні вони вже будуть у столиці, а їхній господар купить синові дерев’яну іграшку, льодяник, а на залишок добряче налигається в таверні.

    Їхати в тій кареті було не дуже зручно, я відбив собі весь зад, поки ми мчали ямкуватою дорогою. Жорсткі, протерті до дірок сидіння пам’ятали, здається, ще часи короля-засновника. Я постійно крутився, відсовуючись, але неодмінно скочувався й лупився коліном об дурну скриню. Нащо ця мишача труна там стояла, ніхто не зміг чітко відповісти, і я під час однієї із зупинок зважився зазирнути в таємничий короб. Замок розсипався іржавою крихтою просто в пальцях, чаклувати навіть не довелося. Всередині я виявив купку жовтувато-білих каменів, що набридливо тріскотіли поки ми їхали. Я не торкаючись камінців провів над ними пальцем, розгрібаючи грудку, і на подив видобув з-під неї уламок чийсь щелепи.

    — Га, оригінально, — пирхнув я і зачинив кришку.

    Інтерес до скрині трохи зріс. Але про забудькуватих цирульників кучер не чув, маніяк-колекціонер трофеї сюди не підкидав, та й варта з імперських агентів не шукала викрадача зубів. Ймовірно, то якийсь студент з «Лілії» нерозумно пожартував над кимось, але час стер пам’ять про ці пустощі. Хай там як, та ці роздуми трохи розрадили сумну подорож. Кінські копита здіймали дорожній пил, за вікном повільно повзли лісові пейзажі. Маєток Гардіан гармонійно тулився між темною гущавиною дерев і маленьким селом на десять хаток.

    Через якісь забобони кучер відмовився під’їжджати до головних дверей, висадив мене біля воріт. Гравій зашурхотів під моїми ногами, застояна кров знову побігла по венах, відлунюючи болісно-приємними уколами.

    Ранні грози минули нещодавно, лишивши свіжість у повітрі, калюжі, вологі паростки й зламані гілки. Земля ніжилася в теплі перших днів літа. Слуга тягнув мій багаж рипливою стежкою, витираючи на ходу піт брудно-синьою хусткою. Розбовтаний замок грюкотів в такт його крокам, щось, що розбилося ще в порту, стиха дзинчало в великій валізі.

    Я виїхав із Корсонії ще взимку. На борту великого торгового судна перетнув Махрове море, здебільшого провалявшись у каюті лицем у відрі. Три місяці величезний трищогловий флейт колисали глянцево-зелені хвилі. Три місяці мене нестримно нудило. Розваг за цей час трапилося небагато, хіба що раз на два тижні спеціально спущений за борт окіст обгризали довгі чорні рибини. Моряки ловили їх широкими сачками, зіскоблювали з луски жир і відпускали кусючих бестій на волю. Капітан — високий, огрядний корсонієць — підморгував мені, натираючи цим жиром свої чоботи, капелюх і заразом лисину. А в першому-ліпшому порту залишки жиру продали під виглядом диво-мазі від прищів.

    У чумні роки подібною поганню торгували з-під поли, поширюючи рекламу нелегальними джерелами. Я пам’ятав людей, що несамовито втирали рідину в покриту гнійними наривами шкіру, пам’ятав різкий трав’яний запах усередині фарфорової маски. І почуття огиди, що проймала до дрижаків, коли десятки скалічених тіл тяглися у бік могильника.

    В товстій робі було жарко як ніколи, люди хапалися пальцями-гачками за плащі та ноги, а мені доводилося відкидати їх хвилями м’яких розрядів. Нас було небагато — поводирів в червоних ковпаках. Лікарі, закутані в просочені чимось шалі, ухилялися від благаючих рук, залишаючи нас самих підбирати падло. І ми крокували попереду мовчазної маси. Безликі ковпаки, що проводжали мерців до могил. Коли епідемія згасла, я зібрав жалюгідні залишки речей і ступив на борт хисткої шхуни, сподіваючись, що пісні спекотних вітрів зітруть закарбований у голові образ напівмертвого міста.

    Тепер настав час повернутися.

    «Дудка» нескінченно довго повзла через Махрове море, принагідно заходила в різні порти й навіть зупинялася біля якихось острівців, щоб заповнити спорожнілі бочки. Зустрічні мандрівники вважали мене корсонійцем, і я залюбки ділився з ними родзинками та шматками ненависного козячого сиру, занурюючись в яскраві, прикрашені міцними слівцями розповіді. Команда корабля розпрощалася зі мною в Прибережному краї, що лежить між океаном і кордоном імперії. Уже далі по Чорній ріці, а після каретою я дістався маєтку Гардіанів.

    Важкий, грубуватий фасад гордовито щулився закутими в рами вікнами. Сходи піднімалися з двох боків до арочного входу, підтриманого шістьма базальтовими колонами. Ані ліпнини чи інших прикрас, хіба чіпкі гілки дикого винограду контрастували з жовтувато-сірим пісковиком стін. Вкраплення червоного каміння утворювало простий геометричний орнамент на стінах і широкій, схожій на палаючий факел башточку.

    Крізь запустіле подвір’я я пройшов до окутої потемнілою міддю двері і, нарешті, опинився в будинку. Ніхто, звичайно, не зустрічав мене з обіймами, просто вийшли двоє хлопців, підхопили мої речі й понесли кудись угору по сходах. Я стежив за ними, пропалюючи їхні сутулі спини поглядом, через що бідолахи раз у раз спотикалися і силувались озирнутися чи почухатися. Звісно, ці люди не заслуговували на таке ставлення. Та я втомився і був ладен проклясти весь білий світ, аби потрапити в кімнату з теплою постіллю й гарячою ванною. Але цьому не судилося швидко статися, бо гостинна господиня вирішила поцікавитися, хто там приплентався.

    — Ах, Ведден! Ведден Еллоу, ласкаво просимо, — невисока дівчина збігла вниз по сходах, дзвінко перебираючи підборами, і обняла мене.

    На секунду я оторопів, а вона вже відсторонилася і мило посміхнулася мені. Я стиснув її руку в гарячих долонях, відчуваючи, як жар розливається по обличчю, і розплився в дурній хлопчачій усмішці.

    — Елен...

    Яка вона була гарна! Просте домашнє плаття з високим мереживним коміром і пишними рукавами напрочуд добре підкреслювало її фігуру. Сіра з білими вставками тканина, квадратний виріз декольте, сітка в волоссі, що виблискувала сапфірами. Модний корсет, такий чужий жінкам Корсонії, також не стягував талію Елен. Господиня не терпіла замахів на гнучкість і свободу дихання.

    Елен виявилася першою жінкою, яку я зустрів після тритижневої поїздки від портового містечка. Селянки, дівки у тавернах, повії і мандрівниці містичним чином зникали, щойно я з’являвся на порозі якоїсь корчми. Ба більше, діти не плуталися під ногами, і навіть цікаві від природи людці не намагалися зав’язати розмову з чужинцем. На мені наче стояла якась мітка, що відлякувала всіх.

    — Отримав твоє запрошення. Подумав, ти не будеш проти, якщо я приїду раніше, — мій голос опустився до напівшепоту.

    — Проти? — Елен насупила брови. — Ми не бачилися дев’ять років! Ти просто мерзотник, Веддене Елло! Та ти хоч уявляєш, яка я була рада, дізнавшись, що ти тут — в Темних землях?!

    Я скорчив незадоволену пику і відвів погляд. Ніколи не міг вгадати, коли ця жінка жартує, а коли гнівається насправді. В минулому ми часто сперечалися. То були небезпечні, відверті, переповнені патокою і жовчю розмови. Спершу Елен тільки вигострювала майстерність, кусала ніжним отруйним жалом, грала зі словами, пересипала їх, немов монетки, що падали із дзвоном на підлогу. Вона не вміла зупинятися. Я часто ображав її грубими одповідями, не розуміючи, як слід лавірувати в цій війні подвійних сенсів. Лише з часом навчився ухилятися від провокацій, але от зараз вигадати дотепну відповідь не зумів. Тому тільки кивнув, підозрюючи, ніби ще трохи, й задерев’яніла спина покриється мохом та корою.

    — Все це, звісно, чудово. А тепер, якщо твоя ласка, я хочу відпочити з дороги.

    — Усе вже готово, — дівчина знову посміхнулася і вказала на слугу. — Брунс проводить тебе до кімнати, а якщо щось знадобиться — питай у покоївки.

    — Дякую, — без тіні подяки в голосі сказав я.

    Підбори знову дзвінко зацокали сходами, господиня зникла за якимось дверима, а мені лише через хвилину постало найпрекрасніше у світі видиво.

    — О, так! О, так!!! Так-так-так! — пристрасно вигукнув я і кинувся в гарячі обійми ароматної ванни.

    Замок клацнув за спиною, спітнілий пом’ятий одяг безладно полетів на підлогу, а дзеркало в кутку вихопило відображення смаглявого, зарослого в дорозі брудом і щетиною чоловіка. Минулого місяця я справив тридцять шостий день народження, навіть не підозрюючи, буцімто в цей несерйозний час самий Всесвіт готував для моєї пошарпаної тушки чудовий сюрприз. М’яка постіль, смачна гаряча їжа і солодке ігристе вино виявилися чудовим вибаченням від долі за шрами на плечах від кігтів химер, за рідку сивину в чорному волоссі, за слід від перелому на нозі.

    Весь день я віддавався порочному неробству. Служниця метушилася, виконуючи дрібні доручення, прала, прасувала одяг, начищала чоботи, прибирала скляну крихту з валізи. Значна частка тендітного лабораторного посуду не пережила подорож, але записи і зачарована колба з мутною речовиною залишилися цілі. Також не постраждала і пачка листів. Серед них лежало запрошення від Елен Данора до її родового маєтку на з’їзд магістрів темної магії. Я приїхав завчасно. А від наступного дня маєток перетвориться на зміїний рай. Наукові суперечки, особисті образи, мерзенні плітки за спиною... Обожнюю такі заходи! Так би всіх і повбивав. Та не колеги мене цікавили. Я приїхав, щоб зустрітися зі старими друзями.

    Зрештою, мені набридло ганяти дівчинку-служницю сходами. Елен була зайнята підготовкою до прийому інших гостей, а її чоловіка не вдалося побачити. Слуг в будинку виявилося напрочуд мало, вони напружено поглядали на мене з-під лоба і намагалися знайти собі заняття деінде. Яскраво-червоне вугіллячко сонця давно згасло за горизонтом, в згущених тінях будинок здавався ще старшим, ніж удень. Тріщини, немов зморшки, огортали товсті стіни. У теплому світлі чарівних світлячків мені вбачався відблиск смолоскипів старовинного замку.

    Я замкнувся в кімнаті і впав на м’яке ліжко. Глухий стукіт у скронях віддавався тремтінням по тілу, плоть самовільно відбивалася від сну. Знову і знову рядки листа пробігали перед очима, і впевнений, але втомлено-розмашистий почерк Дітера Данора знову заповнював собою мерехтливі прогалини в уяві.

    «Ти можеш залишитися з нами, в маєтку Гардіан, для тебе завжди знайдеться тут місце».

    Зійшовши на берег Темних земель, я не сподівався завітати до сім’ї Данора. Надто довго ми не спілкувались. Я довго розгладжував пальцями папір, думав, чи варто відповідати. Брався за чорнило кілька разів, мазав руки, викидав грудки невиразних думок. Я не писав Елен чотири роки, і не отримував ніяких звісток. Там, в Корсонії, крізь завісу повної тиші прорвався лише один голос — той, що покликав мене назад у Темні землі. Той, що належав єдиному володарю, якому не можна відмовляти. Це був владний, непорушний наказ імператора.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.