Лісовий бог

Ранок шорстким язиком облизує кіптяву із дерев

Вудлищем променів з обрію тягнучи немічне і старе

Коло, що стало холодним спомином, ніби забута честь

Доки ще вітер не згас як полум'я, доки ще час тече

Довго і міцно принцеса спатиме, зграю повівши в тінь

Не потривожить більш вовчими лапами трави обабіч стін

Тиша бездонна як очі мертвого сиплеться їй у сни

Й нікому більше тепер молитися Богові цих лісів

Стежки звірині розвіються попелом, стане вогонь дощем

Й нікому більше тепер піднятися, спершись на їх плече

Тільки підніме рогату голову той, хто лишився сам

І буде йти по кістках і згарищах хмарою на міста

А під копитами стебла чорнітимуть, плавлячись як асфальт

З неба здираючи ніби посмішку, хмар посірілий скальп

Смерть розіллється стираючи вулиці, криками стихне день

Згаснуть вогні ніби іскри полум'я, поглядами людей

А коли дим крізь туман розвіється, зникне як перший сніг

Білі хранителі лісу піднімуться, шелестом у імлі

І розчахнеться як зливами небо, стебел волога пам'ять

А із сухого як попіл пня

виросте новий

пагін