СТЕЖКА В МЕЛАНХОЛІЮ

Знов у вісні торую стежку в світ,

В який не всякого, за звичай, допускають.

Це - не театр… Тут роль свою не грають…

Бо дуже страшно в сяянні софіт,

Коли тебе, як ляльку розглядають.

Тут тьмяне світло ллється крізь туман…

На стежці тій стою уже не вперше.

Здається зараз іскрами розкреше

Мою Свідомість Мій Самообман,

Дороговказами із Власних Моїх Звершень.

Ні! Не туди! Мені в зворотній бік!

Там світ чужий. Чиєсь там Задзеркалля.

І де гарантія, що там нема провалля?

Думок і Образів ловлю я перебіг,

Та все на дотик… Наче шрифтом Брайля…

Ось крок у бік…А тут – суцільний лід…

Немов на ковзанці…Умить з гори спливаю…

За спиною враз Крила виростають!

Внизу – Смарагди Мрій… І той політ

Мене на стежку знову повертає…

Торую стежку. Навмання. У сні.

Сама Себе чомусь не розумію.

Та вслухуюсь в оту поліфонію,

Що Серце виграє в ту мить мені…

Іду лише в Свою Меланхолію.