Людина з набридлим обличчям / Обличчя, яке набридло..

Шістдесятники були внутрішньою моральною опозицією радянського тоталітарного державного режиму, серед них були політичні в’язні та «в’язні совісті», дисиденти.

Шістдесятники виступали на захист національної мови та культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники, художники, мистецтвознавці та інші діячі культури.

Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. Почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Після своєї смерті, він лишив прохання в заповіті:

«Коли я помру, знищіть усі дзеркала».

Це прохання писалось тремтячою рукою, помираючого від пневмонії, на той час лікування було дорогим, навіть для низького верства населення.

Матвій Мурчак – усе життя мріяв стати художником, однак, щоб не малював – усе, не досягало ідеалу. Так він і помер десь під Черніговом, залишившись невідомим майстром олійних фарб. Помер він в другій частині 1919-х роках. Не залишивши навіть синам ніякого спадку. Пів життя тяжко працював у колгоспі, а згодом отримав посаду бухгалтера на тому ж підприємстві.

Згодом в заможній сім’ї Витицьких, на Луганщині, в родині секретаря козначея села Георгіївки, народився син – Роман Витицький. З малечку любив малювати, інколи писав твори для шкільних свят. Голова родини Витицьких, хотів покинути селище і переїхати з родиною, ближче до Києва. Бо, схід України часто відвідували московити, а вони як родина, – що породжена українською кров’ю, не бажали знатися: ні з тоталітарним режимом, ні з тими, хто його упорядковує.

Так і сталось, у 1937 році, коли Романові було 17 років, родина Витицьких перебралась ближче до Києва. Знайшовши добру роботу і маючи гроші, Романа Витицького, батько віддав на навчання в Київський університет, на журналістику.

Роман добре навчався, а у віці 19 років пішов на практику у книжкове видавництво ( за рік до його закриття). Недовго пропрацювавши, він звільнився.

В 20 років, продовжуючи навчання в університеті, Роман познайомився з багатьма творчими комунами, що існували на той час, знайшовши багато однодумців серед українських спілок. Дехто, з української спілки запропонував Романові творчу виставку, його робіт, аби підтримати молодого митця. Витицький погодився, незабаром в національній бібліотеці Ярослава Мудрого, Роман Витицький і його новий товариш, провели акційну художню виставку картин в підтримку української культури в 1941.

Пізніше Роман зміг налагодити зв’язки з іншими «про-українськими» молодими діячами, зокрема Василем Симоненко в 1957 роках.

Почав відвідувати усі культурні заходи, наче тінь слідував за «ідеалом». Однак, в колі самого Симоненка, Романа Витицького не сприймали серйозно, вважали його розбещеним родиною дитям. Адже, він ріс в забезпеченій родині. Не знаючи ні горя, ні утрат. Якось Роман пообіцяв Василю, написати для нього картину, ту яка показала всім людям, який дух тріпоче в його жилах. Василь погодився представити товаришам, цю картину, коли вона буде готова, але не більше. Через думку своїх товаришів, щодо Романа, Василь вирішив не пов’язувати коло свого спілкування з Романом, адже ті, не сприймали його належним чином.

На початку 1958 року, Роман Витицький почав активну роботу над картиною. Ніч змінювалась на день, а Роман просидів над картиною 2 місяці, однак розумів, що вона не на стільки ідеальна якою б він хотів її бачити.

Тоді, Роман почав працювати помічником бібліотекара в архіві, день присвячував – роботі, ніч – написанню картини. Через нестачу сну, в нього почались серйозні проблеми зі здоров’ям: він помітно схуд, впалі й втомлені очі поступово почали згасати на тлі обіцяної картини. Однак, Роман продовжував свою роботу.

Якось заснувши перед картиною, пізньої ночі, йому наснився сон;

Чернігівщина – рідний край, де народився і де помер. Сини, які успадкували лише дім і більше нічого, люба дружина котра рано померла і він, невідомий нікому художник, митець, що володів олійними фарбами. Він згадав як писав у заповіті, аби після його смерті, усі дзеркала були знищені.

Прокинувшись від довгого сну, чоловік втомлено поглянув у цій картині себе – справжнього. Ту людину, що померла від пневмонії багато років тому, на самоті. Поглянувши на долоні, молодий художник розтер брудні мазки по пальцям, приклав блідого лоба до картини – на якій, був зображений він, Матвій Мурчак.

Він згадав усе своє минуле, хотів знову стати собою, приніс в кімнату велике дзеркало, аби поєднати обидва обличчя на картині і представити її іншим, як «ідеал життя».

Він довго малював цю картину, і постійно тінню слідував за Василем Симоненко, навіть, коли той не був поряд.

В 1960-х роках, постійно намагався влитись до кола «шістдесятницького» руху в Україні.

В 1962 році, зайнявся самвидавом і випустив свою першу збірку з трьох віршів під іншим ім’ям – Мартин Вурчак. Однак, як не намагався успіху він так і не досяг, люди були мало зацікавлені в його творах. Але він продовжував роботу над картиною, намагався за можливістю, показувати процес роботи іншим художникам.

Зображення невідомого митця, постійно змінювалось з кожним мазком, а інші митці бачили в цій роботі – окультизм, який не буде прийнятий іншими.

Роман Витицький став на кривий шлях свого життя, він хотів показати себе іншою людиною. Його обличчя серед інших діячів, вважалось «неприйнятим» суспільством. Усі заходи, що проводились за часів шістдесятників, він охоче відвідував, навіть якщо його ніхто не запрошував туди. Українці культуро-знавці уникали Романа, застерігали інших, не зв’язуватись з ним.

В 1963 році, одразу після смерті великого поета Василя Симоненка, Роман таки закінчив роботу над картиною і планував показати її товаришеві. Однак, про смерть Симоненка він дізнався на декілька місяців пізніше, хибно вважаючи, що сам Василь, за порадою інших діячів «того часу» уникав зустрічі з ним. Але Роман таки прийняв цей факт, і навідувався час від часу до могили покійного.

Розуміючи, що той, хто міг би по справжньому оцінити його творіння – помер, Роман Витицький увійшов до українсько-культурного простору знову у 1965 році, а до того зник з поля зору на декілька років. Назбиравши достатньо коштів, він змінив своє ім’я на Мартина Вурчака і переїхав до Польщі, почавши працювати там редактором газети.

Як зазначено вище, він повернувся до України в 1965 році, коли більшість українських митців вже забули про «окультиста» - художника Романа Витицького.

Мартин Вурчак зміг доєднатись до нової української спілки молодих художників, а також знайшов роботу в Київському Соборі на реставрації деяких картин чи ікон.

Відпрацювавши там декілька місяців він повернувся до батьківського дому, осівши під Києвом.

Поступово відвідуючи деякі заходи, збори чи вечори поезії, він вирішив відкрити нову виставку картин в батьківському домі, куди запросив всіх художників і починаючих поетів. Родзинкою вечора була та сама картинка, яку він закінчив після смерті Василя Симоненка і вірш, який він присвятив «ідеальному собі»:

«Полум’я жовто-блакиті у очах,

Безсило ллється в бік мої країни.

У спогадах, де жовтії поля,

В зображенні лиця, ціє картини.

Блукав за ідеалом незкінченно,

Стикався з образами в мій бік.

І уникав повчання – не учення,

І так, із року в рік.

Боротьба з самим собою закінчилась,

На смертному одрі.

Останнє, що хотів, подарувати світові;

Свою любов, безмежну вірність.

А мою кров, рознесли докори зневіри,

Що я «окультнеє» дитя, самого себе зрікся.

І озирнутися не встиг, до свого світла.

Моє життя в пориві вітру,

Я поневічив сам, фарбуючи чоло.

І пальцями, і тілом.

Моє життя, спотворило те світло,

Що я роками малював.

Жадав себе у тому світлі,

Хотів змінитись, стати іншим.

І повернутись у минуле,

Щоб не забули мене, ті.

Святі на крилах, що розрадять,

Моє душі;

Рятуйте ж світло!

Як я залишився один.

І набрид вже власний розум.

Я знищив все, як власне й прозу.

Дивлюся вгору, а світла вже не має.

Бо, я у темряві згасаю.»

А 16 квітня, 1965 року, через три дні після виставки, де він нарешті показав свою картину, Роман Витицький – невідомий нікому український поет і художник, під ім’ям Мартин Вурчак – застрелив самого себе. Не залишивши жодного спадку, ні згадки про себе.

Родичі Витицького продали картину закордон, де згодом її було втрачено.

Розплющивши очі, старий і хворий чоловік поглянув на заповіт, що лежав перед його очима і підпис – Матвій Мурчак.