Людина з набридлим обличчям / Обличчя, яке набридло..

тремтить рука, чорнильна крапка;

і погляд падає до столу.

від заповіту і нагору,

у світло, писаної долі.

сім'я - це скарб, у спадок волі;

народиться дитя,

-ні, він митець!

і посвятив святий отець,

бажаючи: нести хреста.

його усі би шанували,

народжений творити!

і рідна кров йому казала:

- тікай від московитів.

рік повноліття, переїзд, робота батька;

він має статок і сім'ю.

не знає бідності, нещастя;

і сина вивчить Києвське НАУ.

породжений в любові, в вірі;

шанує чесність та добро.

і йде редактором, в письмо,

і закриває світ воно.

навчання й довга тяжка праця,

такої участі не хоче.

а серце творчістю тріпоче,

там "ідеал" на горизонті..

тобі майбутню долю врочить.

минає час, він в колі вільнім,

шукає серед інших - вірних.

а їх не має, усі ворожі.

шукають у вірності лиш "гроші".

ніби, ті картини в юного творця,

мальовані рукою божою,

всевишній!

немає кращого за цю "мазню",

що з грішми;

продамо, на розвиток "української культури" - звісно.

ти нам, довірся.

ми в цьому колі чинимо " ніяке не злочинство",

лишень твою довіру, юнеє хлопчисько!

не знав ще він, що буде далі..

у тому виставочному залі.

стискає руку доброчесно,

новий товариш, у братерстві.

за ним - як тінню, ліпший друг;

ховається в тіні "тяжкий ланцюг".

хто він?

безіменний митець?

і звідки взявся не відомо.

Симоненків пес, за ним вештається всюди.

шкода хлопака, він юний.

він пише чи фарбує дюни?

хто зна?

якийсь митець.

без імені, іди у люди!

і набридає всім - обличчя,

що миготить перед очима.

а це лише митець - Витицький,

у ролі няньки, якщо стисло.

це безсоромнеє дитя,

йому немає місця в колі,

він обіцяє вже картину, для Василя,

мовляв: побачать інші "хто він".

з нудьгою інші позіхають,

про Василя усі й все знають.

а хто цей, з набридаючим лицем?

що прикидається "творцем",

миготить перед очами,

кінець з кінцем.

минає рік, Роман в роботі,

він пише фарбами в скурботі,

картину, що пообіцяв для друга,

а той, для нього "ідеал" культури.

повз впалі очі, худорляве тіло,

він не з репресіями в ділі.

не знає він, як тяжко бути..

поетом, коли "влада губить".

у день - робота, там папери;

архів не спить, говорять двері.

вночі - цей дім, у фарбах віра,

два місяці, як гра у звіра.

і встигнути ж треба всюди,

він полонений! - говорять люди.

не слухає, мовчить, очами знає..

хвороба ж мовчки підступає.

закривши очі, лишень на мить;

згадає щось, у сні гнітить:

там батьківщина, рідний край..

не край вже душу, покарай!

усе згадав, минуле своє,

синам хоч шось?

а їх же двоє.

нічого?

коханню, що цвіло на полотні,

і вицвітало у землі.

у тому сні:

життя минуло,

безмежно час летів, минув!?

а як же мрії, пензлі, фарби?

прокинувся і ними б марив.

перед очима заповіт.

- невже не встиг?

і відповідь:

-ще встигну.

розплющить очі, втома вкриє тіло,

і змінить віру, в яку не вірив.

картина та і дзеркала,

забутий заповіт.

-зустрінь мене другого,моя державо!

змінився, зовсім інший.

хто він?

набрид, нехай він піде.

за шістдесятниками гине.

не схожий він - ні на кого.

"і ми не знаємо такого."

картина досі у процесі,

він пише вірші поетесам,

і намагається удати " творчий задум"

усі вже знають його план.

його вірші були забуті,

він безіменний, лізе в люди?

нахіба йому до наших кіл?

не має місця, це ж круглий стіл.

ви бачили його роботу?

художники - не бачать "вроду",

там купа фарб, то чорне й біле,

"він окультист", в богів не вірить.

невже?

його творіння зіпсувало?

творця, творіння "розірвало".

це жах, панове, -

говорять люди.

таке не виставити в люди!

Набрид, його обличчя вважалось "неприйнятним",

не стійте поряд з творцем "нездарним".

панове, сором!

ховайтеся, у свої нори.

Аж раптом "ідеал" помер.

нема кому оцінити той "шедевр".

картина "ідеального його життя",

а "ідеалу" вже і нема.

тиша у грудях, він їде з країни,

нещасна, "окультна" душа з України.

хто це?

забули усі вже давно.

ім'я змінилось, зникло вапно.

65-й, не шістдесятник, у колі тім,

не відомий "фанатик".

до України вертається,

у серці єдина.

За спиною в минулому:

"окультна картина".

стає членом спілки "юних митців",

не каже про минуле,

малює зі снів.

працює над іконами, святого собору,

кидає усе й дивиться вгору.

повертається вже до батьківського дому,

виставляє картини, кличе до двору.

багато гостей, відкритий вечір;

читає у голос для гостей свій вірш.

віриш?

цей митець вже інший.

через три дні, 65-й,

душа ще у п'ятах,

а спогади розп'яті, немов якийсь бог.

Мартин Вурчак погасив свій борг.

застрелив свою душу,

і більше не мусить,

казати, що "ідеалом" був...

але не він, але ж він вірний..

ти не віриш?

ніхто не вірить.

розплющив очі, чорнильний підпис;

і пневмонійний кашель вибіс,

на заповіті - Матвій Мурчак,

й нове життя, не зміниться..

це знак.