Конкурс фантастики

Графіки залежностей ніяк не сходилися, хоча всі дані я перепровірив вже по третьому колу. Вирішив зробити перерву в роботі, відкрив браузер на закладці конкурсу й звично оновив сторінку. Знову розчарування — кількість творів, що була на розгляді, збільшилася, а тих, які допущені до конкурсу, так і залишилася незмінною. Моє оповідання аж півтора місяця чекало на розгляд. Завершення прийому робіт на літературний конкурс фантастики “Квантовий стрибок” переносилося вже третій раз і, з урахуванням того, як повільно розглядалися організаторами твори, кінця й краю цього процесу було не видно.

Якесь квантове тупцювання на місці, а не стрибок! Ні, я розумію, що для масовості конкурс зробили відкритим та приймали оповідання не тільки від співробітників Науково Дослідницького Інституту Квантової Фізики, але й усіх охочих, тому часто організаторам доводилося читати та відхиляти маячню всіляких профанів. Але чому через це повинен страждати я — старший науковий співробітник, що написав чудове оповідання у жанрі наукової фантастики, як того вимагали умови конкурсу?

Настрою для роботи не додалося. Я підхопився, взяв м’яту пачку цигарок, що лежала поруч з монітором і пішов до нашої курилки.

В невеликому приміщенні з гарною вентиляцією, яку Інститут виділив для курців, зрідка було порожньо. От і зараз тут був високий та худий, як жердина, Петро з лабораторії Парадоксів часу, дорідна Ганна Миколаївна з бухгалтерії, якийсь молоденький стажист, ім’я якого я не знав, та Мишко з нашої лабораторії. Він здавався мені схожим на Карлсона зі старезного, ще радянського, мультфільму — невисокий, фігура у формі груші, великий ніс картоплею та рум’яні червоні щічки. Голос в нього був хриплуватий — так само як у героя мультика. А патякати язиком він любив — справжній базіка. Від нього ми завжди чули купу анекдотів та різних веселих історій з його життя чи з інтернету. Щоправда, ніхто не міг сказати, що ж саме він робив в лабораторії. Мишко був асистентом професора Ткачука, але яку саме наукову роботу він проводив, чи хоч до чого вона дотична — про це Мишко ніколи не розповідав — або відмовчувався, або переводив бесіду у якийсь жарт. Ось і зараз він тільки закінчив розповідати один анекдот, як прийнявся за новий:

— Два студенти перед сесією.

— Що читаєш? — питає один одного.

— Квантову механіку.

— А чого книга догори ногами?

Мишко зробив майстерну паузу, хитро гляну на нас і закінчив:

— Та яка різниця?

Всі присутні розсміялися. Ми ще хвилин п’ять потеревенили про погоду, якість та свіжість котлет в їдальні Інституту та ремонт туалету на третьому поверсі. Нарешті всі докурили. Ганна Миколаївна манірно зробила останню затяжку крізь довгий вінтажний дамський мундштук та струсила недопалок в урну.

Коли ми вийшли з курилки, я вже налаштувався на роботу. Поки йшли коридором в голові крутилися ідеї щодо того, де може бути помилка в розрахунках. Вже перед самими дверима нашої лабораторії, куди заходив я та Мишко, мої думки різко перервала сирена. Оглушливий звук супроводжувався блиманням червоного світла від світлодіодних ламп на стелі. Ми збентежено завмерли. Двері відчинилися і я зустрівся очима з не менш спантеличеним доцентом Сергієнко.

— Що сталося? — спитав він, немов й справді очікував, що ми знаємо.

— Не знаю. Може пожежа? — зробив припущення я.

Наче у відповідь на нашу розмову на доданок до сирени заверещали гучномовці, що висіли на стелі:

— Увага! Червоний протокол. Це не учбова тривога! Червоний протокол.

З лабораторії до коридору почали виходити й інші співробітники. Кожен хотів узнати, що ж воно таке, або поділитися своїми думками з цього приводу. Через сирену та гучномовці зробити це можна було тільки криком тому наш невеликий натовп став нагадувати якийсь мітинг. В коридорі почали відчинятися двері інших лабораторій та кабінетів і з них виходили так само розгублені співробітники Інституту. Тільки Мишко мовчки, розштовхуючи ліктями інших, поспішив до свого робочого місця. Мабуть, телефон забув чи ще щось важливе. Може й мені не стояти тут як дурню, а забрати свої речі? Що взагалі треба робити при тому червоному протоколу? Стояти? Бігти? Йти в укриття?

— Увага! Червоний протокол. Це не учбова тривога! Червоний протокол. — продовжували по колу гучномовці.

Я побачив, як Мишко присів біля свого столу і щось дістав. В його руці блиснув метал. Мишко підвівся. На його обличчі була та сама посмішка, з якою він розповідав анекдот п’ять хвилин тому. Мишко витягнув вперед руку. В ній був пістолет! Через мить гримнув постріл. Він був настільки гучним, що оглушив мене та на мить перервав вий сирени та волання гучномовців про червоний протокол. Час, здається, на секунду завмер. Немов в сповільненій зйомці Сергієнко, що стояв у дверях поруч зі мною, похитнувся, схопився руками за груди й повільно осів на підлогу. На його лабораторному білому халаті розповзалася червона пляма. Все завмерло, навіть звук сирени та гучномовців хоч і не затих, але відійшов на якийсь другий план, став просто неважливим фоном. Дуже гучно, здається на межі ультразвуку, заверещала Оленка — красуня-асистентка професора Кравченко. Її вереск розірвав сповільнену зйомку і час повернувся до звичайної швидкості. Я з жахом побачив, що Мишко переводить пістолет вже на мене. Смикнувся, намагаючись втекти, але другий постріл пролунав швидше ніж я навіть зміг повернутися в напрямку коридору. Я відчув сильний поштовх у груди. Знову з’явилося відчуття сповільненого часу. Повітря згустилося, як кисіль. Я повільно опустив погляд на свої груди й побачив як червоніє і мій халат. Встиг здивуватися, що не відчуваю болю і тут в очах потемніло і світ перестав існувати для мене.