Елегія на березі Ганги

1.

Стоїмо з тобою під гаснучим ліхтарем -

Ми стомились уже від догм і нудних дилем;

Світло тіні химерні кидає на твоє чоло,

Щось закуте в мені, відчуваю, чомусь ожило.

Ти лавандовий цвіт притискаєш до дужих грудей -

Заховай мене від зрадливих і заздрих людей,

Заховай мене від жорстокості і дощу,

Руку дай – я ніколи тебе більше не відпущу.

Тут і зараз, на березі теплої Ганги-ріки

Хай з’єднаються міцно два серця і дві руки,

Хай у небо злітають вусаті блискучі соми,

Хай проміння засяє між хмарами і людьми,

Хай заквітне ліс і наповняться соком плоди,

Хай прийдуть черепахи святої напитись води,

Хай розвіється небом жовто-біло-зелений стяг!

Ти і я - полонені в далекосхідних світах.

2.

У зіницях твоїх чорніє глибока ніч…

Не шукай мене, милий, і більше ніколи не клич!

Затулю паранджею із шовку лице своє -

Заховаю всі рани, що серце від них гниє.

Вже зів’яли ті квіти, які ти мені дарував,

І забулась та пісня, яку ти для мене співав.

У кутку стоїть сумно в павучих плетіннях ситар -

Десь у мандрах безцільних себе загубив пісняр.

На уста твої спраглі хай не ляже моє ім’я

І до чаю пекучих спецій додам не я -

Ти обрав для себе гарячого сонця жар

І навік відрікся від місячних моїх чар…

Перед нами відкрив свою браму осяйний Дзен, -

Та отрута миттєво влилась до розбухлих вен!-

Захитався від вітру, згасши нарешті, ліхтар.

Біля Дзену стояли порожніх двоє примар…

3.

Я стою у полі, підкидаю у небо червоний гулал -

Тепла сиплеться фарба на лиця мого білий овал.

Ти промовчиш, пильно вдивляючись у далечінь -

В горизонт, у якому от-от розчиняться журавлині ключі.

Я зустріла тебе в обіймах жарких ліан,

Я повірила у любов, а у серці твоїм був лише Іман.

Синє сарі зім’яте в дорожньому рюкзаку,

Із кишені пелюстки лотоса сиплються у святу ріку -

Залишаю тебе поміж брахманів і почвар,

Мимоволі здійснюючи почуттів своїх джаухар.

Але перш ніж покину омріяний Індії край,

Я скажу тобі дещо, а ти лиш запам’ятай:

У той день, коли Індра вдарить в небесні громи

Хтось стоятиме тут, але, звісно, уже не ми.

Хтось згадає, в індійському небі рахуючи сотні орбіт,

Твій далекий, ніким до кінця не збагненний Схід.