Три новели для Білочки

Над високим курганом бовваніли боввани, оповиті туманом, ніби сивим саваном

У степу вечоріє рано. Сірі сутінки, ніби сивий саван, опускаються над духмяним степом. А від висушеної сонцем ріллі, на яку щойно впали перші краплі роси, підіймається прозорий вечірній серпанок.

Четверо чоловіків, обережно крадучись, підіймалися на пагорб. Мовчазні статури кам'яних бовванів суворо дивилися на них кам'яними очима з-під ретельно витесаних зіниць.

— От же вміли предки істуканів робити, — вигукнув лисий високий чоловік з довгими сивими вусами. — На віки. Тисячоліттями тут стоять під всіма вітрами, дощами та пекучим сонцем. І ще стільки ж простоять.

— Це були наші предки, а не ваші, — вигукнув кремезний чоловік з чорним волоссям. — Кипчаки ставили цих баб. А кипчаки — це наші предки.

— Наші теж ставили, — заперечив сивовусий. — Просто робили вони це раніше.

— Це ж які такі предки? — вигукнув чорнявий. — Наші степами ходили, коли ваші ще по деревах лазили.

— Та годі вже сперечатися, — втрутився блондин с коротко стриженим волоссям та охайною борідкою. Він нервово мацав у кишені розгортки рацію. — Одні наші предки тут орали та сіяли й збирали врожай. Інші прийшли сюди пізніше. Кого в нас не було? Всі лишили тут свій слід. І всі вони тут…

Четвертий, рудий, нижчий за всіх ростом, з величезною рудою бородою, просто коротко наказав всім замовкнути і краще спостерігати з пагорба ворожу позицію, де розташувалася батарея.

Вдалині щось гримнуло. Почувся різкий огидний свист. Вибухнуло так, що у всіх чотирьох заклало вуха. Грудки землі та уламки каміння полетіли в усі сторони. Чоловіки впали на землю, прикривши вуха долонями. І розверзлося пекло.

Снаряди били по кам'яних статуях, наче то були будівлі. Кам'яні крихти змішувалися з металевими осколками та летіли в усі боки. Один залп, другий, третій. Нескінченна черга пострілів. І всі туди, де стояли істукани.

Чорнявий застогнав, з його шиї хлистала кров.

Канонада стихла так само раптово, як і почалася.

— Ахтеме! — викрикнув рудий, і метнувся до нього. Він гарячково порився в похідній сумці, дістав портативну аптечку, витягнув турнікет та бинти і знову скрикнув у відчаї. — Сонна артерія!

На його очах виступили сльози. Нічого вдіяти вже було не можна. Чорнявий вмирав, і зупинити кров, яка витікала із сонної артерії. не міг жоден бинт і жоден турнікет. Зціпивши зуби, командир перев'язав рану турнікетом, і почав накладати бинти.

— Навіщо? — прохрипів Ахтем. — Я все одно помру. Ти лише відтягуєш те, що неминуче…

— Друже, не йди! — гукнув до нього лисий. — Затримайся трохи. Коли відійде твій дух. Попроси, щоб тобі дали час побути з нами до ранку…

— Кого попросити? Я вмираю… — прохрипів Ахтем.

— Попроси янгола. Який прийде забирати твою душу. Попроси трохи часу. Щоб твій дух був з нами. А зі світанком хай забирає.

— Навіщо ти просиш про таке!? — роздратовано спитав командир чоти.

— Я ж казав. Я характерник. Від діда-прадіда. Ці нелюди зчинили наругу над всіма нашими предками. За це вони повинні відповісти. Ми мусимо їм помститися!

— Аллах здійснить помсту… — прохрипів Ахтем. Його очі закрилися і почали скляніти.

— Ми ця зброя в руках Аллаха! І всіх богів! — гукнув Олекса-характерник.

— Якщо не ми. То хто? — спитав білявий Павло.

— Ви що подуріли? — спитав командир. Подивився в очі Олекси і відсахнувся. На нього дивилися темні очі, в яких разом із полум'ям палав гнів. Він не жартував. Прозора фігура Ахтема виникла поряд із його бездиханним тілом.

— Я попросив янгола смерті, — сказав Ахтем. — І він дозволив мені побути з вами до ранку, до сходу сонця, як ви і просили.

— А тепер, браття, — сказав Олекса. — Ось вирва глибока. Розведемо тут багаття, я посиплю трави, наб'ю люльку. І мені треба подивитися, що там у ворогів.

Вони склали огнище з маленьких камінчиків, що були уламками від розбитих статуй, розвели там багаття. і Олекса кинув у вогонь трохи трави. Він розкурив люльку і заплющив очі. На мить командирові здалося, що з його боку разом із димом злетіла тінь. Олекса сидів незворушно, наче спав. Потім розплющив очі.

— Там стоїть чотири гармати. А там з ними обслуга. По десять на кожну гармату. Всі вони азійці. Буряти чи тувинці. А отже в нас є шанс їх налякати. Ти, Ахтеме, будеш звертатися до них своєю рідною мовою. і вони тебе почують. Але з ними чотири командири чоти. І головний командувач. Вони росіяни. Цих покидьків я візьму на себе. Я порину у глибокий транс. А ви двоє — вимажтеся у золі та пилюці, нанесіть на себе ще кров Ахтема, і покрийте себе кам'яною крихтою. Ніби предки, що постали з могил. Візьміть всі наші ножі — і тактичні, і метальні. Доведеться їх застосувати. Багато і часто. Ми з Ахтемом здіймемо галас, наведемо шороху у таборі. А ви підкрадіться. Кого треба, тихо зніміть, підпаліть ящики з бека, щоб було гучно і паніка здійнялася. А потім тихо по одинці мочіть наших ворогів.

Білявий Павло та рудий Валерій зробили, як наказав їм характерник. Вимазали обличчя пилюкою та сажею, вивалялися у золі і кам'яному кришеві. Вони самі стали схожі на ті статуї. Олекса дістав флягу, випив якійсь ароматний напій, якесь зілля. А потім ліг поряд з тілом Ахтема.

Від його тіла відділилося його прозоре тіло — повна подоба його могутньої статури з лисою головою та сивими вусами.

Олекса поплив в напрямку ворожого табору, і душа Ахтема попливла за ним. Трохи подалі кралися Павло та Андрій.

Вартові одразу помітили прозорі тіла, що ледь помітно мерехтіли та світилися у темряві.

— Ви поріддя нижнього світу! — загримів голос Ахтема. — Ви мерзенні покидьки, діти собак та гієн! Це ви спаплюжили боввани, які було встановлено на честь наших славних предків! Ми, діти тих, хто похований в цій землі! Ми прийшли вас покарати!

Ахтем наблизився до вартового. Той щось прохрипів, і вистрелив у прозорі тіла. Кулі пройшли наскрізь. Ахтем наблизився до вартового і стиснув руки на його горлі. Той захрипів і впав, зронивши з рук зброю. Другий сам кинув зброю та намагався втекти, але руки Олекси так само придушили його і тримали доти, поки той перестав дихати.

В таборі ніхто не спав. Тут вирувала п'янка. На старому касетному магнитфоні надривався Віктор Цой:

"Группа крові на рукавє, мой порядковий номер на рукавє, пожілай мнє удачі в баю, пожилай мнє!"

— Я бажаю вам лише наглу та жорстоку смерть, виродки! — прокричав Олекса.

І його почули. Буряти, які сиділи біля багаття, пили горілку з пляшок та закусували сухим собачим кормом, повернули до нього голови. Хтось підняв автомати та почали хаотичну стрілянину. Кулі летіли крізь Олексу. Поряд з ним в повітрі виникнув Ахтем із обличчям, перекошеним гнівом. Він поплив просто в гущину переляканих бурятів. Дехто почав стріляти в нього, але кулі вражали їхніх товарищів.

— Пєрєстать стрєлять! — заволав командир. Але його ніхто не слухав. Якась шальна куля вразила його прямо в голову і він впав обличчям донизу.

Ахтем наблизився до одного з бурятів і почав його душити. Решта з криками, піддавшись паніці, почали бігати туди-сюди, дехто продовжував стріляти куди заманеться. Вороги падали у багаття і вибігали охоплені полум'ям, дехто примудрився розлити горілку і вогонь вже охопив їхні речі. Зайнялися намети. Там напевно знаходилися якісь горючі матеріали, отже і вони додали вогню. Почали рватися патрони в ящиках, що загорілися. І тут почали рватися снаряди, до яких добралися Павло та Андрій. Вони, користуючись загальним сум'яттям, тихо підкралися до вартових біля гармат і вирізали їх, а потім підпалили і ящики зі снарядами.

Від криків, метушні та вибухів буряти просто збожеволіли. Вони кричали, бігали по табору. хтось намагався втекти. Їхні командири почали стріляти у повітря, щоб якось навести лад. І були вбиті своїми ж переляканими підлеглими. Дехто збагнув, що це душі прийшли мститися за те, що вони накоїли, і з риданням впали на коліна, і почали просити прощення. З сорока людей серед ворогів живих лишилося не більше дюжини. Всі вони були до смерті перелякані.

— Що з ними робити? — спитав Павло в Олекси. — Пробачити і відпустити?

— Ти про це не мене питай. А в Ахтема. Що скажеш. Ахтеме?

— Аллах пробачить. Якщо захоче, — відповів Ахтем. — А вам треба прискорити їхню зустріч з Аллахом.

Розвідники підійшли до бурятів, що стояли перед ними на колінах. Одному за одним вони перерізали горлянки.

— Це занадто жорстоко, — сказав Андрій. — Ми повинні були взяти їх в полон.

— І що б робили з ними? — спитав Олекса. — Ми далеко в тилу у ворога. Нас послали на розвідку.

— На розвідку, — погодився Андрій. — А ми просто взяли і вирізали цілу їхню батарею.

— Якщо розкажемо, ніхто нам не повірить, — сказав Павло.

— Нам і не треба, щоб нам повірили, — сказав Олекса. — Справи свідчать більше, ніж слова. Вони всі мертві. І це зробили ми! Я повернуся у своє тіло. А ти, Ахтеме, якщо хочеш, можеш проводити нас до бази. Ми мусимо віднести твоє тіло…

— Ні, брати мої. Покладіть моє тіло у найглибшу вирву. Присипте мене землею. Я хочу покоїтися поряд з моїми предками. Скіфами, сарматами, кипчаками й козаками. Я хочу приєднатися до них, і бенкетувати з ними на цьому кургані.

— Вони б пишалися таким нащадком, — сказав Андрій.

Характерник повернувся у своє тіло і піднявся на ноги. Мовчки вони виконали останню волю побратима — поклали тіло у вирву та працюючи саперними лопатками у шість рук, закопали його біля кам'яних баб, поряд із предками.

Потім вони спустилися з пагорба, перепливли річку, і повернулися до своїх — у ще не захоплену ворогом західну частину міста.

А вранці через зраду місцевих поліціянтів у місто Ізюм ввірвалися російські танки. З боями рота розвідників вирвалася з оточення і пробилася до своїх.