Три новели для Білочки

Цикади стрекотали майже в унісон із кулями. Кулі свистіли, скреготали, чиркаючи по землі зовсім поруч, збиваючи верхівки з квітів і скошуючи польову траву подібно до помаху серпа женця.

Микола з позивним Грач здригався кожного разу, як чергова куля впивалася в землю зовсім поруч із ним.

— Що, недавно на нулі? — спитав сивий старшина з позивним Дідух. Він ляснув товариша по плечу. — Нічого, ще звикнеш. Як кажуть, двом смертям не бути, Смерті боятися не варто — якщо вона тебе настигне, ти її вже не відчуєш. Тож не трясися тут, наче трясогузка.

Грач потрусив головою та кілька разів глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися.

— Повзіть, сучі діти! Чорти б вас побрали! Ще трохи! — надривався сержант. Штурмовий батальйон, мать вашу! Замість трьох сотень за штатом три десятки за фактом. А ви штурмуйте, бо наказ! Бо генерал стрілки на мапі намалював. Він хоч на рельєф дивився, чорт вусатий? А щоб його чорти побрали, падлюку!

Щось гримнуло поряд. Грудки землі полетіли в усі боки. І знову вибухнуло, вже ближче.

Дідух щось прокричав, боляче копнув Миколу під ребра та покотився вбік, у ледь помітне заглиблення у землі. Микола второпав, що від нього хотіли, та покотився слідом. Ще три міни лягли біля того місця, де вони щойно перебували. Суха трава загорілася, пішов дим.

— З висоти падлюки валять, — Дідух сплюнув. — І оцю висоту треба взяти. Бо наказ…

Знову щось гримнуло зовсім порад, в повітря піднявся фонтан з пилу та бруду, а у землі лишилася вирва. Почувся крик.

— В нас двоє поранених! — крикнув хтось позаду. — Посікло осколками.

— Турнікети накладайте, — вигукнув сержант. — Хутко, бо кров — не водиця. Як витече, то помруть.

Обстріл припинився. Наступила незвична тиша, хоча в Грача ще досі дзвеніло у вухах та гуділо в голові.

— Викликай янголів на колесах. Хай вивезуть трьохсотих, — гукнув Дідух до сержанта.

— А якщо Ланцет прилетить? — озвався сержант. — От вчора…

— То було вчора. — сказав Дідух. — По дурості. Наш фельдшер захотів свою зазнобу покатати, краєвиди показати. От і показав. Мінус один амбуланс.

— Та в них тих ланцетів, як собак нерізаних, — озвався хлопець з позивним Сікач, який тримав ручний кулемет, здатний збивати безпілотники. На нього та ще одного, з позивним Чобіток, і покладалися всі надії.

— Коптер показав, що в них там на пагорбі цілий дот, — сказав хлопець з позивним Сокіл. — Важко буде їх брати.

— А димові гранати нам дали для чого? — спитав дід. — Всіх викуримо, аби туди дістатися.

— Рота! Слухайте сюди! — гукнув сержант. — Зараз ми чекаємо на янголів. Хай заберуть поранених. А потім підпалюємо траву з трьох сторін і йдемо в атаку на орків. Повземо та біжимо короткими ривками там, де сліди коліс! Вчора ввечері там Хаммери проїхали, частину ділянки розмінували.

Нарешті проревів мотор, і джип болотяного кольору під'їхав майже впритул. Четверо бійців понесли поранених товаришів, і тут почулося кілька пострілів. Бійці впали. Один хапався за шию, другий стогнав тримаючись за ногу.

— Снайпер! — прокричав Дідух, — Лягайте! Молот, ти куди?

Кремезний чоловік витягну "трубу", яку ніс на спині, став на одне коліно, витягнув з торби круглий предмет, загнав його в дуло, так що щось клацнуло, та натиснув на спуск. Через кілька секунд почувся вибух з боку пагорба.

— Дарма витратив міну, — сказав йому сержант. — Снайпер вже змінив позицію.

— Похер, — відповів Молот. — Хай знають що їм "отвєтка" прилетить.

— Треба берегти набої, — сказав сержант. — Це в кацапів постачання безперебійне. А в нас…

— Ще двоє поранених, доведеться везти, — відрапортував Дідух. — Хлопцю з пораненням в шию зупинили кровотечу. Жити буде. Той, кому в ногу влучили, теж, але вже небоєздатний.

— Гаразд, — сержант махнув рукою. — Везіть їх на базу. А тепер хлопці, давайте вогник. Треба димову завісу.

Четверо вояків заклацали запальничками, вилили бензин. Вогонь швидко охопив суху траву. Повалив чорний дим.

— Марс, Снікерс, ви готові? — гаркнув сержант. — Готуйтеся прикрити. Перша група, вперед!

Перша чота рушила вперед, і справа затріщав кулемет. Дав коротку чергу та замовкнув. Минуло пів хвилини, і в тому місці, звідки стріляв Марс, гримнула міна. Потім ще одна, і ще одна, і ще.

— Марс, ти живий? — гукнув Дідух.

— Аякже! — озвався Марс. — Тіко пику замазюкав.

— Відмиєшся, як повернемося, — гукнув Дідух. — Молоте! Жахни даруночком по підарах!

Молот підняв "трубу" на плече, навів та натиснув спуск. Потім заклав другу міну і випустив. Вибухнуло так, що у всіх ледь не заклало вуха.

— Йой! Оце так ти поцілив! — гукнув сержант. — У бека влучив!

— Друга чота вперед! — гаркнув сержант. — Короткими пробіжками! Третя за ними! Тобто за мною. В темпі, поки підари не очуняли!

Короткими перебіжками солдати рушили вперед. Знову застрекотав кулемет. По вояках полетіли кулі, і ще двоє впали без духу, бо їх скосила черга. Товариші намагалися їм допомогти. Але лише переконалися, що вже нічого не вдієш. Один зловив кулю у руку і застогнав, впавши на землю. Дідух дістав бинт та замотав рану на скору руку.

— Падли. Утесом шмаляють,— прокричав хтось.

— Снікерс, йоб твою мать, не спи! — прокричав сержант. — Стріляй!

— Снікерс! — прокричав Дідух. — Не гальмуй, снікерсуй!

Той підняв голову, прислухався, поставив кулемет на горбочок і дав чергу, потім ще одну. Один ворожий кулемет затих.

— Невже влучив? — здивувався Грач.

Дідух захихотів.

— Ага, таки влучив. Прикинь. На звук же стріляв. Кулеметник від бога! Але ж гальмує. Як задумається. замріється. Може посеред бою застигнути. Лише такий крик і допомагає.

— А чому ви його назвали Снікерсом? — спитав Грач.

— Тому назвали. Ще в учебці кричали йому "не гальмуй". Воно і подіяло.

— Третя чота вперед!

Грач побіг за усіма, то падав, то знову підіймався. Їх вже не прикривала димова завіса. Ще двох поранених довелося відтягати з лінії вогню та покласти у вирву, нашвидку перев'язавши рани. Тепер пагорб з укріпленнями було добре видно.

— Всі на землю! — гукнув сержант.

Застрочили два кулемети. Пулі знову чиркали зовсім поряд.

— Сонце їм світить в очі, нам пощастило, — зауважив Дідух. — На тактичних окулярах зекономили.

— Молоте, витягай трубу!

— Лише чотири міни залишилося. Чи варто зараз витрачати?

— Треба, чорт забирай! — закричав Дідух. — В нас ще двоє загиблих! Ну, всип їм!

Молот підвівся, вставив міну та відправив її у політ. Потім другу. Гримнуло двічі, і один кулемет затих.

— Марс! Як почне стріляти, дай чергу, прикрий нас! — крикнув сержант. — Рота, підйом! Всі в атаку!

Вояки піднялися і кинулися до укріплення. Знову застрекотів кулемет. Ще один впав, і тут зліва дав чергу Снікерс. Сам, без наказу. Дві черги. І ворожий кулемет затих.

— Невже влучив? — вирвалося у Грача.

— Вперед, поки не оговталися! — гукнув Дідух.

— Марс, Снікерс, дайте три черги на прикриття! — закричав сержант.

Перші штурмовики уже стрибали в окопи, кидали гранати з "димовухою".

Грач добіг вже з третьою чотою. І побачив мертвого ворожого кулеметника. Все його тіло було в дірах.

"Навіть без броніка", — подумав Грач. Він схопив кулемет і направив його в бік бліндажа. Звідти почали вилізати орки з автоматами ППШ напереваги. Вони хиталися, в одних тільняшках чи взагалі з голими торсами, на яких синіли наколки. Тепер вже Грач розстрілював їх майже впритул.

— Кидайте зброю, чорти! — крикнув сержант. — Позиція захоплена!

— Русскіє не здаютса! — почулося з бліндажа, і в бік сержанта полетіла граната. Це був їхній командир. Його прошили чергою з автомата. Граната не долетіла, рвонула в окопі.

— Четверо двохсотих, вісім трьохсотих. Не рахуючи тих двох, кого вивезли, — повідомив Дідух. — Сержанте, повідомте базу.

Вояки закинули в бліндажі димові гранати, і орки виповзали, кашляючи. Їх тут же хапали й затягували ремені на руках та ногах. Від них нестерпно несло перегаром.

— Двадцять два полонених. І десь двадцять п'ять на груз двісті. — сказав Дідух. — Аж не віриться, що ми взяли цю висоту.

— Схоже, вони тут всі напилися, — сказав сержант. — Чего набухались? — спитав він одного з полонених.

— Ну дик, — він ікнув. — День Рассії же! Нада накатіть!

— А ти звідки будеш? — спитав Молот.

— Я с Макеєвкі, — відповів полонений.

— От же ж погань! — Молот щосили копнув того по нозі.

— Так, не розпускати руки і ноги! — сказав йому сержант. — Ми не орки, Конвенцію виконуємо. Полоненим дати води і зібрати в бліндаж.

— А ми що будемо робити? — спитав в нього Грач.

— Тримати позицію поки не прийде підкріплення від десантури, — відповів сержант. — Такий наказ.

— Нас лише двадцять, хто може тримати зброю! — вибухнув Дідух. — Як ми тут протримаємося?

— Тут три кулемети. Два міномети. Дохріна ящиків з бека! — сержант сплюнув. — Не сцить, хлопці! Будемо тримати позицію, скільки можемо. Десять на відпочинок, десять взяти зброю та тримати позицію! Поранених перев'язати, промити рани, забрати тих, кого ще не забрали! Все! Я піду вздремну. Дідух, будеш за старшого!

***

Проте відпочинок тривав недовго. Після заходу сонця, ледь на степ опустилися вечірні сутінки, орки поперли в атаку. Спочатку вороги повзли, і встали лише коли наблизилися майже впритул, Дідух наказав відкрити вогонь. Вороги піднялися і пішли на штурм у повний зріст, хитаючись, наче зомбі.

— Сто грам? Чи щось міцніше? Чим їх накачали? — спитав Грач.

— Яка різниця? Стріляй! — крикнув Дідух.

Застрекотали кулемети. Вони косили ряди нападників наче траву, але ті все лізли і лізли. Грач не вірив своїм очам.

І тут зліва почувся вибух. Хтось з нападників метнув гранату туди, де сидів Снікерс. Від вибухової хвилі Грач ледь не оглух.

— Снікерс! — Дідух кинувся до кулеметника.

Раптом кулемет застрекотав знову. Бій тривав, і лише коли опустилася ніч, припинився. Частина орків відступила у темряву. Більшість, вбиті й поранені, лишилися в полі.

Снікерс лежав на ношах. і ніби спав. Він на мить розплющив очі, і Грач побачив що вони червоні, налиті кров'ю.

— Крововилив у очі, — сказав Дідух. — Мабуть, від гранати. Ніхто і не помітив. Тепер буде сліпий. А може, ще й глухий.

— Як же він стріляв, коли не міг бачити?

— Оце і є загадка, — відповів Дідух. — В нього чуйка. Я ж казав. що це кулеметник від Бога. Був.

Грач почув віддалений шум моторів. Кілька БТР з хрестами на бортах. Десантура, нарешті! Підкріплення. Вони прийшли…