Три новели для Білочки

Весна долала зиму. Траса на Київ нагадувала клаптикову ковдру, вкриту калюжами та шматками талого снігу. Ранішнє сонце наче граючись у піжмурки із хмарами, повільно котилося до зеніту. На дорозі панувала незвична тиша. Бо на ній зовсім не було машин.

— Ну шо там дрони показують? — спитав Петро, сивовусий дядько років під п'ятдесят у камуфляжі "дубок" в молодого хлопця у камуфляжі DPM.

Дмитро, студент останнього курсу вишу, уважно подивився у планшет та натиснув на екран.

— Ну їдуть вони. Повільно рухаються. Десь двадцять кілометрів до нас.

— А… ну то двадцять кеме з швидкістю п'ятдесят кеме на годину. За пів години будуть тут. Ще встигнемо кави попити. Бачив тут Кав'ярню недалеко.

— На Скайньюз повідомили, що ця колонна тягнеться на тридцять кілометрів, уявляєте?

— Не уявляю. Мабуть, ті журналісти не дуже знаються на темі. Ходімо. Візьмемо кави, хлопцям ще принесемо. Перед боєм зернова кава з коньяком не завадить. Не те що пойло з пакетиків! І настрій буде геть інший.

— Цій трубі побоку, який в тебе настрій. Все одно ракета наводиться та летить.

Петро засміявся та легенько плеснув товариша по плечу.

— От за це я і не люблю всю цю нову техніку. Механіка, вона ж як жінка з якою танцюєш — ти її ведеш, вона твій настрій відчуває, і поводиться відповідно. Ходімо вже, поки час є. І смаколики купимо на всі гроші. Бо як москалі прийдуть, то нічого тут не лишать.

Кав'ярня розташувалася у затишному будиночку край дороги. Зовнішня частина виходила назовні, явно прибудована замість паркану. Внутрішня, схоже, слугувала як житлове приміщення. Сімейна кав'ярня?

Вояки пройшли під прибудовою з гострим дахом, відчинили важкі двері та пройшли всередину. У напівмороці вони побачили охайну жінку ледь за сорок років.

— Нам, будь ласка, дві кави тут, і ще дві кави на винос, — сказав Петро.

Жінка підвелася та здивовано оглянула вояків.

— Скільки коштує чотири кави? — спитав Дмитро. — Лате чи капучино, великі стакани по п'ятсот грамів. Тільки швидко, бо схоже, до нас москалі їдуть. Маємо хвилинок десять-п'ятнадцять.

— Вам безплатно, — сказала жінка. — Зараз зроблю. Так вам лате чи капучино?

— Два тих і два тих, — відповів Петро. — Розберемося. А ви чому тут, нікуди не поїхали? Хазяйка не відпустила?

— Хазяйка всіх відпустила. Бо я тут і є хазяйка.

— А чому ви тут? Москалі ж йдуть.

— Не можу я тут все кинути. Може не чіпатимуть Кав'ярню, якщо я тут буду.

— А якщо з танка вистрелять?

— Така моя доля, — зітхнула жінка, — Мене звати Алла.

— Мене Петро, а це — Дмитро. Ми з ТРО. А чоловік ваш де?

— Загинув мій чоловік. Ще в АТО. Дочку з онуками і зятем я до Києва відправила. Довго вмовляла, щоб не їхали Житомирською трасою. Бо впевнена, що Київ встоїть, що не здадуть. Не здадуть же?

— Не здадуть, — сказав Дмитро. — Бо ми тут. Боронити будемо. Тут перша лінія оборони. А за нами друга. І третя вже в самому місті.

Жінка ввімкнула кавомашину, підставила стаканчики і почала розливати ароматний напій. Потім мовчки протягнула воякам два стакани.

— Це лате. Пийте. Сподіваюся, мої вже в Києві.

— Добре що твої Житомирською трасою не їхали, — сказав Петро. — Бо там страшне. Багато машин цивільних. Всі спалені. І багато мертвих. Там був жах.

— Ми спочатку на трасі на Гостомель стояли, — сказав Дмитро. — Там же гвардія перші два штурми аеродрому відбили. А потім москалі поперли вже на бехах. Потім нам наказали відійти сюди, на десятий кілометр.

— А якщо ще накажуть відійти? — стривожено спитала жінка.

— Якщо накажуть, відійдемо. Але недалеко, — відповів їй Петро. — Лише тактичний відступ, зброю перезарядити та знову у бій. Ми не відступимо. І не здамося. Тут наша земля. Це наша столиця. Будемо стояти на смерть.

— Тримайте капучино, це вашим друзям, — сказала жінка. Вона дочекалася, поки вояки доп'ють каву, і протягнула їм два стаканчики, закриті кришками і обернуті картоном. — Хай вас Бог береже, хлопці!

Дмитро дістав із кишені шматочок картону.

— Ось моя візитівка. Дмитро. Комп'ютерний майстер. Якщо щось треба, то дзвоніть!

Алла мовчки взяла візитівку і кивнула, сховавши її в кишені.

Петро та Дмитро вийшли з Кав'ярні. Заскрипіла рація.

— Любисток, Любисток, я Чортополох! Як мене чути?

— Я любисток, чути добре, плюс, — відповів Дмитро. — Що там коїться?

— Лєнта до вас пре, дискотека скоро буде. Готовність десять хвилин. Пийте каву, якщо ще не допили.

— Плюс. Чотири п'ять нуль. Готовність нуль.

Вояки побігли до побратимів, які нудьгували в окопі.

— Десять хвилин на кавку, хлопчики! — сказав Петро. — Пийте кавку, справи свої зробить і в готовність нуль. У нас скоро гості. Лєнта сюди повзе. Дискотека буде, ферштейн? П'ять хвилин. І розчехляйте труби!

Дмитро зайняв свій пост із планшетом та підняв у повітря коптер з відеокамерою.

— Три труби по десять пострілів, а далі? — спитав Левко, наймолодший у чоті.

— А далі кажеш що п'ять дев'ять нуль. Морква порізана, чекаємо на наказ, — відповів Петро.

— Боже мій, це Армагедон! — вигукнув Дмитро. — Ви тільки подивиться! Аж за обрій! Як у Стругацьких на планеті, де машини їхали з кінця в кінець та зникали під землею…

— Не те ти читав, хлопчику, — суворо сказав Петро. — Треба було про козаків читати, про Святослава Хороброго. що "кістьми ляжемо, а не відступимо, мертві сраму не імуть". Чи правду кажу, Андрію?

Водій джипа, сивовусий здоровань, лише знизав плечима.

— А як накажуть змінити позицію? — спитав він.

— Ну як буде наказ, то виконаємо, — відповів Петро. — Бо ми солдати.

Пропищав сигнал.

— Любисток, готовність нуль! — проскрипіла рація.

— Плюс плюс! — гукнув Петро.

— Підсмажте кабанчиків!

— Авжеж!

Хлопці поспішно допили каву й зайняти позицію. Налаштували труби НЛАУ, наводячи їх на ціль за допомогою маленького чорно-білого екрану. Коптер передавав зображення.

— Отже. що ми робимо, — сказав Петро. — Підсмажте першого кабана. Потім другого. Чекаємо. Потім третій б'є того, що поїде в обхід. Ми перезаряджаємо трубу. І чекаєте наказ. Все понятно?

Дмитро показав на планшеті колону росіян. Вона тягнулася змійкою аж до обрію. Танки і БТРи їхали у два ряди.

— Перший, пуск! — скомандував Петро.

Левко натиснув кнопку.

— Другий, пуск!

Андрій випустив ракету зі своєї "труби".

— А тепер чекати! — наказав Петро.

Дмитро уважно слідкував. Перша ракета вдарила точно у башту танка, який їхав попереду. Спалахнуло полум'я, вирвався стовп диму, танк зійшов з траси на узбіччя.

— От дідько! — вирвалося у Петра.

Зате другий танк після попадання у корпус вибухнув зсередини. Схоже, що рвонув боєкомплект, тож вибухом зачепило сусідні машини. Підбиту машину, охоплену полум'ям, розвернуло поперек.

— Третій на чергу! Справа їде в об'їзд! — крикнув Дмитро.

— Третій постріл! Навести на кабанчика!

Третя ракета влучила у танк, який намагався об'їхати підбиті машини збоку. Цей танк вибухнув так, що башта відлетіла у ліс на кілька метрів.

Колонна зупинилася. Підігнали два евакуатори, які відтягнули підбиті танки з дороги.

— Андрію, а нумо пусти в повітря цю махіну! Виконуй! — гукнув Петро.

На те, щоб підбити евакуатор, знадобилося дві ракети.

— Залишилося п'ять ракет, — сказав Левко. — А що далі?

— Діємо за планом. І чекаємо на новий наказ.

Так само танки поїхали далі. Один за одним три танки було підбито. За ними приїхав другий, ще цілий евакуатор. І знову довелося витратити дві ракети, щоб його підбити.

Дмитро аж застрибав від радості.

— Юху! — вигукнув він. — Шість танків, чотири бехи та два евакуатори! Трасу заблоковано.

— Чортополох, я Любисток! — гукнув Петро у рацію. — Наказ виконано. П'ять дев'ять нуль! Морква порізана, огірки посолені! Що далі?

— Даємо наказ на відхід. Повторюю, відходьте. На п'ятий кілометр! Там є кому їх зустріти.

— А як же та жінка? — спитав Дмитро. — Невже ми її кинемо?

— В нас нема часу, — відповів Петро. — І вона сама сказала, що нікуди не поїде.

Вояки сіли у джип. Заревів мотор, джип рвонув і виїхав на дорогу просто за "їжаками" і купою каміння, де були закладені міни…

Ввечері на телефон Дмитра хтось подзвонив з незнайомого номера. Вагаючись, він натиснув зелену цятку і прийняв виклик.

— Дмитре, мені треба комп'ютер полагодити. Це Алла. Тут гості зібралися. А в мене щось касовий апарат не працює. Так, це Кав'ярня, де ви каву пили.

— Стривайте. — Андрій отетерів. — Що за гості?

Він почув віддалені голоси, гомін та регіт.

— Та повне кафе гостей. Іноземних. Всі хочуть кави, горілки чи пива, чи наїдок. Я їх тут обслуговую. Всі офіцери та командири тут. Ви там щось з інструментів в себе пошукайте, і щось візьміть з собою. Локацію ви знаєте. Все. Мене вже кличуть.

— Стривайте. Інструменти. Ви хочете, щоб ми вдарили по кав'ярні?

— Саме так! Пришліть сюди ремонтну бригаду. Вони всі тут!

— А як же ви?

— А я вийду на вулицю вас зустріти. Пришліть смску як будете готові!

В телефоні почулися короткі гудки. Дмитро одразу побіг до командира.

— Офіцери? Всі? В кав'ярні? Давай координати. Вдаримо по них "Точкою", мокрого місця не залишиться. Інформаторку попередьте, що за десять хвилин буде бада-бум. Хай вибігає…

Дмитро з важким серцем відправив Аллі смс з текстом "Ремонтник буде за десять хвилин. Зустрічайте".

Ракета поцілила точно в дім. В ньому перебувало в той час кілька десятків офіцерів, які командували тією танковою колонною. Майже всі з них загинули. Вся ця маса техніки була зупинена на третій лінії оборони на підступах до Києва. І решта тих, хто вцілів, повернула назад. 7 березня вони зайшли до Ірпеня, Бучі, Гостомеля та Ворзеля, спричинивши там страшні руйнування і багато жертв серед мирного населення.

Лише через три дні Дмитро та Петро спромоглися оглянути руїни Кав'ярні. Частина будівлі, що примикала до гаража, вціліла після вибуху. Під завалом ніші, де знаходилася комора, вони знайшли тіло Алли. Її тіло розчавило кам'яною плитою з перекриття стелі. Вона лежала обличчям донизу. На ній був собачий нашийник та довжелезний ланцюг, а на ногах — кайдани. Окупанти посадили її на ланцюг, щоб вона могла їх обслуговувати, але не могла втекти. Як вона змогла приховати свою мобілку та візитку Дмитра, як змогла знайти момент, щоб зателефонувати?

— Вона свідомо викликала вогонь на себе, — сказав Петро, витираючи сльозу. — Неймовірна жінка! Якби ж я знав… Забрав би з собою і запропонував одружитися.