Герої

Спочатку тріснуло небо. Його розрізали сотні ракет та десятки одиниць авіації, що полетіли нищити Україну. Ворожі колони, немов метастази страшної хвороби, потягнулись дорогами нашої країни. Ненаситний північний сусід рвонув на Київ, до серця нашої Батьківщини. Але, не так сталося, як гадалося – росіяни вперлись у ешелоновану оборону, в завзяття і стійкість наших воїнів, у непереможний дух нашого народу. Від безсилля, під постійними обстрілами захисників, диверсіями штурмових груп, абсолютного несприйняття цивільними, ворог скаженів. І найбільшу лють він вилив на жителів окупованих сіл та містечок. Одним з таких стала Буча.

Буча.

Спочатку у місто увійшли військові. Навіть у досвідчених, загартованих у боях вояків, від побаченого стиснулось серце. Такого жахіття давно не бачив світ. Тіла убитих, заради розваги, мирних людей, лежали на вулицях, просто неба. Інші боялися забирати їх, щоб не отримати кулю від кровожерливих окупантів. Підвали перетворились у катівні. Убиті учасники АТО, волонтери та активісти, десятками лежали долілиць на холодному мокрому бетоні зі зав’язаними очами і руками за спиною, з простреленими потилицями. А тоді знайшли братські могили. Кинуті абияк діти, дорослі та старі присипані шаром ґрунту. Їх просто закопали. Жахнулась Україна, жахнувся світ, жахнулась кожна людина, небайдужа до чужого горя. Страшні історії, які здавались такими далекими і примарними, стали реальністю. Згадалась кривава різня в Батурині, коли було знищене усе населення від малого до старого, згадались звірства більшовиків у Києві, коли впала УНР, згадався голодомор 1932-33 років, згадалось розстріляне відродження у Харкові, згадались залиті кров’ю підвали Львова і інших міст, коли Червона Армія драпала на всіх парах від нацистів, і вервиці вагонів, що везли наш народ, немов скотину, до далекого Сибіру. А все тому, що ми – українці, що ми не такі, як вони, що ми не хочемо і не хотіли бути схожими на них. Лиш тепер прийшло конечне усвідомлення того, що поруч з нами одвічний ворог, який століттями намагається знищити нас. Лиш такою дорогою ціною люди прозріли.

Одразу за військовими до Бучі впустили журналістів. Ці жахіття, які ніхто не міг би передбачити у 21 столітті, сколихнули світ. І їх потрібно було висвітлити для широкого загалу. А те, що розповідали люди, холодило кров і не сприймалось свідомістю.

Степан. 74 роки.

–О! Вони рухались довгими колонами. Своїм ходом йшли танки, БТРи, БМП та інша техніка. Так, немовби їх не потрібно заправляти. І всі з задертими носами, самовпевнені такі. Долали ж велику відстань, майже без боїв. Думали, що скоро парадом по Хрещатику пройдуть. Ага, розмріялись. Тут, як не гахнуло. Суцільне пекло на землі. Наші хлопчики так дали їм прикурити, спалили цілу колону. А москалі, як щурі по кущах.

Але ж окупанта сюди налізло, як сарани. Всіх одразу і не виб’єш. Хоч наші військові їм спокою не давали. То тут, то там, лунали звуки вибухів. Це арта вибивала тих падлюк.

Так ось. У росіян же сухпайки були всього на три доби. То вони, як зарвались в Бучу і трохи освоїлись, давай мародерити. І, якби то ще їжу крали. Усе підряд. І харчі, і техніку, і дорогоцінності. Спочатку по тих будинках, які покинули власники, а тоді і до інших взялись.

А пили… як коні. Вливались алкоголем до безтями. Відчуваючи свою безкарність, ті виродки почали творити страшні речі. Ось у тому будинку, – чоловік вказав рукою, – на другому поверсі, засіли снайпери. Ті сволочі, заради розваги розстрілювали людей. Як у тирі. Це ж якими виродками потрібно бути? Мою сусідку застрілили, коли вона по воду йшла. Вистрелили в беззбройну людину. Ми старались не висовуватись без потреби на вулицю. І все одно москалі убили кількох людей, які проходили чи проїжджали повз. І це тільки на нашій вуличці. Про інші я уже мовчу.

А одного дня до мене забігли троє. Такі знервовані. Репетували страшно. Я й не одразу зрозумів у чому річ. Москалі зібрали людей привели на вогневу точку. Ми ж усі живемо неподалік. Напевне думали, що ми щось бачили, або знаємо. Чи навіть причетні. А там п’ятеро російських солдатів. Ті, які заради розваги розстрілювали людей. Лежать поскладані в рядок. І у всіх голови в іншу сторону звернуті. Усі, як один здохли. Не знаю хто це зробив і яким чином, але то був хтось безстрашний.

Нас то полякали і відпустили. Що з нас старих візьмеш?

Тарас. 34 роки.

–Я б мав бути уже мертвим. Я ж волонтерив ще з 2014 року. То ті сволочі винюхали про це. Здали мене. Я знаю хто, але про це пізніше.

Тож мене схопили. Спершу перерили увесь будинок. Добре, що я дітей з дружиною відправив до тещі у Хмельницький. Мені ж зв’язали руки за спиною і повели на допит. Не знаю скільки часу це тривало. Днів сім-вісім за відчуттями. Побої, знущання, катування током. Я розповідав, що всього лиш був волонтером. Але їх це не задовольняло.

Нас було восьмеро, тих, яких привели допитувати. Так і водили по черзі, вибиваючи свідчення. А потім, одного дня, усім зав’язали очі та руки і поставили до стінки. Ми були готові померти. Уже чули про розстріли активістів. Стояли і чекали смерті. Але постріли так і не пролунали.

Я першим наважився подати голос. Запитав чому не стріляють. У відповідь тиша. Я звільнив зав’язані за спиною руки і зняв пов’язку з очей. Не знаю, привиділось мені, чи ні, але в прохід хтось вийшов. Мало того, він був одітий в українську військову форму, піксель. Я кинувся слідом, але на східцях, які вели з підвалу нагору, уже нікого не було.

Я повернувся назад і допоміг звільнитися іншим. Ті, хто мав нас розстріляти лежали замертво. Жодної рани на їхньому тілі не помітили, коли оглянули. Ми забрали зброю і втекли манівцями у ліс. Так і партизанили до приходу наших військових.

Хто здав мене та інших? Та це помішана на совку Єлизавета. Так. Ту, що знайшли повішаною на люстрі.

А хто нас врятував і як це йому вдалось, ми й досі не знаємо.

Леся, 29 років. Мама.

Неля, 8 років. Донька.

–Ми ховались у підвалі власного дому, – почала розповідь Леся. – Орки господарювали нагорі. Вирішили пожити недолюдки в нашому будинку. Добре, що я харчі та воду зі собою взяла. Сиділи ми, немов миші. Перший тиждень вони не помічали підвалу, а тоді прийшли. Точніше приперся один. П’янезний, як ціп. Посвітив на нас ліхтариком, спускаючись східцями і зайшовся сміхом:

«Рєбята, посмотрітє, што я нашол. Будет с кєм розвлєчься. Да, красавіца? Толька рєбйонка надо оставіть здєсь. Нєзачєм єй відєть как ми с тобой будєм воєвать. Я женщіни уже мєсяца трі как нє видел. Што скажеш? А, забил. Я же нє спрашиваю».

Він демонстративно тримав себе за пах і все наближався. Неля плакала, я в сльозах благала, щоб він нас не займав і закривала донці очі та вуха. А той все реготав.

«Нє баісь. Тебє будєт пріятно. Вот увідіш».

Він підійшов на відстань витягнутої руки. Я обійняла Нелю і ми разом скрутились калачиком, тримаючи міцно один одного. Але орк нас не чіпав. Я почула, як щось важке гепнулось на долівку. Я відкрила очі і побачила, що рашист лежить уже неживий, з перекривленим обличчям. Жах залишився у його мертвих очах.

–Я знаю! – перебила Неля, – я підглядала! Я бачила! Це був тато. Це він нас врятував.

Лесі на очі викотились сльози. Вона притиснула доньку до себе, прикриваючи вухо рукою.

–Віталій, мій чоловік, пішов добровольцем у 2014 році. Нелі тоді було два місяці. Він загинув в Іловайську.

Коли я відкрила очі, то не бачила нікого, але донька побігла кудись із підвалу. Коли оговталась, я кинулась слідом. У хаті ж було ще багато орків. Але вони усі лежали мертвими. А Неля стояла в дверях, дивилась в далечінь і махала комусь рукою, прощаючись.

Але нехай так, нехай вірить у те, що тато її живий і воює за Україну. Нехай вірить, що він повернеться, коли вижене усіх окупантів з нашої землі. Я розповім їй пізніше, коли ще трохи підросте.

–Ось, що татко мені дав, – вирвалась з обіймів мами Неля і простягнула руку, демонструючи невеличку підвіску. Вона була розкрита. На одній половинці розмістилось фото Лесі, на іншій немовляти, маленької Нелі.

–Господи, – прикрила обличчя руками Леся. – Я ж дала цей кулон Віталію, коли він йшов на фронт. Як же так? Ми не знайшли його, коли...

–Татко сказав, щоб ми не сумували за ним і не хвилювались. Він сказав, що йде звільняти інші українські міста від окупантів. Їх ще багато – Ізюм, Балаклія, Куп’янськ, Херсон, Донецьк, Луганськ. Весь Крим. Ми обов’язково переможемо. Він пообіцяв. Мій тато герой.