Червоні почуття у чорно-білу клітинку

Одинадцять років, середня школа та продовження боротьби за розряд. Деякі турніри на розряд йшли таким чином, що за один день гравці встигали зіграти по дві партії. Особисто мені такі скорочення днів турнірів ані допомагали, ані заважали (якщо не враховувати втоми після довготривалих партій, особливо після першого разу, коли довелося так грати).

Я тоді була надто оптимістично налаштована: я вважала, що також зможу здобути другий розряд, як це зробили раніше за мене Йосип та Ігор, а потім ще й Влад. Але цей оптимізм тривав недовго.

У жовтні того року мого батька забрали до лікарні – щось із головою, як мені тоді сказала мама. Я тоді ще не розуміла що таке пухлина головного мозку і серйозно вірила що тато одужує, що з ним все буде добре. Я тоді була надто оптимістична.

Зранку одного дня листопада мама зайшла до спальні із заплаканими очима. Тоді я дізналась що вночі батька не стало.

Багато тоді людей зібралось біля нашого під’їзду, а потім на кладовищі. Пізніше я понесла цукерки, щоб згадати батька, Олександру Пилиповичу – як-не-як, вони теж були знайомі, зокрема, завдяки шахісту Червенко.

Як пізніше виявилось, Червенко знав тренера Олександра Пилиповича, проте Степан Степанович (так звали того тренера) чомусь робив наголос на другу «е», а від нього й Короленко вивчив це прізвище з таким наголосом.

Олександр Пилипович тоді роздав кожному, хто був присутній на уроці, по кілька цукерок, які я принесла, і казав до кожного:

— Це треба з’їсти!..

Я ще довго відчувала в собі порожнечу. Ніби у мене вкрали важливу частину мого життя і нічого не залишили натомість. Лишень порожнечу…Але треба йти далі: без руху нема життя, без регулярних занять нема вправних шахістів та шахісток.

Я продовжувала займатись шахами, здобула третій розряд на початку наступного року; але надалі результати були, м’яко кажучи, поганими: три перемоги, а всі інші партії програно; дві перемоги та один «плюсик» (це бонус за те, що мій суперник не з’явився на гру) – невтішна картина. Але чому так?

— У мене таке враження, ніби вона мене не чує, – казав моїй мамі Олександр Пилипович після мого чергового «виступу». — ніби й слухає, але не розуміє мене.

—«Якби я могла спершу зрозуміти чому я програю, Олександре Пилиповичу, а вже тоді пояснити це всім вам…».

— Може спробуємо піти до іншого тренера? – запропонувала якось мама. Мені ці слова були закликом до зради – самі вслухайтесь, «піти до іншого тренера», – і я відмовилась.

— Річ точно не в Олександрі Пилиповичу, – запевняла я маму. – річ в мені! Я замало граю, я…

В мене забракло аргументів моєї винуватості, але мама більше й не просила. Я ще більше грала проти одногрупників на кшталт Йосипа чи Ігоря, продовжувала розв’язувати задачі. Та навіть отримавши гарну позицію, коли, як мені здавалось, що все під моїм беззаперечним контролем, на іншому кінці дошки здіймалось повстання і про мою перемогу не могла йти й мова…

Якось під час перерви на гру Олександр Пилипович казав, що, чим вища норма розряду на турнірі, тим менше серед учасників залишається дівчаток – так чомусь завжди було. Може, я одна з тих, хто не має йти далі та має підтримати цю несправедливу статистику? Ні, я так легко не здамся! Але що тоді робити?

На весні я зіграла в турнірі й не набрала потрібну кількість балів. Це був мій останній турнір, коли я була під крилом Олександра Пилиповича. Я стала зрадницею.

Після весняного турніру я пішла до іншого тренера, до Руслана Семеновича. Його школа знаходилась в центрі міста, у той час, як школа Олександра Пилиповича була ближче до мого дому.

Перше що я помітила, коли прийшла знайомитись із Русланом Семеновичем, це його група, а точніше, кількість в ній дівчаток. Якщо в Олександра Пилиповича крім Вероніки, Іринки та мене нікого з дівчаток не було, то тут їх було набагато більше – майже половина групи!

Щоправда, дітей мого віку, тобто дванадцяти років, тут не було нікого: і хлопчики, і дівчатка були молодші за мене років на три чи чотири, а деякі й на всі шість. Зате, як я дізналась кілька місяців потому, грають вони приблизно як Йосип, або як Ігор, або як Влад, яким на той час було 11 та 12 років.

В перший день Руслан Семенович попрохав мене розв’язати шахову задачу; сам він, ймовірно, розмовляв із моєю мамою.

Щоб побачити чи я правильно все вирішила, я рухала фігури на дошці. Десь з третьої чи четвертої спроби я поставила мат за три ходи, як того вимагав тренер. Один з учнів Руслана Семеновича побачив це і покликав тренера:

— Вона по-іншому вирішила!

— «Отже, щось я таки вмію…» – мимохіть промайнула думка в голові.

Тренер попрохав мене та мого нового одногрупника поставити іншу позицію з книжки, що лежала поруч з дошкою.

В кінці уроку мама, в присутності тренера, ще раз запитала в мене:

— Ти хочеш тут навчатись?

Я ще біля входу до цього кабінету змирилась з тим, що я буду в іншого вчителя, тож відповідь була очевидна…

— А їсть вона також раз на тиждень?!

Ось що почула моя мати та власне я від тренера наприкінці одного уроку.

Річ у тім, що Руслан Семенович вимагав більшої кількості ігор в групі та в Інтернеті, більше участі в турнірах, – всього більше. Він мав рацію, з одного боку, адже таким чином я досягну своїх спортивних бажань, а може й більше.

Проте з іншого боку, це означає що мені треба було займатись шахами більше, ніж шкільними заняттями.

— А як же школа? – виправдовувала мене мати. На це Руслан Семенович лише розводив руками:

— Я Вам більше скажу, тут більшість моїх учнів майже не відвідують школи, а займаються з репетиторами.

Тож, на думку Руслана Семеновича, мені треба було обрати один з варіантів подальшого розвитку подій: або школа і низький шаховий розряд, або високі звання. Водночас і школу, і шахи на перше місце він, мабуть, не ставив. Я вирішила не обирати, а поєднати ці два елементи: виконувати те, чого вимагав мій тренер («усього більше»), і водночас заробляти хороші оцінки в школі.

Влітку я взяла участь в кваліфікаційному турнірі. Крім турніру на другий, майже водночас йшов турнір на перший розряд. Серед гравців того турніру були й мої колишні одногрупники. Я їх бачила, й вони мене, скоріш за все, бачили, але ми один з одним навіть не привітались.

І от, після дев’ятьох днів, я отримую… п’ять очок з восьми.

Мінімальна кількість – шість, тож я знову не впоралась. Багато чого я потім почула від Руслана Семеновича, було багато риторичних питань на зразок «про що ти взагалі думала?!», на які я не мала що відповісти.

Та я продовжила вчитись, не покидаючи ані школи, ані ідеї виконати норму; хоча остання мета все більше здавалась недосяжною й невартою, але я вперто йшла далі.

— «Хто сказав, що буде легко?! Ану зберися та крокуй далі!» – така думка часто навідувала мене, особливо після таких турнірних партій.

Пізніше Руслан Семенович, ймовірно, вирішив, що річ не лише в тому, що я не приділяю шахам достатньої уваги. Натякну, мені тоді восени виповнилося вже тринадцять років.

— У цьому віці, – казав тренер до моєї мами. – в організмі хлопчиків та дівчаток відбуваються певні зміни. У дівчаток на додачу ще й змінюється тип мислення, йде переорієнтація на почуття, гормони…

—«А ще кажуть, що всі кішки полюють на мишей і бояться собак» – мимоволі навідували мене бунтівні думки.

Проте з того часу Руслан Семенович напівжартома напівсправді почав цікавитись моїми відчуттями, і, раптом що відбувалось, вигукував «так романтично!», хоча ситуації були й близько не такі.

Ну от, наприклад, про цікавість до відчуттів, загалом до романтичних почуттів, – як це?

Якось тренер запитав мене що я наразі з художнього читаю. Серед шахістів є багато тих, хто читає не просто тому, що треба, а тому, що цікаво.

— «Гіперіон», Ден Сімонс.

Я й справді на той час читала першу частину тієї книги. Так, там були сцени, на які Руслан Семенович сказав би «так романтично!», але я такі сцени завжди оминала – я розуміла, що була ще замала для них.

Мій тренер схопився за голову:

— Йой, матінко рідна! – але за мить оговтавшись, він почав цікавитись книгою:

— А що це? Це про кохання?

— «Ну звісно, у мене ж тепер гормони замість розуму!» – натомість я сказала більш спокійно:

— Ні, це… якщо коротко, то про іншу планету.

Далі питань про ту чи будь-яку іншу книгу тренер не ставив.

Було б погано залишити Руслана Семеновича у такому світлі. Так, я не виправдовувала багатьох його очікувань (річ не в моїх улюблених книжках, де нема закоханої пари), зате я стала більш впевнено грати по чотири й більше партій за одне заняття й не відчувати втоми. Також я навчилась зосереджуватись навіть тоді, коли поруч із дошкою було гучно; на відміну від Олександра Пилиповича, Руслан Семенович дуже рідко робив зауваження тим, хто балакав під час гри.

Це було для мене дуже важливою навичкою, адже спершу мене злило та навіть ображало те, що мій балакучий суперник мене перемагав, хоч я не видавала жодного звуку. З часом я звикла до таких умов гри та навіть змогла обіграти одного з таких гравців.

І ось, влітку 2019 року, я… виконую норму! Так, я змогла набрати не просто шість балів, а шість з половиною завдяки нічиїй! Я так довго до цього йшла, тепер я піду далі й… ні, вже не піду. Воно мені треба?

Майже два роки поспіль я пізно ввечері поверталась додому, через це пізно лягала спати (за два роки я так і не пристосувалась до того, аби висипатись за менший проміжок часу), а заради того аби вчасно приїхати на заняття ще й пропускала улюблені уроки – іноземна мова та українська література. І все це заради шахового звання? А що потім робити із цим званням – інших навчати? Ні, тренером я себе не бачила.

Тепер я наважилась обрати щось одне: або шахи, або школа.

— Мамо… можна я більше не ходитиму на шахи? Взагалі.

* * *

Ось так і промайнуло моє захоплення шахами: був жвавий інтерес, а залишився лише присмак того захоплення.

Шахи й шахісти багато значили для мене в дитинстві, адже серед них був мій батько; в підлітковому віці шахи грали неабияку роль у формуванні мого оточення й власне мене. За такий вагомий внесок в мою історію, в якому присутні азарт, лють, і навіть розчарування, мій низький уклін чорно-білій дошці з пластику чи чорно-жовтій з дерева, великим і малим, фігурам і гравцям.

А я піду собі, навчатимусь у школі, нарешті вирішу ким стану коли виросту. Можливо, дошко, ми ще зіграємо. Хоч це навряд чи…