Червоні почуття у чорно-білу клітинку

Жар всередині мене ще не проходив, а питання Жені тільки підкинуло дров.

Я не вірю в те, що відчуваю: невже мене цікавить цей хлопець? Так, справді цікавить.

Більше ніж друг? Зараз ще зарано казати, тільки три тижні минуло з дня нашої зустрічі. Зате такі насичені були ці три тижні: так багато уваги від жодного однокласника за всю середню та старшу школу в мене ще не було.

— «Є питання, і це дещо з особистого... »

Серце калатало від самої думки, що я здатна запитати щось подібне.

—«І що ж це?» – запитав Женя і нагадав, як він ставиться до питань. Це мене заспокоїло і я наважилась написати:

— «Ти зараз з кимось зустрічаєшся?»

Хотілось видалити це й дописати щось на зразок "вибач, забудь про це питання!", та я стрималась. До того ж, Женя побачив моє питання й вже писав щось у відповідь.

— «Ні, не зустрічаюсь. Бачиш, - дописав він, ніби відчував мою розгубленість. - у цьому питанні немає нічого страшного!»

— «Справді,» - навіть дихати стало легше.

— «А ти? Вибач, якщо зачепив неприємну для тебе тему»

Дивно, та я не відчувала страху чи чогось поганого перед відповіддю на питання Жені:

— «Не зачепив. Я ніколи не зустрічалась і наразі теж ні»

— «Зрозуміло. Продовжимо розмову?» – і дужка вкінці. Женя запитав які я люблю дивитись фільми. Далі розмова йшла легше, якщо не зважати на пізній для мене час. Я ще більше ускладнила нашу розмову своїми роздумами. Про Женю, про моє відношення до стосунків та романтики, яке було спотворене в минулому, і задала собі вирішальне питання:

— «Даси Жені шанс? Домашки йому вже не треба списувати, тож, мабуть, ти йому справді цікава. Може, не всі вони такі. А може, залишимось друзями, хто його знає»…

Вже ввечері, коли залишилось небагато часу до Нового року, а сніг так і не випав, ми та Женя знову списались. Світло ще не повернули, та в мене ще був зв‘язок.

На розряд Женя не здав, він знову програв забагато.

— «А ти як сьогодні?» – запитав він.

— «Вдома, роблю салати,» – через ці салати я не могла швидко відповідати. До того ж я не хотіла, аби мама дізналась про Женю, а вона була поруч зі мною на кухні.

— «О, – відповів шахіст. — я теж хочу!»

— «Готувати?» – жартома запитала я. Женя жартома вточнив: —«Їсти!»

— Ти вже обрала як святкуватимеш? – питання мами повернуло мене до реальності. Тут я відклала телефон і згадала про що вона запитувала: мама йшла сьогодні у нічну зміну, тож у мене був вибір: або лишитись самою вдома, або поїхати на ніч до сестри.

Перший варіант нагадував поле, яке обмежувало тільки дерева, і яке було досі невідомим, але привабливим. Я уявляла як це: святкувати так, щоб нікого не було поруч, лише я та свято, та досі не було такого шансу.

Другий варіант – це стайні. Все там мені відоме: і їжа смачна, і дах є над головою, але це зовсім інше. В сестри на Новий рік я вже була кілька разів, та повторити це я... не хочу.

Але ж це рідна сестра, рідні племінники! Та в їхньому середовищі, ще й без мами, мені так несвятково, шумно. Що ж обрати: незвідане поле чи добре вивченні стайні? Гра за недостатньо вивчений дебют чи добре вивчений безпрограшний варіант, який веде не до перемоги, зате точно не призведе до поразки?

— Я хочу святкувати вдома.

Мама не стала допитуватись і написала моїй сестрі. Сестра відповіла швидко та коротко:

— «Ок».

Раптом стало так легко: я можу святкувати так, як хочу! Це ж прекрасно!

Мама пішла о восьмій вечора, ще пізніше я повернулась до телефону. Їсти не хотілось, тому я продовжила переписку з Женею. До того ж, світло вже повернули, це покращило зв’язок.

—«А пам‘ятаєш той рапід? – згадав Женя. — Ми дарма тоді зарано пішли!»

Женя переміг в номінації «кращий студент» – так йому сказав один з його супротивників з нещодавнього кваліфікаційного турніру.

— «Він теж був на рапіді, й залишився на нагородженні,» – пояснив Женя.

— «Цікавий був кваліф-турнір.., – додав він. – та шкода що тебе не було»

— «Нічого, – відповіла я. — ще зіграємо!»

— «Обов'язково!» – тут він вийшов з мережі та за мить повернувся й написав:

— «Мої прийшли,» – і знову вийшов з мережі.

Я вимкнула музику та впала у ліжко. Лише пізньої ночі я ледве прокинулась; і ні, виною тому не були сусіди, і не повітряна тривога в місті, і не дзвінки від родичів.

— Холодець!

Перед тим, як піти на роботу, мама попрохала вимкнути каструлю з холодцем о пів на дванадцяту ночі.

Зараз була вже без десяти хвилин дванадцята. Я неквапливо вимкнула плиту та подивилась у вікно. От-от мали вимкнути вуличне світло через настання комендантської години, та поки помаранчевий ліхтар ще освітлював нашу вулицю. Хотілось спати, та чомусь змусити себе я не змогла. Проте мене розбудила нова ідея.

Взагалі я подібне не роблю, але сьогодні я хочу написати список цілей на наступний, 2024 рік. На щастя, я швидко пишу: вже за хвилину до пів ночі в моїх руках був списаний побажаннями та ідеями аркуш у клітинку.

Я поклала папірець поруч і взяла телефон.

— «З Новим роком!» – промайнула думка, коли на екрані телефону висвітилось «Понеділок, 01 січня, 00:00». Привітавши маму та інших близьких, я лягла спати…

Початок січня був холодним, а після 10-того дня ще й пішов сніг. З одного боку сніг - це красиво, це по-зимовому, та з іншого, це такі небезпеки на дорогах після першого ж дощу… На щастя, в нас до середини січня були канікули, а після них ми перейшли на дистанційну форму навчання. Було трохи ніяково без сусідів за партою, без живого спілкування з Кариною, зате були й плюси: не треба було рано прокидатись, щоб у пітьму та холод їхати в напханому людьми автобусі. Тим паче, за спілкуванням мені не довелось сумувати.

— «Обов'язково реєструйся!»

Наприкінці січня було оголошено про проведення шахового турніру для студентів та педагогів, що мав відбутися на початку лютого.

Про цей турнір я вперше дізналась з повідомлення Анжели Борисівни; вдруге – з повідомлення Жені:

— «Мені вже розповіли про це» - написала я шахісту.

— «То ти гратимеш?» – поцікавився він.

— «Планую»

— «Добре, – жартома сказав Женя: — От би проти тебе зіграти за чорних!»

— «А не факт, – віджартовуюсь я. — що нас разом посадять!»

— «Не факт, – погодився шахіст. — та я цьому сприятиму!»

Виклик Жені Шевченка було прийнято, хоч я й сподівалась уникнути цього двобою. Навіть якби не Женя, мені все одно треба тренуватись. Дуже багато треба зіграти партій, аби потім, під час турніру, не виснажитись перед останньою грою, яка може виявитись вирішальною.

Неприємним сюрпризом було те, що турнір проводився не у відомому мені клубі, а в іншому місці, у так званому "палаці студентів" одного з наших університетів. Хоч я й погано орієнтуюсь на нових місцях, все ж, мені вдалось знайти той "палац". Він, як виявилось, був не так вже й далеко від знайомого мені клубу. Ще й розташування хороше - парк, хоч і заліплений мокрим снігом, все ще був красивим.

Проте часу на споглядання не було: турнір чекає своїх гравців. Головний вхід був прикрашений колонами такого ж кольору, що й вся будівля: побляклий з часом жовтий колір. Вийнявши навушника, через який йшли останні хвилини завершальної на сьогодні лекції, я потягнула дерев'яну ручку дверей до себе та зайшла всередину.

Палац був просторий, але темний сам по собі, лише електричні ліхтарі на стелі освітлювали його приміщення. Всередині мене зустріла жінка й попрохала зареєструватись.

— Гра буде в тій залі, прямо та праворуч, – додала незнайомка та вказала на сусіднє приміщення. Я вимкнула телефона та зробила кілька кроків до приміщення з відчиненими дверима. Тут мені на зустріч вийшла знайома висока постать у чорних светрі та джинсах.

— Привіт! – посміхнувся Женя.

— Привіт! Як справи?

Анжела Борисівна ще не приїхала. Я зняла куртку та зареєструвалась. Суддею був не Руслан Семенович, проте цей чоловік здався мені теж знайомим через його коротку руду бороду та великі очі.

— До речі, – сказав до мене Женя, коли ми ще не підійшли ближче до шахівниць. — можеш дещо для мене зробити?

Якби я й уявляла що саме Женя попросить, то до такого прохання я б точно не дійшла.

— Якщо ти зіграєш раніше за мене, – казав Женя. — то можеш підійти та тишком-нишком сфотографувати мою партію?

— Ти це серйозно? – мене це прохання здивувало та розсмішило.

— А чому б ні? Я просто перед друзями похизуватись хочу!

— Добре, буде фото, – сказала я.

За деякий час приїхала вже й Анжела Борисівна, й... Лариса. Вершниця, яку мені не вдалось повалити тоді у листопаді.

— «Сьогодні я можу відігратись!» - всередині знову запалахкотів жар, наче сотні вогнищ, при одному погляді на суперницю. Це не була особиста неприязнь до Лариси. це було запальне прагнення відігратись.

— Зустрінемось ще! – сказав до мене Женя і підійшов ближче до натовпу, що оточив суддів.

Суддів, як виявилось, було двоє: бородань та ще один, без рудого волосся на обличчі. Він і заговорив:

— Вітаю всіх вас, студенти й вчителі! Я вдячний всім і кожному, хто приєднався, – далі він додав пару слів про значення шахів для студентів, а потім назвався:

— Суддями сьогодні будемо я, Миртов Богдан, та пан Васильків.

Далі Миртов нагадав про правила гри з шаховим годинником і про ще дещо.

— Я, звісно, оголошуватиму хто з ким буде грати, але ви можете самостійно це побачити!

Він вказав рукою в бік виходу. На дверях був прикріплений папірець з зображенням Федерації шахів нашого міста – блакитного коня, – та QR-код.

Більшість пішла сканувати QR-код, меншість (зокрема я, бо я за звичкою вже вимкнула телефон) залишились поруч з суддями.

— Тож, почнімо!

Першу партію я зіграла проти дівчинки. Ні, це не була Лариса. Цю дівчину я на турнірах не бачила, хіба що це хтось з мого дитинства, кого я вже забула.

Через хвилин десять чи десь так. я підійшла до пана Василькова та повідомила результат гри:

— Дев'ятнадцята дошка, Коновалова перемогла.

Чоловік опустив очі на монітор, поклацав мишкою та сказав, що я можу йти.

Жені в залі вже не було: ще коли я грала я побачила, як він встав зі столу з номером 18, та розставив фігури.

Закінчивши партію, я вийшла у коридор. Женя стояв біля стінки та розбирав свою партію на телефоні.

— Як зіграв?

— Переміг. Мене тут тільки один момент цікавить...

Тут прийшла Анжела Борисівна, задоволена своєю грою:

— Перша є! А ти?

— Також, – спокійно відповіла я. Женя показав мені фрагмент із його партії, а потім Анжелі Борисівні в надії, що вона теж знайде цікаву комбінацію, як і він. Натомість її очі збільшились від подиву:

— Ти оце все запам‘ятав?!

— Так, – знизав плечима шахіст. Він хотів щось додати, але цієї миті відкрились двері та з зали вийшов Миртов:

— Другий тур! – оголосив він і повернувся до суддівського столу.

— Хоч би проти тебе! – захихотів Женя, діставши телефона, аби подивитись в таблицю гравців. Анжела Борисівна та я чекали, поки Женя побачить проти кого нам випало грати.

— Шкода! – сказав шахіст, коли побачив що я не гратиму проти нього.

— А був так близько! Глянь! – він мав грати за шахівницею під номером один, на мене чекала дошка з другим номером!

— А моє місце? – поцікавилась Анжела Борисівна. Женя вказав її номер і ми зайшли до зали.

З кожною партією наближався фінал, найсильніші гравці зайняли перші номери, і сумніву щодо того хто посяде перше місце вже не лишалось. Проте мій запал не вщухав: був ще ризик, що мене поставлять грати проти Біліченко, хоч вона й була вже в десятці кращих...

— В мене вже немає шансів, – підводила підсумки Анжела Борисівна.

— А от ти ще маєш сенс поборотись! – в неї було три переможні бали з шістьох вже зіграних партій, в мене було чотири.

— Я б змогла викрутитись, бо вона занадто нерішуче діяла, – розповідала Анжела Борисівна про свою першу поразку, яку, до речі, їй принесла Біліченко! — нічию я точно зробила б! Але, – махнула рукою жінка. — мені забракло часу...

Я не бачила її гру проти Біліченко, тому повірила їй на слово: Біліченко має слабкість, і це – нерішучість, неквапливість. Треба це якось використати проти Біліченко! Я відчувала, що остання гра буде чимось особливим, відмінним від попередніх партій!

Я зібрала останні сили на гру і чекала на оголошення судді, та мені цієї митті подзвонила мати.

— Алло?

— Даруй, Машо, а ти де? – спершу я не зрозуміла, та, поглянувши крізь білі прозорі штори палацу, здогадалась чому мама це спитала. Сутеніло, була вже шоста година вечора.

— В нас ще остання гра, я можу посісти призове місце! Але, коли ми закінчимо, я не знаю.

— Давай зробимо так, – мама вирішила приїхати на турнір на таксі, щоб потім вона та я пішли вдвох до автобусу. Я погодилась, та в цю мить в мені закрався якийсь маленький страх.

— Останній тур! – оголосив нарешті суддя Миртов.

— Добре, мамо, так і зробимо. Я побігла!

— Хай щастить тобі!

Я поклала трубку, вимкнула телефона та чекала на своє місце.

Як виявилось, Біліченко грала за чорних за сусіднім до мене, одинадцятим столиком. Анжелу Борисівну посадили далі, за вісімнадцятий столик. А от Женя вперше за весь турнір сів не за сусіднім до мене столом.

— Ти? Я? Граємо?!

Я не видала ані звуку. Лише вказала долонею на Женю (це мало означати "ти"), потім на себе (це означало "я") і, повернувши в бік голову, вказала на шахівницю (відповідно "граємо").

Женя схвально хитнув головою:

— Сідай-но! – його всміхнені очі так і запалювали всередині мене вогник, точно влаштовували в моїй душі пожежу.

— Не бійся, – жартував перед початком гри шахіст. — я довго не буду тебе мучити. Та, якщо хочеш, то можеш одразу здатися!

Я поглянула на Женю та відказала:

— Скажи це відображенню в дзеркалі! – позаду нашого столику стояло велике дзеркало. Достатньо велике, щоб такий високий шахіст, як Женя, міг побачити своє відображення, навіть попри суперницю. яка сиділа по той бік шахівниці.

— Тож, – додав наостанок суддя. — чорні вмикають годинник для білих!

Женя грав на боці чорних фігур. Я посунула пішака від короля на дві клітинки вперед, а Женя переставив пішака, що стояв попереду свого слона (4).

— «Ось, що він грає!» – на мить я злякалась, бо не знала як грати у такій ситуації. Я навіть не знала, як цей дебют називається!

Проте якимось дивом ми дійшли до середини гри на рівних. Ми так довго боролись один проти одного, що навіть гравці з десятки кращих встигли зіграти, хтось вже збирав тонкі, наче папір, шахівниці, та фігури. А ми з Женею тільки насуплено дивились на свою партію.

— Пат! – полегшено сказав Женя.

Пат у шахах був одним з видів нічиї: ніхто з нас не переміг, але ніхто й не програв.

Ми потисли руки, Женя взяв коробку для фігур та зібрав їх всередину: всі гравці вже зібрались та чекали на нас і на ще одну чи дві пари, щоб провести нагородження.

Я сказала судді результат і допомогла зібрати фігури з інших шахівниць, які звільнились. Тут до мене підійшла Анжела Борисівна:

— То як? – я відповіла як зіграла проти Жені.

— То нічого, – посміхнулась жінка. — видно що сильний суперник, он як довго грали!

Анжела Борисівна показала фото, яке зробила під час нашої з Женею партії.

— «Точно! Треба перекинути фотки Жені!» – згадала я про обіцянку шахісту; деякі його партії я все-таки встигла сфотографувати, тому треба було й надіслати йому найбільш вдалі фотографії.

— Увага всім! – Миртов попрохав усіх сісти за столи та послухати. — Турнір закінчився і тому починаємо нагородження!

Спершу нагородили педагогів, а потім студентів. Анжели Борисівни серед трьох найкращих педагогів не було; перше місце серед студентів посів Кирилов – єдиний, хто не програв жодної партії, – серед студенток першою була Біліченко.

— «Іншим разом, Біліченко», – подумала я, коли переможці повертались до своїх місць з золотими медалями та жовто-блакитними грамотами.

Той, хто посів друге місце, пішов ще після закінчення турніру. Можливо поспішав додому, а може розчарувався від програшу – у всіх свої причини.

— Йди! – сказала раптом до мене Анжела Борисівна та ввімкнула камеру на телефоні.

Тільки зараз до мене дійшло, що я посіла друге місце.

Я підійшла до пана Миртова та потисла йому руку.

— Мої вітання! Хай надалі так щастить! – побажав мені Миртов і вручив призи під оплески залу.

Тільки-но я дала Анжелі Борисівні сфотографувати нагороди, як в мене заграв телефон: дзвонила моя мама!

— Алло, – щоб краще було чути, я вийшла з зали. — Ти де? Так, все правильно. О!

Ми з мамою зустрілись поглядами та пішли до зали, до Анжели Борисівни. Ми зайшли тієї миті, коли нагороджували треті місця.

— Ще раз дякую всім за участь! – додав Миртов. — Наступний такий турнір планується вже через місяць, то ж, чекатиму всіх вас!

Коли я її познайомила з моєю мамою, жінка захоплено сказала:

— Маша у Вас молодчинка: вдруге для університету друге місце посідає! А Ви граєте?

— Ні, – засміялась моя мама. — в нас тільки вона грає.

Я вже тримала в руках свою куртку, як поруч пройшов Женя та глянув у мій бік. Я махнула йому рукою на прощання та посміхнулась. Він, побачивши хто поруч зі мною стоїть, мовчки помахав у відповідь та пішов до виходу.

Так закінчився цей турнір – один з важливих етапів мого возз‘єднання з шахами. Один та не єдиний.