Червоні почуття у чорно-білу клітинку

Вересень, перший курс, перші лекції та... перша за сім років зустріч з Олександром Пилиповичем.

Сталось це приблизно так.

Це був понеділок, я приїхала з університету десь після обіду. Нещодавно, а саме після кількох місяців повномасштабного вторгнення, в мені прокинувся певний інтерес – мені хотілось більше бачитись зі знайомими, особливо із тими кого давно, ще навіть до епідемії коронавірусу, не бачила. Бо час зараз надто швидкоплинний, із ним надто швидко змінюються обставини та невідомо куди завтра понесе мене чи будь-кого іншого ця доля... тож зараз я йду до Короленка, хай там що.

Я перевдягнулась, взяла сумочку, в яку вміщались лише ключі та телефон, і вийшла на ту саму стежку, яка вела до клубу.

Було трохи дивно повертатись туди, звідки сам дуже давно пішов, ще й таким чином... але ось і клуб. Той самий маленький підвал, до якого колись Олександр Пилипович переніс гурток.

Я взялась за ручку дверей і повернула її – було відчинено. Двері зі скрипом, знайомим мені ще з початкових класів, відкрились.

Я зачинила двері та зробила перший крок у приміщення. Було тихо, та я думала що йде заняття. Зал, де зазвичай батьки чекають на дітей, закривався іншими дверима.

— «Не зволікай!».

Я спіймала себе на думці, що надто довго роздивляюсь це приміщення. Річ у тім, що тут були дерев'яні лавки, хоча я ще пам'ятаю як тут стояли стільці.

Раптом двері з зали відкрились, а я навіть не встигла постукати! Піднявши голову трохи вище, я побачила знайому форму окулярів і почула теплий знайомий голос:

— Машо!

З тисячі впізнаю його, того самого Олександра Пилиповича... ні, щось змінилось. Тільки-от що?

— В нас проводиться ремонт, - казав він. — щоб було, раптом що, де ховатись. Тобі пощастило, що мене у вихідний день поставили прослідкувати! — посміхнувся вчитель.

Далі Олександр Пилипович розпитав мене про школу і виявив, що я вже не школярка, і що мені вже не п'ятнадцять-шістнадцять років.

— Вісімнадцять?!

Ми зайшли до кабінету та сіли за першу парту. Занять не було, Олександр Пилипович сидів сам і, судячи з дошки, на якій було виставлено позицію, та книжки, яка лежала поруч, не гаяв часу.

Кабінет був майже такий самий, яким я його пам'ятаю. А от магнітна шахова дошка...

— Дошку я змінив, бо на тій вже погано фігури тримались. Що ще?.. – Олександр Пилипович провів мені цілий екскурс по кабінету. — Годинник ми змінили на інший, але він не працював. Тож повернули ось такий, ти його ще пам‘ятаєш. Шафи, стільці та парти ще з тих часів залишились, — це була правда: я ще пам'ятаю ці стільчики та парти, під однією з яких одного разу я забула телефон.

— Знав би, що все подорожчає, завчасно б змінив... Хоча, — він поставив стільця поруч з партою, за якою я сиділа, і сів. — за таким столом людям будь-якого зросту завжди буде зручно. - Олександр Пилипович був вищим за мене й тоді, й зараз.

На столі все ще стояла позиція, але зайнята частина парти нам не заважала вести розмову.

— То ти - юрист? А який університет? Цікаво... але ж їхати туди далеко.

Далі він трохи згадав про власний період студентства, але не назвав на кого він навчався. Натомість він запитав про дещо, що нас, крім студентства, об'єднувало:

— У вас, Машо, проводились шахові турніри?

Тоді я ще не знала, що в жовтні через тривогу піду до бомбосховища і там зустріну Анжелу Борисівну.

— Ще ні.

Настала тиша. Але в мене виникло питання:

— Що з іншими? Йосип, Влад, Вероніка?..

Олександр Пилипович глибоко зітхнув і розповів про кожного мого одногрупника:

— Йосип, Влад та Ігор здобули перший розряд, але потім... А потім Йосип виїхав до Німеччини. Влад, коли отримав розряд, все менше й менше відвідував занять – складав іспити до коледжу, навчався, йому було не до шахів. Ігор теж давненько не відвідував, можливо, також виїхав. Шилова пам'ятаєш?

Був серед нас один такий, – Іван Шилов, – я його добре запам'ятала, бо дуже ревнувала до нього Олександра Пилиповича: він та Шилов так багато разом балакали, наче старі друзі, а про нас, простих школярів і не таких завзятих шахістів, наче забував.

— Шилов? Високий такий?

— Саме він, - сказав Олександр Пилипович і додав, що Шилов теж вже не відвідує занять. Тут мій вчитель всміхнувся, згадавши про ще декого:

— А пам'ятаєш тих двох красунь, Іринку та Вероніку?

Я відчула культурний шок: для мене Олександр Пилипович завжди був чи не взірцем серйозного та, певного роду, замкненого характеру. А тут він відверто назвав моїх одногрупниць вродливими! Цікаво, а мене він також міг би таким словом... згадати?

— Пам'ятаю звісно! - тепер ще і я посміхнулась. Я пам'ятаю, що Вероніка пішла з групи ще до моїх невдалих спроб взяти другий розряд, зате Іринка трималась до останнього. Навіть більше за мене.

— Про Вероніку ти й сама знаєш. Іринка взяла другий розряд і далі вже не навідувалась...

Олександр Пилипович зняв окуляри та протер очі.

— Якось так все й склалось...

В мене було що ще розповісти: як я пішла від Сапфіра, як зустріла той самий лютий, як відійшла від ідей вступати на журналістику та обрала юриспруденцію, як до НМТ готувалась... але натомість розповіла, що моя племінниця цікавиться шахами.

— Вже більш-менш знає, як «цей» ходить, як «ця» ходить, - в пригоді стала дошка Олександра Пилиповича, щоб показати хто такі «цей» та «ця».

— Якщо що, - жваво відповів мій вчитель. — хай племінниця приходить!

— Добре, Олександре Пилиповичу! – хоча я не до кінця розуміла як це можна було б організувати, адже сестра мешкала доволі далеко від нас, але наразі я розповіла своєму вчителю щось приємне – це вже добре. І знову тиша; за ті теми, на кшталт НМТ, я забула.

— Цікава позиція! – ще одна спроба поговорити про щось спільне. — Це з партії?

— Не зовсім, – Олександр Пилипович взяв книгу і показав мені ближче.

— Мені це дали почитати інші тренери. Цікаво, я навіть тут над деякими вже надто довго думаю. Ну ось ця, наприклад, - він вказав рукою на розставлену позицію. — Що тут можна за чорних такого зробити?

Ми обидва подивились на позицію. Я не бралась за дошку три роки, тому тут я допомогти нічим не могла.

Я поглянула на годинник – була четверта година, вже скоро потемнішає.

— Я вже, мабуть, піду, - в мене й справді тоді були справи, зокрема підготуватись до семінарів. Олександр Пилипович відірвав свій погляд від дошки та подякував, що я завітала.

— Бажаю тобі, Машо, сумлінно навчатись, – наостанок додав мій перший вчитель з шахів. — щоб в тебе все вийшло.

— Дякую Вам, - я йому подумки побажала все ж досягнути його мрії та виховати ще одного (а може й більше!) першорозрядника. Якби я це сказала вголос, він би подумав, що я натякаю на себе, ніби я хочу повернутись. Та я була тоді впевнена, що до занять в групі вже не повернусь – куди мені вже боротись проти нових, заряджених грати й ставати майстрами спорту шахістів? Я вже не та шахістка, яку всі знали.

Ми підійшли до виходу та потисли руки, але довго не відпускали. Ніхто з нас нічого не казав, бо, мабуть, не хотів відпускати рук.

Проте довелося.

Мама була здивована моїм вчинком, але мене вона здивувала не менше.

— Він ще кандидат, принаймні він не казав що став майстром чи кимось вище, – розповідала я мамі про Олександра Пилиповича. – і наші більше до нього не ходять, навіть Влад…

У голові було стільки нової інформації, яку хотілось звільнити, наче стрімку річку, але одне питання мами в одну мить зупинило цей струмок:

— А чи він одружився?

Може це й цілком нормальне питання, та мені воно здалося тут взагалі зайвим – навіщо тренеру розповідати про такі речі, хай навіть першій учениці?

Але мама чекала на відповідь:

— Він не казав, та й обручки я не бачила.

— Що він собі думає?! – обурилась мама, але за мить її осяйнула одна думка. — Ну звісно, – більш спокійним тоном зауважила мама. — він закоханий у свою роботу!

На цьому розмова про мого тренера й закінчилась.

* * *

Після пар я закінчила розмову з Кариною і попрямувала до гуртожитку – там Анжела Борисівна сказала зустрітись.

— Хай щастить! - ми обійнялись з подругою та розійшлись. Пізніше Карина хотіла навчитись шахам, але я не змогла її навчити, і на цю тему ми вже не спілкувались…

Я трохи нервувала. З того часу як я перейшла до восьмого класу, я не брала до рук дошки, не грала в Інтернеті, не вирішувала шахових задач. Хто знає як грає ця Анжела Борисівна, чи проти кого мені доведеться грати...

Біля гуртожитку мене зустріло двоє людей, проте серед не було моєї знайомої завідувачки кафедри фіз-підготовки.

— Ви - шахістка? - запитала в мене жінка з блондинистим волоссям; як я дізналась пізніше, її звали Ліна Микитівна.

— Добре, зараз перевіримо як ти, Машо, граєш, - більш голосно сказала Ліна Микитівна й ми пішли до гуртожитку.

В кабінеті було багато шаф. З однієї такої шафи чоловік, який супроводжував Ліну Микитівну, взяв дерев'яну чорно-жовту дошку і поставив на стіл у куточку кабінету, ближче до вікон.

При погляді на дошку всередині мене заграло тепло, ніби побачила давнього знайомого; хоч саме приміщення не назвеш теплим, та й жовтень був холодним...

Першу партію я грала проти Ліни Микитівни, чоловік лише дивився. Поруч з дошкою поставили годинник - такий самий був у Олександра Пилиповича та Руслана Семеновича, такі самі були на турнірах на здобуття розряду...

В кожної з нас було по 15 хвилин, тобто ми зіграємо десь за пів години. Спершу все йшло добре, в обох сторін були шанси на перемогу. Проте однієї миті я побачила як можна виграти коня суперниці і це, схоже, розчарувало Ліну Микитівну:

— Ні, я далі не гратиму! — тоді вона захотіла зіграти спочатку, але наш споглядач вмовив її продовжувати грати.

— Ох, ну що тут можна вдіяти? Одразу видно, сильний суперник! – далі Ліна Микитівна почала свідомо відволікати мене від думок про партію. Так, «завдяки» тим заняттям в Руслана Семеновича я навчилась мислити під час шуму, але це було так давно.

— «Зосередься на партії, ти!»

Час спливав, до того ж часто лунала сирена, а ще Ліна Микитівна не переставала коментувати моїх ходів:

— Так я й думала! Ох і Маша! Яка ж ти, Машо, жорстока! Ну навіщо ти так зі мною?

«Я - жорстока?! Та Ви підлещуєтесь до мене! В мене прізвисько в групі Руслана Семеновича знаєте яке було?! «Пацифіст», бо я «дозволяла іншим перемогти себе»! А Ви кажете «жорстока»...»

Її коментарі діяли — я двічі через це зробила помилку і втратила фігуру.

Тепло враз перетворилось на жар, як тоді, коли я грала на четвертий розряд проти говіркого шахіста. Захотілось вразити суперницю чимось неочікуваним, але потужним, наче вдар заднім копитом від спокійного коня. Тільки чим її вразити?.. Я продумала один план, і, сподівалась втілити його на цій дошці.

— А це що? - я не хотіла розбиратись чи Ліна Микитівна справді не бачить сенсу в моєму ході, чи вона прикидається. Мені треба контролювати кожен свій крок.

— Роби вже хід! - казав до Ліни її товариш.

— Та почекай, Вадиме, почекай.

Я не відводила очей від дошки. Моя суперниця зробила хід – що цікаво, мовчки, – а за ним попрямував і мій хід. Ліна Микитівна побачила що чекає на її короля і здалась.

— Це вже інший рівень, - сказала Ліна Микитівна та потисла мені руку.

— Спробуй ти тепер! Машо, це Вадим Ігорович, Бойко.

Ми потисли руки й я знову сіла грати за білих. Ліна Микитівна небагато встигла подивитись – їй подзвонив хтось, кого вона назвала «Валерієм Михайловичем», і вона миттю покинула кабінет.

Як мені здалося, Вадим Ігорович був сильнішим за Ліну Микитівну, але мені допомагало те, що він не коментував ані своїх, ані моїх ходів.

Такі тренування йшли ще кілька днів, до поки не настало 9 листопада, день турніру.