Ці квіти — для тебе

Пізня київська весна. Її подих благословляє всіх живих істот, які примудрилися пережити затяжний період темряви, безнадії та заморожених собачих кавелків на узбіччі. Травневе сонечко лагідно всміхається всім стражденним. Торкається похмурих міських будівель, тимчасово роблячи їх не такими огидними.

Навіть міський онкологічний центр на Верховинній — і той зазнав деякої містичної трансформації та зараз виглядав трохи життєрадісно та обнадійливо. Деякі приголублені сонцем хворі — в хусточках і кепках, безброві та з темними колами під очима — навіть усміхалися.

Юлія терпляче дочекалася своєї черги та зайшла до кабінету. Висипала скельця з аналізами на стіл перед жіночкою в окулярах. Присіла на обшарпаний стілець, роздивляючись навколо. На стіні у дверей — картинка, на якій зображено рака — членистоногу істоту з вусиками, клешнями та характерним підібганим хвостом. Над зображенням — напис англійською: «Cancer». Юля всміхнулась та подумки подякувала любителям чорного гумору, які додумалися повісити цього рака саме тут. Вона пам’ятала цю картинку ще з минулого разу. Нічого не змінилося за роки.

— Ось, тримайте. Ваше заключення.

Дівчина твердою рукою забрала папірці та скельця. Що ж, вдруге проходити через це не так уже й лячно. А от вперше було… малоприємно, м’яко кажучи. Проте зараз ця «пригода» навіть не розбавляє фонову сіру нудьгу, яка бозна скільки років тому захопила душу — і, схоже, не збирається відпускати.

У корпусі, де розташовані прийомні, всі вікна були прочинені навстіж, і всередину долітало веселе перегукування птахів. Йому вторив галас онкохворих, які сварилися одне з одним:

— Я був ще два тижні тому записаний саме на цей час!

— А я тут із шостої ранку сиджу в черзі!

Юлія зітхнула. І це теж не змінилося. В державних лікувальних закладах — одне й те саме, куди б ти не пішов: від педіатрії до онкології, він народження до смерті. Такий собі колізей місцевого призначення.

Дівчина криво посміхнулась і пройшла далі, до кабінету своєї лікарки.

Кожного разу, коли заходила до Галини Сергіївни, Юля почувалася, як у церкві. По всіх стінах були розвішані постери з фотографіями православних (скоріше за все) ікон. На столі — календарики з зображеннями святих. Чашка з принтом Діви Марії. Навіть ручка, якою лікарка зазвичай писала, — і та містила на своєму кінці маленьку картинку з вгодованою крилатою дитиною, над головою якої висів німб.

Галина Сергіївна уважно вивчила заключення.

— Вже вирішили, де оперуватиметесь?

— Там же, де і минулого разу.

Лікарка задумливо кивнула головою. На хвилину застигла — мабуть, подумки читаючи молитву.

«Що ж, дякую й на тому. Коли жива людина молиться за твоє спасіння — це приємно», — меланхолійно подумала пацієнтка.

— І хто б там що не казав, ви — найкращі! Ви — моя гордість! За найкрутіших у світі спеціалістів! За нас!

Делівері-менеджер Юрко, якого всі позаочі називали Бубликом, підняв горнятко з вином.

— Ура! Ура! Ура! — відсалютував йому безладний хор голосів. Застукотіли одна об одну чашки з алкоголем.

Юля, начепивши пластикову посмішку, теж доєдналася до спільного чествування. Була третя п’ятниця місяця, тож розробницькі команди, якими завідував Бублик, вчергове зібралися задля ритуального пожирання халявного їдла та розпивання напоїв.

Дівчина не любила всі ці збіговиська, де програмісти та інші причетні мали б займатись «тімбілдингом», підвищувати синергію та все таке інше. Особисто у Юлі підвищувався рівень нудьги. Але що робити, якщо ти менеджерка проектів та маєш «пасти» цих «котів»? Залишалося радіти дрібницям. Наприклад, піці, яку замовляли в офіс за рахунок компанії.

Краєм ока дівчина помітила, як Катя — координаторка — хиляє чашку за чашкою, геть не синхронізуючись із тостами. Та й похмура якась вона сьогодні. Цілий день ходить набурмосена та розсіяна. Якщо в понеділок не візьме себе в руки, доведеться з нею відверто поговорити. Коли твої підлеглі ходять, ніби в воду опущені, це обов’язково позначиться на роботі.

Тим часом присутні ставали дедалі веселішими. Розмови гучнішали, жарти гострішали.

Остаточно знудившись слухати порожні балачки, Юля вийшла у вбиральню. Довго сиділа в кабінці, читаючи з телефона книжку по теорії розв'язання винахідницьких задач. Поки її не відволікли звуки плачу, що долинали через стіну сусідньої кабінки.

«Катя?..» — подумки спитала себе Юля. І сама собі відповіла, що так. Інші панянки наче веселі були, коли вона йшла.

Дівчина ще посиділа, намагаючись сконцентруватись на прочитаному, але виходило не дуже. Схлипи припинилися й запанувала тиша, але читання все одно не йшло. Тож Юля зітхнула та вийшла до умивальників.

І майже одразу з сусідньої кабінки показалася зарьована координаторка.

— Ой… Вибач, я не думала, що тут хтось… — знічено почала Катя, опускаючи очі. І замовкла.

«Треба було воду спустити. Вона б тоді знала, що не одна у вбиральні», — запізно подумала менеджерка. Мабуть, також треба було запитати, чи все гаразд, чи може вона чимось допомогти… Але так не хотілося сьогодні задушевних розмов! Насправді, їй ніколи не хотілося, бо вона не знаходила в них нічого цікавого. Але сьогодні — особливо.

— Відвезти тебе додому? — як ні в чому не бувало спитала менеджерка, відкриваючи воду та намиваючи руки.

«Будь ласка, скажи "так". І у мене буде легальний привід забратися звідси».

— Тобто? — не зрозуміла Катя. — Візьмемо таксі на двох?

— Ні. Я за кермом.

— А..?

— Я не вживаю алкоголь, — спокійно пояснила Юля. Хоча координаторка і сама мала б про це пам’ятати. Але, мабуть, не сьогодні.

— А-а-а…

Катя все ще стояла, потупивши очі та опустивши голову. Русяві пасма «карешечки» падали на обличчя, закриваючи його зморщену, висохлу половину. Юля не знала, через що у дівчини таке несиметричне лице. Мабуть, якесь пошкодження нерву, абощо.

— Я не збираюся лізти тобі в душу, — менеджерка змусила себе посміхнутись. — Принаймні сьогодні. Тож давай, збирайся і виходь. Я піджену машину до сходів.

Координаторка підняла голову та саркастично хмикнула.

— Теж хочеш втекти з цього балагану?

— Саме так, — щиро усміхнулася Юлія.

Потрапивши додому, вона полегшено зітхнула. Нарешті! Попереду залишок п’ятничного вечора та цілих два дні вихідних (які в неділю перетворяться на «всього лише два, як мало»). Позаду цей шалений тиждень. Можна розслабитись і насолодитись Магдою по-повній.

Юля сходила в душ, відкрила пляшку конопляної комбучі та завалилася на диван у вітальні, кутаючись у довгий пухнастий халат. Під’єднала телефон до величезної плазми, що висіла на стіні. Відкрила застосунок, тапнула на заповітну кнопку.

— Привіт, красунечко! Як справи? — залунав з динаміків високий мелодійний голос, що говорив англійською.

Усміхнена дівчина на екрані випромінювала життя та оптимізм. На ній була біла майка, що напрочуд вдало відтіняла смагляву шкіру, щедро обласкану вимогливим південним сонцем. Волосся до плечей, фарбоване в яскраво-рудий колір, було в безладді, ніби Магда щойно прокинулась.

— Привіт! Дуже за тобою скучила, — відповіла Юля, наливаючи напій у красивий фужер. — Тиждень був просто лайно. Навіть розповідати не хочу.

— Розважимось? — пограла бровами дівчина на екрані.

Юлі завжди це подобалось: Магда, як і вона сама, не любила зайвих розмов, а одразу переходила до справи.

— Звісно! Починай.

Рудоволоса без вагань стягнула з себе майку, залишившись топлес. Ліфчика вона ніколи не носила.

— Подобається? — грайливо спитала Магда, пестячи свої груди.

— Ще б пак!

— А що сьогодні робитимеш ти?

Плазма, а також камера на ній, трохи нахилена вниз, до дивану. Тож співрозмовниця мала змогу бачити Юлю з голови до п’ят.

— Сьогодні я лінива. Навіть за вібратором не піду, — засміялася дівчина, підбираючи та розсуваючи ноги.

— Покажи мені все, — вимогливо замуркотіла Магда, нахиляючись ближче до камери.

Юля вибралася з халату. Тепер вона сиділа на дивані гола. Мокре волосся спадало на груди, одна рука тримала фужер, друга опустилася донизу, і палець вже почав виводити чарівні кола.

— Мені це подобається! Вау! Гаряче! Покажи мені ще!

— Тепер твоя черга, — відказала Юлія.

Магда не заперечувала. Відсіла трохи далі на ліжку, щоб камера охоплювала її повністю, і стягнула короткі джинсові шорти разом із трусиками. Стала на коліна, демонструючи співрозмовниці треноване тіло. Із-за меж видимості вихопила нічогенького розміру ділдо, щедро полила лубрикантом.

— А у мене настрій — для чогось такого. Шкода, тебе немає поруч. Я б з радістю поміняла цей бездушний шматок силікону на твої пальці.

Рудоволоса почала повільно вводити в себе іграшку. Юля мовчки спостерігала це видовище, повільно погладжуючи себе. Добре, що під рукою зараз немає сторонніх предметів, а є тільки руки. Так дівчина зможе довше розтягнути задоволення. Магда — занадто гаряча, щоб Юлія могла протриматись довго, дивлячись на неї.

— Ох чорт!.. — схлипнула рудоволоса, підключивши до розваг ще й власні пальці. — Я вже близько. Наздоганяй, красуне!

— І не подумаю, — усміхнулася Юлія, відкидаючись на спинку дивану. — Сьогодні я налаштована на марафон, а не на серію спринтів.