Із заданими умовами

історія на друге бінго !

"hello! не хо повчитичь разом у кафшці?"

Кайлер звик до таких повідомлень від Боші. Вона не користувалась розкладом чи звичним порядком дня, як інші люди. Могла писати й посеред дня, й в розпал ночі. Але щоб вона не написала — у відповідь отримує схвальну..

"Там де завжди і тоді, як завжди? Домовились"

Одягаючи поцяткований светр і складаючи в шопер кілька конспектів, хлопець розмірковував, чи справді вони сьогодні знадобляться. "Повчитись у кафешці" всього-на-всього було лиш таким собі прикриттям, аби обговорити теми, якими неможливо поділитись повністю в переписці. І не через те, що хтось з них вірить в всілякі конспірологічні змови чи шпигунів з камер смартфонів, а тому що ці теми потребували живого обговорення.

Або, тому що його гіперактивній подрузі, яка заледве на деякі клавіші попадає через стрімку швидкість письма, надто нудно втикати в екран телефона. Кожна прогулянка з нею перетворювалась на невеличку пригоду, а розмова — на виставу в театрі. Боша була і є омріяним другом, якого він потребував в часи його самотності. Вона випромінювала сяйво й ділилась з ним з усіма оточуючими. Вона, мов квітка, що цвіте постійно й мов хмари, які ніколи не зникають з неба.

Й через це і ще сотні причин, які не описати словами, Кайлер кохав Бошу.

Але він був щонайменше росинкою чи клаптем блакиті, який не заслуговував когось прекрасного, як її. Дівчина завжди тягнулась до дерев чи сонця, не озиралась на нього в такому напрямі, про який він мріяв. Вони ніколи не зачіпали цю тему в балачках, Боша спочатку знайомства дала ясно зрозуміти, що кохання, це інтимність яка зберігатиметься під замком її серця.

Та чи мала вона на увазі щось інакше?

"я на місйяііі" — дзенькнуло в телефоні, що, перекладаючи на грамотну мову, означало, що Кайлер значно запізнювався.

Адже й досі стояв посеред коридору у светрі та...трусах. Вилаявшись, хлопець поспіхом зібрався до кінця і вилетів кулею з квартири.

"Буду через 5 хвилин" — швидкоруч відписав їй.

"Газуй!"

Чорт. Він знову всміхнувся у відповідь на її повідомлення. А зрештою... Чому його розум так сильно акцентує на схожих діях? Це ж Боша. Вона постійно викликає усмішку кожною своєю промовленою чи написаною літерою, навіть, якщо та стоїть не на своєму місці.

***

— І тоді я зустріла кошеня, розміром з долоньку, і... Гей! Чого ж ти так зиркаєш на ту сумку з паперами? Невже і справді сподівався вчитись, дурнику? — засміялась Боша, в перерві між питтям її улюбленого какао.

— Авжеж ні. Так що з тим кошеням на дитячому майданчику? Бідненьке.

І дівчина продовжила розказувати оповідь. І хлопець продовжив милуватись її зеленявими очима, її хвилястим, як море, волоссям і милою, рожевою водолазкою. Зайнявши і вуха, і очі працею, руки залишались без діла.

Пальці, немов автоматична відповідь, почали вистукувати до болю знайому комбінацію.

Кілька стуків, кілька пауз.

Вони замінювали всі ті старання і зусилля, витрачені на те, щоб зізнатись в коханні словесно.

Це постукування теж були словами, але морзеткою. Вивчив її від нудьги і найперше, що склав — то це слова "я кохаю тебе", в надії, що колись зможе використати такий спосіб освічення. Бо для слів необхідна хоробрість.

— А взагалі, ця бариста нереально крута! Ніколи не пробувала такі смачнющі какаооо! — голос Боші лунав, як спів.

Погляд ковзнув до її пальців. Вона й собі щось постукувала...

Бляха. Бляха. Бляха. Бляха. Бляха. Лайно.

Вона... знала азбуку Морзе. Бо просто так ніхто не вистукує по столу слова. Слова, які розбивали моє незачинене серце на уламки, й перемелювало ці рештки, як млин.

"Досить. Перестань. Я дотримаю своєї обіцянки. Я не здатна покохати."

А з вуст і далі лунала історія про пролиту каву на книжку. А вуха Кайлера і далі були зосереджені на ній.

Він гадав, що мав з собою ніж, але ніколи б не приставив його до горла дівчини.

Але виявилось, що озброєна тут лише вона.