Із заданими умовами

Ця історія написана на бінго №5🌷

Невдовзі, всі місцеві пабліки заполонять фото неймовірного вечірнього заходу сонця. Він і справді заслуговуватиме всіх тих крилатих описів, які напишуть адміни, адже залите рожевим світлом небо нагадувало картину Клода Моне.

 Й одразу після цієї галереї, в телеграм канали викладають інакшу новину: про самогубство дівчини, шляхом падіння з даху двадцятиповерхівки.

***

Оллі вже тривалий час відчувала порожнечу. Нічого в ній не було здатне розпалити той вихор емоцій, який вона відчувала кожної миті, бувши дитям. Дівчина не пам'ятає, коли ці почуття зжерла темрява, лиш знає, що не відчувала радості літа, хоч прожила їх не так і багато.

Проте з сьогоднішнім заходом сонця все зміниться. Порожнеча зникне, чи радше навпаки, поглине все цілком. Ще один крок — і все забудеться. Бетонний покрив даху зникне з під ніг, а що далі відбудеться — Оллі не буде знати.

Одне зітхання і крок…

— Чорт!

Чорт! Хтось вилаявся за спиною Оллі, тож вона і собі повторила вислови. Ще їй не вистачало випадкового рятівника, коли вона остаточно зібралась з силами вбитись. Треба діяти: або послати цю людину, або падати вже.

— Стривааай! Я знаю, що ти хочеш зараз зробити, й не збираюсь зупиняти, але таки попрошу зійти з того бордюра чи як воно в біса називається.

— А що мені буде, як ні? — дівчину зацікавив незвичний голос незнайомця, по якому вона навіть не була впевнена, хто стоїть ззаду неї.

— Бо ти вкрадеш мою славу. Я ж бо теж збирався вчиняти самогубство зараз.

— То й роби собі, хто тобі забороняє, — Оллі й досі не оберталась, але й досі чомусь не ступила вперед. Мабуть, совість робити це перед кимось поставила перед нею стіну.

— Ти геть нічого не тямиш, господи! Якщо ми вдвох стрибнемо, то почнуться чутки про парну смерть закоханих, а це зовсім не так.

— Окей, ти маєш рацію, я наврядчи цього хочу. Проте що ти тоді пропонуєш? Я на кілька кроків ближче, ніж ти від нашої спільної мети.

— А що мені пропонувати? Я взагалі то теж прийшов сюди, аби не думати!

Оллі зрештою здалась: поворот, якій міг би бути невдалим, тобто останнім, але на жаль, таки вийшов. Вона крутнулась і очі нарешті зловили незнайомця. У неї впивався поглядом неохайний хлопчина, з бронзовим волоссям і в сорочці у помаранчеву клітинку. Він міг би бути жвавішим за неї, але очі говорили протилежне. Вони... горіли смертю?

А потім Оллі збагнула : вона ж теж дивилась на хлопця пустими очима. Цікаво, чи думає він так само про неї, як вона тільки що його оцінила.

— Йой, а ти, бачу, серйозно зібралась, тотал блек лук. Чи може я пропустив котрийсь дрескод? Тоді одразу перепрошую. 

— Ага, отже тобі не можна вмирати. Одягнешся відповідно, то нехай.

Ніхто ніколи не сміявся з її жартів, інтонація псувала все.

— Ну тобі сьогодні теж зась. А то гепнешся, хтось побачить мене, поки я ще не встигну втекти, і все! "Сварка закоханої пари перейшла всі межі, хлопець зіштовхнув дівчину з даху".

— Що це тобі все про любов і любов... Невже і досі вмієш відчувати кохання?

— Вже ні. Розівчився.

Останні слова хлопець промовив ледь не пошепки. Здається, вона зачепила його за болюче. Ой?...

Вони все ще стояли на невеличкій відстані. Оллі відступила від краю; її порятунок був обґрунтований вигодами для себе. Бо й справді, ці двоє надто довго тут стовбичать, аби їх ніхто не помітив. Дівчина зітхнула: вона знову розчарувалась у житті — навіть вмерти коли захочеш не можна!

— Гаразд, раз не сьогодні — тоді завтра. Як тебе взагалі звати, пане, що змусив мене знову відкласти все на потім?

— По-перше, я зовсім ще не пан! Мені всього лиш... двадцять сім, напевне? Забувся вже, не лічу. А для тебе завжди молодий Олівер!

Яка ж несподіванка. Одноліток, якщо, звісно, не збрехав, та й ще зі схожим іменем.

— Оллі, двадцять сім. То про що говоритимемо? Я ж здалась, а ти йти ніби не збираєшся.

— Хороше питання. Можемо продовжити тему порятунку від самогубства, влаштуємо терапію й поділимось своїми причинами. Чи...

— Чудово, я за, — перебила його Оллі. — Ходімо сядемо, якщо ти не боїшся простудити свою дупу.

Олівер нахилив голову убік й зміряв плечима. Вони сіли поряд, спостерігаючи за рештами заходу сонця. Не зважаючи, що це лише ранній березень, їй раптово стало тепло. Невже це через погляд на хлопчину? О господи!

Його обличчя, Оллі б могла порівняти з квітучим садом у грозу. Усмішка цвіла, а очі гасили все це дощем. Та можливо, зрештою і вони проясніються?

— Я здивований, що ти погодилась. Ти не схожа на людину, яка б ділилась внутрішнім з кимось.

— А я й не буду. Мені цікаво, що чи хто змусив тебе, такого сонячного, прийти до цього рішення? Починай, розумнику.

— Всі й ніхто водночас. Влаштовує? Ні? Ніхто не зважав на мене, я зник з життів усіх людей з їхньої волі. Нічого б не змінилось, якби я справді розчинився в повітрі. Уно реверс. Твоя черга.

— Он як... Я б тобі позаздрила. Мене ж то просто перемогла порожнеча. Усе.

— Без пояснень? — він усміхнувся.

— Без, — вона відповіла йому тим же.

Захід сонця догоряв, спрямовуючи свої іскри до Оллі. Щось зажевріло в неї всередині. Ох.

— То що, бронюємо дати непарного самогубства? — раптово перервав тишу Олівер.

Оллі не відповіла. Лиш після того, як її штовхнули убік ліктем, та обернула голову й прошепотіла.

— Ні. Але для прогулянки — можемо.

Дах сколихнув сміх.

Вони обидвоє прийшли знищити порожнечу.

Й розбили її на друзки, замінивши почуттями.