Поки сонце сідало

Сонце сідало над островом Авейдо.

Кинувши черговий погляд у небо, Скульптор нахилився до інфор-дошки. Її дерево вже потемніло та розсохлося від мінливої погоди, знизу, з-під нагорнутих грудок землі, виднілися подряпини якогось маленького звіра, а ось записки, прибиті до дерева що перше гостре було під рукою, були заляпані плямами бруду та парафіну, але все ж таки прочитати щось можна було.

“Потрібне дерево. 1700 рандів за куб. Порт."

"20000 кроків на південь — гори"

І відразу під ним кривим почерком: "краще тих місцевих тупаків змусь тягати свій чортовий камінь."

Скульптор фиркнув: і чому ці кляті імперці сюди приперлися?

О Маріане, коли він приплив на Авейдо, він сподівався що більше ніколи не побачить їх пихаті пики. Що зможе залишити його життя, помилки, у минулому. Схоже вони так просто від нього не відстануть.

Може, йому вже час шукати інше місце…

— Чи не десант часом думають висадити, ваше превосходительство?..

Скульптор здригнувся й різко обернувшись, подивившись на того, хто підійшов. Перше що кинулося йому в вічі було те яким міцним та ошарпаним був той чоловік. Його широко розставлені очі примружені, а на обличчі була не акуратна щетина.

Скульптор насилу придушив бажання насупитися:

— ...Що?

— Чи не десант часом думають висадити, ваше превосходительство?.. — він повторив, його губи розтяглися в якийсь дивній усмішці, такої, яку було легко не помітити, але якби ви все-таки її помітили, то не могли б позбутися відчуття що над вами сміються.

Імперські акцент, як додаток до всього, грубий, до пари його вигляду, різав вуха і робив того торговця більш приємним.

— Який ще десант? — Скульптор пробурмотів, в глибині душі сподіваючись, що його слава замкнутої й нелюдимої людини або на крайній випадок підкреслена не зацікавленість дадуть імперцеві зрозуміти, що йому тут не раді, але ні. Цього не сталося.

Чоловік лише хмикнув з тим самим глузливим виразом обличчя та дістав з-за пазухи люльку з коробкою сірників. У голові Скульптора мимоволі прослизнула думка про те що ще цей імперець міг би там зберігати.

— Кораблі. Але не переживайте, скульпторе. Це лише вираз, ваша вимова все ще досить хороша як для авейдців. — чоловік усміхнувся. Скульптор зміг помітити, як у нього в роті блиснули кілька золотих зубів. — Хоча здивований, що такий майстер як ви не вивчив, коли приходять імперські кораблики. Навіть на тих дрібних статуетках можна було багато грошей зрубити.

— Я подумаю про це, якщо ви хочете запропонувати мені ділову співдружність. — Скульптори зробив крок подалі від нього, махнувши рукою, відганяючи від себе тютюновий дим.

— Хто? Я? Маріан боронь. Дорогий мій скульпторе, я, — чоловік зробив паузу, покрутивши власну трубку в руках, — простий моряк, а не підприємець. Капітан дав добро відвідати територію, знаєте? Ось і, гріх такою пропозицією не скористатися.

— Й справді. — Скульптор стиснув губи на тонку лінію, відганяючи від себе легке відчуття задоволення від того компліменту.

— Так! Я чув, що ви зробили з тим старим селищем. — чоловік кивнув у сторону поселення. — Вражаюче. Золоті руки у вас, я б сказав.

— Та що ви кажете.

— Фаласієвна вас би гарно зустріла. Вона, знаєте, поціновувач мистецтва.

— Й звільнення мені одразу ж організує як тільки щось не сподобається? — Скульптор підняв брови та похитав головою. — Мушу відмовитися. Мене цілком влаштовує моє тихе життя тут, далеко від корони.

— Ах, звичайно. — чоловік хмикнув собі під ніс, його одяг зашурхотів. — Як я міг забути, що ви вже мали досвід із короною.

Скульптор застиг у півоберта.

— Про що це ви?

— Не грайте зі мною, Дарине. — щось у голосі чоловіка змінилося, ніби він пом'якшав, став не таким як у імперців, а як у… Скульптор сіпнувся, ледве зупиняючи себе від того, щоб повністю розвернутися на чоловіка. Він знав, що якщо розвернеться, або спробує тікати, то помре там же, на місці. У роті пересохло.

— Звідки...?

— Повстання літераторів, хм?

Дарин, скульптор з Авейдо, глянув прямо в обличчя своєму майбутньому вбивці. І серце його пропустило удар, в очах защипало.

Той посміхався, все ще спрямовуючи дуло свого револьвера на нього.

— Назви моє ім'я, Дарине.

Скульптор вдихнув, примружившись на нього, силою волі відганяючи тугу, що обвіяла його, ті спогади про літераторів, про секретні зустрічі та сотні безсонних ночей проведених за обговоренням планів скидання клейма корони над ними.

І, нарешті, ось розплата за його недалекоглядність, адже він міг попередити їх і тоді все пішло інакше, і тоді ніхто з літераторів би…

— І тобі подобається вбивати літераторів?

— Ти не літератор, Дарине. — чоловік, — Ір, колись юний, повний амбіцій Ір, — трохи нахилив голову назад, усмішка на його обличчі стала ширшою. — Ти зрадник, який кинув своїх друзів, щоб урятувати свою кляту дупу.

Тишу розрізав металевий звук зведеного курка.

— А імперія ніколи не пробачає зрадникам.

Сонце заходило над Авейдо. Скульптор заплющив очі, вдихаючи вечірнє повітря.