Карколомна Снігуронька

Аріна йшла нічною вулицею, витираючи зі щік розталий сніг. У нього був солоний присмак, але вона говорила собі, що не плаче. Сльози – занадто велика розкіш в цю погану пору, коли хуртовина збиває з ніг, а попереду тягнеться суцільна імла, яку не можуть розігнати тьмяні ліхтарі. Та й не вартий Ілля ні сльозинки.

Не вартий, трясця його матері!

Однак неслухняне серце нило і до горла підступив клубок.

Як чоловік міг зрадити ту, кого клявся любити в печалі і в радості? І, головне, заради чого?!

«Мені натякали, що йому потрібні тільки гроші. Я не вірила… Обманювала себе, шукала виправдання дивацтвам, пробачала все підряд. Чому я нічого не бачила?!» – Аріна зупинилася біля світлофора і змахнула з вій сльози.

Хотілося сісти, обхопити коліна руками і ридати, поки вистачить сил. Вона кріпилася цілих три години, але зараз відчувала, що нерви на межі.

Проклята новорічна вечірка! Довелося усміхатись і танцювати, вести світські бесіди і пити коктейлі, зображати ввічливу увагу і брехливу цікавість. Добре, що хтось із господарів проговорився. Перебрав трохи і почав базікати. Привселюдно поспівчував «дурненькій Арінці», яку рідний чоловік перетворив на розмінну монету.

Повз пронісся автомобіль. Аріна схлипнула, натягнула обшитий довгим хутром капюшон на самі очі, пошукала в кишенях простого зимового пальто рукавички.

«Я ж їх не брала», – подумала гірко.

Три години тому все було по-іншому. Вона раділа зимі і обіймала Іллю. Хвилювалася, що йому не сподобається новорічний подарунок, переживала за салат в холодильнику і уявляла, як через тиждень вони з чоловіком вперше будуть розбирати ялинку разом. Музика кликала в танок, чуже щастя приносило радість!

Потім щось змінилось. Ілля став смиканим, злим, незадоволеним. Не випускав із рук мобільник і страшенно ревнував до всіх підряд.

Негідник! Як він посмів звинуватити дружину в безсоромності, коли сам продав її?!

Трель телефонного дзвінка відвернула Аріну від болісних спогадів. Вона глянула на екран, сподіваючись і боячись побачити ім’я чоловіка.

Мама. Не Ілля. Та й не варто очікувати, що він зателефонує. З його погляду, саме дружина зруйнувала сімейне щастя. Немає їй вибачення!

Скинути виклик? Чи продовжити спектакль, щоб не засмучувати батьків? А, може, сказати правду?

Батарея сіла, позбавляючи необхідності приймати рішення. Аріна потерла змерзлі руки. Нахилила голову, рятуючись від снігу, що бив у обличчя, і поспішила вперед. Вона не знала, куди податися. Додому? Ілля напевно вже там. Упевнений у своїй правоті, смертельно ображений…

Адже він вибачився. Мало не на колінах розкаявся! Пояснив, що йдеться про благополуччя сім’ї, пообіцяв пробачити…

Так, пробачити! За зраду!

За ту саму зраду, про яку вже домовився.

«Який же ти жартівник, любове моя!» – ніхто при здоровому глузді не сприйняв би ті слова всерйоз.

Але Ілля не жартував. Він дійсно цінував дружину – на жаль, в буквальному сенсі. В його розумінні вона була достатньою платою за вигідну угоду.

Ні, дім – останнє місце, куди варто йти.

На заледенілому тротуарі Аріна ледь не впала. Посковзнулася, схопилась за обплетену вимкненими гірляндами стіну якоїсь забігайлівки й придушено охнула, глибоко проколовши долоню. Звично потягнулася за сумочкою, але згадала, що залишила вечірку поспіхом – зграбастала пальто і вибігла на вулицю, бо ж про плани Іллі знав, здавалося, весь світ. Може, хтось інший і зумів би витримати до кінця свята… Хтось інший… Наприклад, чоловік-зрадник.

З пораненої руки сочилася кров. Аріна розстебнула пальто, зняла широкий пояс сукні і перетягнула рану. Зіщулилась – тонка тканина нітрохи не захищала від холоду.

Морозний вітер пройшовся по шкірі, увірвавсь у легені, спричинив напад кашлю. Захололі пальці не відразу впоралися з ґудзиками, завите до свята волосся обсипало снігом, хуртовина заважала накинути капюшон. Накотив запізнілий страх: цей район нерідко фігурував у кримінальних новинах. Безсумнівно, тутешні головорізи зрадіють візиту пристойно одягненої молодої жінки з яскравими рудим волоссям і вечірнім макіяжем. Добре, що метелиця розігнала їх у затишні кутки, але не треба спокушати долю.

Капюшон нарешті піддався, пальто застебнулось, і стало трохи спокійніше.

– Я тебе вже зачекався, кицю.

Аріна підскочила, коли з нізвідки пролунав чоловічий голос. Різко обернулась, похитнулася від пориву вітру…

«Може, хтось мене прокляв?» – подумала безнадійно, побачивши за метр від себе високого плечистого чоловіка з палицею під рукою.

Він стояв, трохи похитуючись, і вичікувально дивився на неї. Тьмяний ліхтар робив риси його обличчя нечіткими, придавав їм особливої моторошності, заважав їх вивчити і запам’ятати.

«Мені кінець», – Аріна позадкувала, сама не розуміючи, на що вона сподівається.

Бігти немає сенсу. На підборах, по слизькій бруківці, крізь завірюху… Її й на десять метрів не вистачить. То що ж робити? Апелювати до совісті? Обіцяти гроші? Спробувати обдурити?

– Не барись. – Незнайомець зробив крок до неї. – У твоїх інтересах ворушитися швидше. Я-от нікуди не поспішаю. – Він підняв палицю. – Лампочка перегоріла, тому йди обережно. Тобі ж не хочеться святкувати Новий рік зі звернутим носом? Ну, чого чекаєш, кицю?

«Здається, вбивати мене не збираються», – Аріна подумки прикинула варіанти і вирішила, що будь-яка розсудлива людина на її місці не пручалася б.

Глуха ніч, можна скільки завгодно кликати на допомогу – ніхто не почує. А якщо скоритися долі… Це ж краще, ніж зустріти ранок у сміттєвому баку з проломленою головою?

«Я зможу», – вона підбадьорливо усміхнулася сама собі і… рвонула геть.

Ось тільки за капюшон схопила міцна рука, смикнула назад, кинула в стіну…

– Не біжи, кицю. Порвеш гірлянду – вирахую із зарплати.

– Допоможіть! – вирвалося слабке.

– Забилась? Постривай трохи. Сама бачиш, я сьогодні не спринтер. Що там? Хапайся!

Перше, що зрозуміла Аріна, – незнайомець попереду, тобто зупинив її не він, а хтось інший. Друге: цей «хтось» – новорічна прикраса, яку вітер скинув із гачка прямо їй на пальто. І третє – чоловік, що простягав руку, тримав не дубину, а милицю.

– Ви не Киця. – Капюшон злетів, і він побачив її обличчя. – Що з вами? Чому у вас одяг в крові?

Аріна спантеличено подивилася на свої долоні. Пояс допоміг мало, поріз сильно кровоточив, але загострювати на цьому увагу не хотілося. Схоже, виникло непорозуміння. Краще піти, поки ситуація не змінилась і надумані страхи не перетворилися на реальні.

«Піти куди?» – цієї ночі у неї не було дому.

– Просив же зняти дурну ілюмінацію. – Незнайомець і сам зачепився за гірлянду. – Ось виколе хто-небудь очі…

– Ви тут живете? – тихо запитала Аріна, піднімаючись без його допомоги.

– Три дні як переїхав. А що?

«Хотіла дізнатись, чи є поблизу готелі», – вона невизначено хитнула головою і вибачилася за ненавмисне шкідництво.

– Не хвилюйтеся, вашої провини тут немає. Це я недогледів. Дітлахи з вечора розважалися, та й не прибрали за собою. Вам аптечка потрібна, і гарячий чай не завадив би. Не хочете зайти? У нас ремонт в розпалі, але чайник є де закип’ятити. А якщо пощастить, Киця зволить прийти і принести новорічну вечерю.

– Киця?

– Наталка Киця, моя племінниця і тимчасова домашня робітниця.

– Але… Пів на першу ночі?..

– Вона любить важкі завдання. До того ж її мати не залишить мене голодним, особливо сьогодні.

Аріна відчула, що ось-ось розплачеться. Так, сьогодні – перше січня. Пів години тому настав Новий рік. Люди зустріли його з усмішками і шампанським, загадали бажання, обняли рідних… А вона почула удари годинника посеред засніженої вулиці, ридаючи і зневажаючи своє недолуге життя.

– Заходьте, не бійтесь. Я не кусаюся… Принаймні в найближчі кілька тижнів. – Незнайомець продемонстрував гіпс на правій нозі. – Непоганий подаруночок від Діда Мороза, правда?

– Послизнулися?

– Та ні. На мене Снігуронька впала.

– П’яна?

– Крижана. Бачили новорічний дворик біля ресторану на Волошковій? Там однієї скульптури не вистачає. Дивіться під ноги, тут сходинка. А двері ось, за оленем.

– За яким… Ой!

Олень був рогатим, але м’яким, тому Аріна уникла синця під оком. Вона пішла за стуком милиць мало не навпомацки. Ні, не тому, що не уявляла, як провести залишок ночі без сумочки і грошей, не повертаючись додому. Їй захотілося зробити щось божевільне. Таке, чого ніхто від неї не очікує. Полоскотати нерви не спогадами про зраду коханого чоловіка, а адреналіном. Поставити на кін усе. Вчинити, як велить скороминуща примха. Простіше кажучи, прийняти запрошення першого зустрічного і піти за ним у темряву.

– Отже, вам вони теж зіпсували свято… – зірвалося з губ.

– Хто?

– «Королева Астра»… А, не зважайте.

Аріна поспішила запевнити, що нічого важливого не сказала. Незнайомець не зрозумів би, чому згадка про Волошкову вулицю спричиняє лють. Зламана кістка зростеться через тижні, а розбите серце не склеїти, як не старайся.

– Не любите цей ресторан? Мене звуть Андрій, до речі.

– Аріна. Зневажаю його власника.

Попереду щось загуркотіло, немов Андрій натрапив на перешкоду.

– Вибачте, забув про другу сходинку. Не рухайтеся, добре? Зараз відчиню двері всередину і стане світліше.

Світліше не стало.

Аріна на дотик переступила поріг і зрозуміла, що ні пригод, ні адреналіну можна не боятися.

Це було маленьке кафе в розпалі ремонту. Половину приміщення займав мотлох, другу – зсунуті столи і стільці. Незважаючи на безлад, уздовж стін висіли святкові прикраси. Саме включені гірлянди давали освітлення – лампи в люстрах ледь жевріли. На барній стійці в кутку стояли нова кавоварка і вазочка з мандаринами.

– Чим він вам насолив? – Андрій попрямував до стійки.

– Хто? – Аріна дістала непогану можливість його розглянути і сповна скористалася моментом.

Трохи за тридцять, спортивна фігура, приємна зовнішність… Він нагадував типового «хорошого хлопця» з фільмів – простакуватого, з чесними очима і доброю усмішкою.

– Власник «Королеви Астри». Що з ним не так?

Аріна невизначено знизала плечима.

– Ніколи його не зустрічала.

– Не розумію. – Після натискання кількох кнопок по кафе поплив приємний аромат кави.

– Він збоченець.

Андрій впустив милицю і нахилився, щоб її підняти. Аріна відразу ж підбігла ближче, прагнучи допомогти.

– Звідки ви знаєте, якщо не знайомі з ним особисто? – в його голосі переважала невпевненість.

– Він мого чоловіка спокусив.

– Що?! – Співрозмовник здригнувсь і зачепив ліктем мандарини.

Вазочка перекинулася, помаранчеві кульки розкотились по підлозі. Аріна почала їх збирати, дивуючись легковірності чоловіків.

– Не в тому сенсі, – сказала, дивлячись убік. – Річ про гроші і розкіш. Ілля завжди хотів жити красиво, але до цього партнерства не виходив за межі.

– Про що ви?!

Вона поклала на стійку останнього мандарина і забрала готову каву.

– Тримайте. – Подала Андрію. – І… За порогом хтось стукає? Ні, залишайтеся тут. Піду гляну. Може, це ваша Киця?

Відійти від стійки Аріна не встигла.

Грюкнули двері, по кафе пройшла хвиля холодного повітря. Хтось тихо вилаявся, брязнув посудом, і в приміщенні з’явилось нове обличчя.

Киця виявилася високою худорлявою дівчиною з рожевими волоссям і пірсингом у носі. Підсвічуючи ліхтариком, вона швидко подолала незручні сходинки і попрямувала до єдиного освітленого кутка.

– Привіт, – кивнула, побачивши Аріну. – Зовсім страх втратив, дядьку? Там всі страждають, що ти хворий і самотній, а у тебе тут компанія. До речі, спасибі за чоботи. – Наталка продемонструвала блискучі ботфорти, що відмінно гармоніювали з її шкіряним вбранням. – Мама тобі їх довіку не пробачить.

– Головне, що ти задоволена. – Андрій забрав у неї об’ємну сумку, поставив на стійку. – Задоволена, га?

– Я тут, еге ж? Чи тобі довгі подяки треба?

– Обійдуся. З Новим роком, Кицю.

– Дивись, щоб цією «Снігуронькою», – дівчина вказала на Аріну, – тебе не прибило остаточно. Бувай.

Височенні підбори простукали до виходу.

– На Різдво хочу пневматичну рушницю. Подаруєш – буду мовчати, – крикнула Наталка, йдучи. – Свічки на нижній лівій полиці, запальничка в кутку! По радіо сказали, в цьому районі світло стовідсотково зникне. Вітер, блін. Дерева валить. Якщо додому не дійду, шукайте мене в заметах.

– Ти живеш на сусідній вулиці.

Вона з азартом звернулася до когось, хто був зовні, і зникла.

Андрій розкрив принесену сумку й усміхнувся, побачивши мисочки з котлетами і салатами.

– Приєднаєтесь до мене? – повернувся до Аріни. – Сестра готує краще за всіх.

– А ви…

«…Ви справді готові провести час із заплаканою, розлюченою на весь світ жінкою, хоча у вас десь там є любляча сім’я?».

Він по-своєму витлумачив затримку.

– Ні, я не безпритульний. Моя квартира на кілька поверхів вище, але сумніваюся, що ви захочете туди піднятись. Біле чи червоне?

– Чому ви тут?

«Чому не з людьми, які вас люблять? Чому не біля телевізора? Чому не в ліжку?» – Аріна не розуміла, що з ним не так.

– Спустився, щоб Киця заощадила час, – пояснення вражало буденністю.

– У вас же нога зламана!

– І що? Це не робить мене калікою, особливо в будинку, де працює ліфт.

– Але…

Вона замовкла. Нерозумно лізти в чужий монастир зі своїм статутом. Іллю навіть звичайна застуда валила з ніг на тижні. Кожне його нездужання вважалося жахливою трагедією, і він вимагав уваги і турботи двадцять чотири години на добу. А цей чоловік інший. Просто інший. Не треба ображати його недовірою і повчаннями.