Майже шпигунська історія

«Ти сядеш у трамвай номер 8, - у голові лунав голос Замкнутого. – Проїдеш до площі Звільнення. Вийдеш з трамваю і перейдеш вулицю. Далі підеш по ходу трамвая ще 100 шагів. Ти побачиш арку біля магазину «Чупа-чупс». Через цю арку ти попадеш у двір. Адреса написана на візитівці. Коли тобі відкриють двері, назви пароль і чекай на відповідь. Якщо відповідь буде вірною – ти можеш зайти у приміщення»

Максим стояв перед дверима і дивився на візитівку. Усе вірно – квартира номер 5. Візитівка лаконічно повідомляла:

Скульптор

Квартира № 5

Ні тобі обіцяної адреси, ні телефону, щоб уточнити деталі. «Скульптор», - саркастично пробурмотів собі під носа Максим. Кнопки дзвоника не було, тому Макс постукав у двері двічі, потім стукнув ще раз, про всяк випадок.

Двері відчинилися. На Максима мовчки дивився високий – десь під два метри – чоловік у спортивному костюмі. Макс почувався трохи дурнувато. Він хотів сказати «добридень», але ж Замкнутий попереджав його, не казати нічого зайвого.

Він кашлянув, і швидко промовив:

- Чи не десант часом думають висадити, ваше превосходительство?..

Спортивний чолов’яга все також мовчки дивився на нього. Макс вже вирішив, що треба терміново вшиватися, поки йому не дали по шиї за недотепні жарти. І тут спортсмен промовив несподівано високим голосом:

- Фаласіевна буде не проти.

Більш безглуздої ситуації і не придумати.

Хазяїн квартири повернувся до Максима спиною і зник в темряві квартири. Макс пішов за ним.

- Ідіть на мій голос, - почувся попереду фальцет хазяїна.

Увійшовши до кімнати, він одразу побачив на столі Торт. Він красувався посеред столу у променях сонця. Це й справді був витвір мистецтва: триярусний, з білим мереживом крему нагорнутого витіюватим візерунком і розписаний тонкими лініями з шоколаду. Лінії перепліталися і не одразу можна було зрозуміти, що малюнки – це якісь букви, які складалися у слова і ти ніби ось-ось зможеш прочитати написане, але воно вислизає і вже інше слово кличе тебе розшифрувати його.

- А скільки свічок? – відволік від розглядання зашифрованих візерунків пискливий голос Скульптора (тепер Максу це прізвисько вже не здавалося претензійним – торт був неперевершений).

- Одна.

- Всього одна?

- Так. Ось ця, - він дістав з внутрішньої кишені довгу білу, закручену в спіраль свічку. Вона трохи розтанула у теплі кишені і Максим відчортихав себе за недалекоглядність.

- Але ж вона затовста і парафін буде крапати у торт..

- Ми її не будемо підпалювати.

- Ви її не будете підпалювати, - луною відізвався Скульптор. – Тоді, нащо?..

- А вам не все одно?

- Я – Скульптор! Я повинен бачити, що я творю.

- Це торт. Просто торт. З однією свічкою.

- Тоді забирайте його і котіться звідси, - голос Скульптора майже перейшов в ультразвук.

- Один момент, - Максим поліз в іншу кишеню і дістав конверт, розірвав його і з нього випав маленький папірець, на якому дитячим почерком було написано: «Хотів би я бачити твій фейс зараз. Тебе мабуть нехило бомбить».

Максим ніс величезну, до біса незручну коробку з тортом і шпетив усе на світі: «От завжди у цього Замкнутого якісь пригоди - шпигун недороблений, трясця йому. І чим йому не догодили тортики з кондитерки за рогом?..»

© Маркіян Листвич 28.04.2024