Твоя чарівна усмішка розтане у віках,

Твоя чарівна усмішка розтане у віках,

Залишивши лиш спомини на зморених руках.

Можливо – не побачимось, можливо – прийде мить

І знов в моїх світлих очах твій образ мерехтить.

Тебе кохати буду я у всі погоди й сніг.

Якщо прийдеться – все зроблю і покладу до ніг.

«Ти мій прекрасний соколе», - проллється крізь віки

І з тим «мій любий соколе» я буду далі йти.

Крізь все, що може випаде на долю у наш час,

Я гідно, не поклавши рук, проб’юся на верх мас.

Можливо, скажеш – все дарма, не хочеш величі

І на питання ти знов «чому?» не відповіси.

Ти хочеш – просто спокою і затишку в гнізді,

Малих дітей і сонечко, і щоб в саду цвіли

Червоні, немов кров, квітки і ніжні, мов туман,

І всюди, щоб були плоди, доспілі краплі плям.

Але хіба це щастя? Гей! Чому мовчиш ти знов?

Хіба мовчати мусим ми, коли б’ємось за кров,

За наших дідів-прадідів, за вільну і любов,

Залізні двері – нам відкрить, відкинувши засов.

Чи зможем ми у спокої творить своє життя,

Якщо довкола нас усіх розбрат розквіта?

Любове моя, почекай, ще трохи, ще пожди,

Ще трохи – і прорвемо ми усі б'арикади.

А потім, вірю, розцвіте, над нами сонце знов,

Поверне нам життя-буття та вкаже на любов.

Чому так знову плачеш ти, немов в останній раз

Бачиш ти лице моє і мій різкий анфас.

Я повернуся, я ж люблю, кохаю ніжно я

Тебе… на образ твій молюся я щодня.

Не плач, кохана, я прошу, я обіцяв – вернусь

Не встигнеш і оком змигнуть, як я вже обернусь.

І дзвони знову вже в набат б’ють гучніше всіх

Якщо залишусь – покладу на плечі тяжкий гріх.

Іду… і в коридорі ти світло погаси,

І лиш у Бога ти для нас помочі проси…

Й твоя чарівна усмішка розтане у віках,

Залишившись лиш образом, розвіюючи прах…

©️ Соня Амбріс