Пригоди в містечку Омболе

Корабель підкидало на хвилях. Вітер піднімав воду, заливав її в середину заявляючи свої права на корабель.

Моряки не відходили від вітрил. Капітан корабля ще, зовсім, молодий - Мартін, високий з обличчям бронзовим від засмаги, небесними очима, стрункий та дужий склав руки в молитві.

-Господи, допоможи мені врятувати свою команду. Ворушив він вустами. Його тіло було напруженим. Він схилив голову і пасмо каштанового волосся впало йому на обличчя. Коли він почув як хвиля знову піднімається звівся з колін і поспішно кинувся до моряків.

***

Мешканці пребережного містечка Омболе раділи, що Господь послав їм такий гарний день. Сяяло сонце, повівав теплий вітерець. Ніхто не думав, що насувається шторм.

По містечку пересувалися вози, бігали маленькі дітлахи та прогулювалися, поважні господині. Курява над містом стояла хмарою.

На одній із вузьких вуличок розташувався маленький чепурний будиночок. Він був невисокий, покритий соломою, а стіни його були побілені. Навколо нього квоктали кури з червоним пір'ям та необрізаними крилами.

У будинку стояла задушлива тиша. Дерев'яні віконниці були зачиненими, вогонь на якому господиня готувала їжу був згаслим.

По кутках стояли квіти у цебрах з водою. тільки вони робили гаряче повітря цього дому трохи свіжішим.

Двері відчинилися і в хату проникло сонячне проміння, яке освітило похмуру оселю.

Жінка, яка переступила поріг будинку була вбрана в довге до стіп, біле плаття з широкими до підлоги рукавами. На її шиї було намисто з діамантів. Таке вбрання виглядало що найменше недоречно у бідному домі. Та пані Катрін не бачила нічого поганого. Її сірі очі з рідкими віями озерали запустілу кімнату. -Куди ж ти пішла, подруго?- Промовила вона сама до себе і крутнувшись на підборах пішла геть.

Вона йшла тільки сковзуючи поглядом по людях, які її оточували. Над містечком стояв шум, адже вже завтра мав початися щорічний ярмарок і всі люди готувалися до нього. З далеких сіл прибували люди, привозячи з собою овочі фрукти, м'ясо та рибу. Хоча що до риби, то жителі містечка, тільки, дивувалися для чого риба, адже вони жили біля моря і рибу вони могли зловити самі, або моряки могли її привезти. Та вониж, - "чужинці",- як призирливо казали люди.

Герцогиня Катрін Демелан ступила на скельний виступ. Море було насупленим і підхопленим вітром, який накинувся на містечко. Дівчина напружила зір і побачила темну пляму над морем. Катрін чимдуш помчала до неї. Її подруга наче відчувала шторми і вона завжди приходила до моря за декілька годин до нього. -Ти відчуваєш море так, як закохані відчувають почуття одне одного.- Жартувала Катрін.

-Мій чоловік моряк, а я кохаю його, як він

любить море, значить я закохана в море, аяк ти сказала закохані відчувають одне одного.

Арлінта сиділа вдивляючись синіми очима у синю даль. Її світле кучеряве волосся розсипалося по плечах, а через свою довжину торкалося води, яка рухалася від хвиль. Її овальне біле обличчя було напруженим, рум'яні вуста стиснені. За ними ховалися напрочуд білі рівні зуби. Її руки були оголеними, долоні були засмаглими, а пальці такі довгі, тендітні й білі, як у герцогині Катрін. Маленькі рожеві вуха прислухалися до плюскоту хвиль. На ній була довга туніка зав'язана на плечах та тонкому стані. на туніці була вишита сорочка з камінцями по подолу. Її маленкькі ноги були босі Ранки на них обмивала морська вода, завдаючи невеликого болю, але Арлінда не рухалася.

-Арліндо, що ти тут робиш?- Безшелесно, як тінь до неї підійшла Катрін. По її обличчі стікав піт, а груди здіймалися у бурхливому подиху.

-Що ти тут робиш, герцогине?- Дівчина обернулася до подруги. Її сині очі втупилися у Катрін.

-Ти залишила будинок без нагляду!- Катрін хотіла струснути себе, бо не про це вона мала їй сказати.

-Я не могла ні на мить залишатися там.- Швидко промовила Арлінда навіть не ворухнувшись.

-А ти чого тут, герцогине?- Запитала через якийсь час взявши в руку маленьку мушлю.

-Прийшла до тебе, а ти тут.- Відповіла Катрін, а потім підійшла до води ближче, обережно схилилася і набрала у долоні води вмиваючи лице.

-Іди та скажи прибережникам, щоб готувалися.- Раптом промовила Арлінда.

-А ти?- Катрін підвелася, поправила плаття і глянула на подругу, яка як і раніше сиділа безрушно.

-Іди, бо хвилі, які сунуть, не помилують ні дітей, ні жінок, ні чоловіків.- Промовила Арлінда.

Катрін пішла. Вона Сприймала усі слова Арлінди на віру. Вона завжди вказувала, коли буде шторм, але не завжди люди її слухали. Усі вони казали, що, то вона просто хвилюється за свого Мартіна. Одного разу вони пошкодували про це. Вода накинулася на місто і забрала багато людей у свої глибини. Тому тепер до кожного слова Арлінди дослухалися.

Катрін ступала по гарячій землі, яка була занадто теплою для її ніжок, тому вона була взута у невеличкі черевички зав'язані шнурками. Вона поспішила до групи домівок, які стояли на високих дерев'яних палях майже при березі. Жили там переважно рибалки, які окрім свого промислу також виходили в море і везли свою рибку до інших недалеких берегів. Жінки їхні плели килимки, які продавали на місцемих ярмарках тай у крамницях.

Катрін вийшла на центер між оселями й гукнула на увесь свій дзвінкий голос. -Тікайте, людоньки, буде шторм!- Раптом дерев'яні двері відчинилися і на зовні вийшов чоловік у чорних штанах, а поверх у нього була туніка. Його огрядне обличчя було засмагле, зуби були майже всі гнилі.

-Чого ви тут, герцогине?- Запитав він гугняво.

-Шторм буде!- Катрін затупотіла ногами, заплескала в долоні і кричала: -Шторм!- -Шторм!- -Шторм!- Тиша, яка стояла над оселями в раз зникла. Усі заметушилися. Стали вибігати з будинків, хапати добро, дітей та старих людей.

Тільки Арлінда сиділа не рухаючись біля води. Їй здавалося, що, якщо вона буде тут біда обмине човен її коханого Мартіна.

Арлінда була донькою скрипаля Гая. У них була тільки невелика хатинка у, якій був тільки оберемок соломи тадрова для вогнища. Іноді шматка хліба не було. Але дівчинка була здорова й щаслива. Вона дуже любила свого батька, а він її. Та одного дня він побився з кимусь у таверні. Так залишилася вона сиротою. Та У містечку жили люди добрі той гляділи сирітку як могли.

Одного дня Арлінда стояла на березі. Вона любила дивитися на море і мріяла, щоб до неї приплив якийсь хороший і гарний чоловік.

У Омболе було незвичне пожвавлення. До них прийшла дивна дівчина. Молода ще зовсім. Хто вона? Ніхто не довідався да по доброті своїй жителі прийняли її добре.

Раптом вона побачила великий човен де був сам один моряк. Дівчина завмерла вдивляючись своїми синіми очима в гарного юнака. Він був високий і дужий, засмаглий з чорними кучерями, довгим орлиним носом, ннебесно синіми очима, повними чуттєвими губами. На ньому була довга туніка на стані у ного був пояс розцяцькований мідними бряшками, а на голові був капелюх. То вже потім Арлінда дізналася, що за халявою його чобота був довгий ніж, а поруч з ним лежав пістоль.

Він доплив до берега і зійшов з човна поклавши жердину на дно.

-Вітаю, красуне.- Посміхнувся він.

Арлінда тільки стояла не відповідаючи на вітання чоловіка. А моряк схилився до води обмиваючи обличчя та руки. Він обернувся до Арлінди. -чЧи маєш ти воду?- Запитав він вдивляючись своїми очима в росширені зіниці дівчини.

-Є, але у дома.- Хрипким голосом відповіла вона, все ще не зводячи погляду з юнака.

-Тоді принеси її мені, будь ласка, пити хочеться.- Попросив юнак і сів на пісок опустивши ноги у воду.

Арлінда чим душ кинулася до свого будиночка при березі. Вона схопила кухоль набрала воду і підстрибом помчала на берег.

-Дякую, дівчино.- Промовив юнак спорожнивши кухоль.

Вже пізніше Арлінда дізналася, що цей юнак прибув до свого дядька Аллана. Він жив у тому самому маленькому домі де зараз живуть вони з Мартіном.

Одного дня у містечку влаштували св'ято. Люди просили в Бога, щоб добре вродив врожай. Після молитов молоді люди стали танцювати. А у Омболе була така традиція, що, коли хлопець запрошує танцювати дівчину тричі, то значить, що вони вже заручені.

Арлінда з Мартіном часто гуляли вечорами над морем і десь далеко у серці дівчина мріяла, щоб Мартін запросив її танцювати. Так і трапилося. Мартін Готфі запросив Арлінду Боньє на танець. Усі Омболенці раділи за бідну сироту, а дядько Аллан уже по троху готувався до весілля.

***

Арлінда підвелася її очі налилися слізьми. -Господи, врятуй його.- Шепотіла вона вдивляючись у бурхливе море.

Завіяв вітер і почався шторм. Хвилі підіймалися заливаючи водою берег. Пахло сільлю та вітром. Арлінда впала на коліна підіймаючи погляд у насуплене небо. -Господи, хай вони припливуть сюди живими!- Молилася вона. Її серце билося шарпливо, а обличчя покривав холодний піт.

Жителі містечка поховалися до будинків, а Арлінда стояла на колінах коло води, яка зараз можливо забирала життя у її коханого.

Але раптом вона почула стукіт весел, та голосні вигуки чоловіків. Жінка підхопилася на ноги і побачила корабель, який прорізав хвилі, щоб допливти до берега.

Мартін стояв на носі корабля і раптом він побачив невисоку постать Арлінди. Коли моряки підпливли до берега він схопив свою дружину в обійми.

-Арліндо дівчинко моя, чому ти тут?- Його волосся було мокрим та скуйовдженим, обличчя покрите потом, а одяг був розірваним у деяких місцях, але Арлінда кохала його і зашепотіла плачучи і сміючись.

-Бо я закохана в море, Мартіне.-