Дівчина з міста, якого немає

Вона йшла всю ніч і наступний ранок. Лише коли сонце стало припікати, Вара зупинилася в тіні високих бетонних руїн будівлі, що колись давно могла слугувати адмінкорпусом промислового комплексу, одного з незчисленної кількості, на яких вироблялися всі ті чудові (і жахливі теж) речі з минулого. Попереду, куди не кинь оком – лише сіра пустка і каміння. Жодного деревця чи кущика. Подекуди землю вкривали шматки облізлої, здебільшого засохлої трави, що дивом збереглася в цих місцях і вперто продовжувала хапатися за життя. Яскравим білим вогнем сонце безжально випалювало все навкруги і на небі не було жодної хмарини, що могла б завадити сонцю проводити свій послідовний та жорстокий геноцид всього живого.

Дрібний пил покривав її всю з голови до ніг, придаючи їй такого ж брудно-піщано-сірого забарвлення, як всьому іншому навколо. Цей пил в’ївся так глибоко і міцно, що очистити одяг чи взуття від нього вже було неможливо. Та що одяг, навіть її шкіра набула такого ж піщано-сірого смуглявого відтінку. Йти залишалося недовго. Стара порепана асфальтована траса впиралася прямо в підніжжя невеликого гірського масиву такого ж жовтувато-сірого забарвлення, як і все навкруги. Там, біля підніжжя, за димкою з пилу та піску, що їх вітер безупинно гнав за горизонт, розкинулося колись затишне містечко курортного типу, яких багато було в цих місцях до Кризи. Туди вона і прямувала – ось вже майже рік це невеличке поселення стало її домом та прихистком.

Вона жадібно припала сухими потрісканими, але все ще по-молодецьки повними губами до фляги з водою, яку завбачливо наповнив службовець готелю в Гоупвіллі. Згадки про видіння вогню та вибухів знов пронизали її свідомість, вона аж мимоволі здригнулася. Раптом десь далеко позаду, з тих місць, звідки вона поспіхом йшла всю ніч, почувся низький гул, а за ним різкий грім. “Ну от, як завжди все жахливе не змушує себе довго чекати”, — з болем подумала Вара. Хмара куряви, пилу диму та вогню, що підіймалася з того місця, де ще вчора ввечері був затишний, хоч і трохи химерний, готель в Гоупвіллі, підтвердила її думки. Влучання ракети. Все знищено та випалено. Все як вона бачила у своєму видінні… Будь вони прокляті, ці її видіння.

За пару годин Вара вже підходила до забарикадованого бетонними блоками, настовбурченого металевими протитанковими їжаками заїзду до поселення. Похилена прострілена в кількох місцях жестянка дорожнього знаку запевняла, що вас раді чекати в містечку Cold Springs.

Куля просвистіла повз її голову одночасно зі звуком пострілу. Інстинкти Вари ввімкнулися через мить після цього і вона злилася з оточуюючою її сірою пусткою. “Що за…?” — вона не очікувала такої зустрічі в тому місці, яке вже так довго вважала своїм домом.