Ітан. Знову у відключці.
Гул двигуна його старенької Хонди зливався з ревом шторму, який немов погрожував розірвати цей вечір навпіл. Пориви вітру били по шолому, роздираючи тишу на шматки. Ітан, не маючи вибору, викрутив ручку газу майже до упору. Буря наздоганяла його і найкращим рішенням було ще прискоритися. Дорога майже не проглядалася, видно було лише на кілька метрів вперед, існував зовсім ненульовий ризик розбити собі голову об якийсь шматок бетону чи каменюку, яких вистачало уздовж шосе. Але він пам’ятав, як зовсім недавно ледь не загинув від подібної негоди, тому ручку газу викрутив майже на повну і не відпускав.
В той день з його спогадів він зовсім обезсилений та слабкий від зневоднення, котив свій велик, незважаючи на страшні пориви вітру. Велик та рюкзак з дроном останньої моделі - це все, що залишилося в нього при собі, коли він отямився посеред пустелі Блек Рок. Ще гаманець з ID та кілька сотенних купюр. Останнє, що він тоді пам’ятав — очі тієї дівчини, що немов світилися в темряві. Вона плавно танцювала під ритмічні електронні біти, на фоні якоїсь чудернацької (власне як і все на Burning Man) тибетської ступи, не зводячи очей з нього. Кожен рух того танцю здавався надприродним. Вона нахилилася, прошепотіла “...а зараз ти потрапиш до мого Раю…” — і простягнула маленьку пігулку. Той момент був так само яскравим, як і різкий запах розпеченої електроніки й піску, як і сліпучий спалах, що поглинув його життя після цього, немов саме Сонце вибухнуло… І от він сам посеред пустелі, без води. Ще й голова від жорсткого похмілля тріщить так, немов от-от лопне. Того дня теж все почалося з різких поривів вітру, що сікли шкіру обличчя піском. Видимість впала майже до нуля. Їхати стало неможливо, тож він просто котив свого велика вперед. А сила вітру все наростала. Ітан вже не міг котити велосипед, колеса та ноги грузли в піску, не міг навіть подивитися вперед. Просто йшов вперед, крок за кроком. Доки не впав. Це його ледь не вбило, адже буря присипала його кількасантиметровим шаром бруду та піску, але, можливо, також і врятувало від пролітаючих на шаленій швидкості шматків покрівлі, конструкцій та зламаних невідомо де гілок…
Перед Ітаном темною тінню постав силует будівлі, яка дійсно виявилася заправкою. Схоже не працюючою. Він різко скинув швидкість та звернув з шосе. Не витрачаючи часу закотив мотоцикла прямо всередину, закрив, пересилюючи пориви вітру, металеві двері та стомлено сів на запилену підлогу.
Ще кілька хвилин пішло у нього на те щоб просто віддихатись. Серце шалено колотилося в грудях. Зрештою він зміг роззирнутися навколо. Пусті сірі стелажі вздовж стін та посередині приміщення тягнулися вперед аж до прилавку. Де-не-де валялися якісь коробки та упаковка від продуктів що колись тут продавались. Все було присипане густим бурим пилом, а вікна забиті шматками фанери. Але було дещо, що відразу насторожили Ітана — на тому пилі були сліди і ті сліди були майже такими ж свіжими як і його власні.
“Отже, тут ще хтось є”, — ця думка знову напружила Ітана. Серцебиття його знову прискорилось а дихання стало майже нечутним. Здається, там, з боку прилавку, він почув якесь тихе шарудіння.
— Агов, хто тут є! — голосно вигукуючи він скочив на ноги. У відповідь тиша і знову те ж саме шарудіння. Тепер Ітан зміг розчути, що звуки доносилися не з-за самого прилавку, а з темного коридору, що вів в приміщення праворуч від каси. “Бляха, це вже точно схоже на якісь кадри з фільму про Зомбі-апокаліпсис”, — миттю наздогнала його думка. “Та ну, камон, Ітане, ти передивився фільмів”, — в зомбі він точно не вірив. А от в нечистих на руку людей з лихими помислами — так. Він тихими кроками потроху наближався до того темного коридору.
— Гей, я йду, я не хочу проблем! — в правій руці Ітан міцно затиснув важкий балонний ключ, що дуже доречно завалявся під стійкою біля входу, де колись були інструменти. Гул і грім шторму, що вирував назовні посилювався. Раптом позаду почувся голосний удар, неначе хтось з усієї сили намагався вибити двері. Ітан різко повернувся на звук. Двері були на місці, здається, в них влетів один із шматків мотлоху, що на шаленій швидкості під завивання вітру проносилися повз будівлю. Разом з тим шурхання та швидкі кроки почулися з темного коридору відразу позаду нього. Ітан відскочив в бік, розвертаючись під час стрибку та підносячи руку з ключем для удару. Та вдарити він не встиг. На нього з гуркотом завалилася бокова стіна разом зі стелажами, що не витримала натиску шторму. В очах потемніло, він упав.
Слабкий запах, сморід паленої електроніки й розпеченого піску, привів його до тями. Ітан відчув, як щось вчепилося у його плащ, тягнучи його в коридор. Невидима сила відчувалася дивною, моторошно знайомою — запах був усе ще свіжий у його пам'яті. Він зі зусиллям скинув хватку, але не встиг і вдихнути, як почув шепіт: "Зараз ти потрапиш до мого Раю". Ітан миттєво стиснув кулаки — як він тоді повівся на це! — і знову втратив свідомість.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!