Попри все
– Трясця! – лайнувся Андрій.
Двигуни трейлера змовкли. Пілот пробігся пальцями по сенсорам діагностики. Несправність відшукалася в ланцюгах живлення сопла.
– Сам не полагоджу, – просичав злісно. – А щоб йому! Не встигаю!
Встигнути хотілося конче. Адже нагода зустріти перший Новий рік з новонародженою донькою випадає лише кілька разів на життя. З огляду на його тридцять сім років – мабуть вперше і вже востаннє.
Відправив сигнал лиха, порахував і зовсім знітився. Щонайшвидше до нього долетять і відбуксирують на Землю приблизно за вісімдесят годин. У ймовірність зустріти такого самого блукача в Поясі й того, що він відбуксирує раніше – не вірив.
– Я щось вигадаю! Попри все! – пообіцяв собі й рушив до багажного відсіку.
За кілька годин повернувся у більш-менш гарному настрої. Притягнув у рубку купу транспортувальних сіток та вибухівки. Відправив повідомлення.
– Шкода, що голосовим зв’язком не можна, – буркнув під носа.
Звісно, з базою спілкувався голосом, адже диспетчер міг чекати близько п’ятнадцяти хвилин затримки сигналу. На відміну від товариша.
За годину отримав відповідь.
«Зрозумів, усе зроблю. Давай координати. І вітаю».
«Дякую, Льош. «Курвуазьє» з мене». Приклав пакет з координатами і відправив.
«Одним не відмажешся», – прилетіла відповідь. І смайлик.
***
Двері прочинилися і пропустили медсестру. В руках дівчина тримала чималу коробку, перев’язану червоною стрічкою з великим бантом.
– Це вам?
– Від кого? – здивувалася Наталя.
– Чоловік якийсь передав.
– Високий шатен?
– Не дуже високий. А шатен чи ні – не знаю. У шапці він, – всміхнулася медсестра.
– Дякую. Поставте у кутку, будь ласка. Бо я… – Наталка скосила погляд на немовля, яке саме годувала.
– Так, звісно. З прийдешнім!
– Навзаєм.
Медсестра лишила пакунок і випурхнула з палати.
Задзеленчав телефон, Наталка прийняла виклик:
– Привіт, Нато, – бадьорий голос Олексія линув зі слухавки, – розпакувала?
– То це ти передав? Ні, зайнята трохи.
– До опівночі обов’язково розпакуй. Там коротенька інструкція, розберешся думаю. Тільки обов’язково, чуєш?
– Чую.
– З прийдешнім!
– Дякую, навзаєм.
Наталя відклала слухавку. Подумала роздратовано: «я йому влаштую!»
Догодувала дитину, цьомнула у носа, обережно вклала на подушку. Розпакувала коробку.
– Телескоп?!! От йолоп!
Хотіла розбити, але стрималася. Прикладена цидулка просила рівно опівночі висунути пристрій у вікно й увімкнути – той налаштується автоматично.
Загорнула дитину в ковдру. Дочекалася півночі і увімкнула телескоп. Прилинула до окуляра.
Небо проміж зірок розквітло вибухами. Вогнисті квітки склалися в слова: «Люблю вас. Дякую за доньку. Поцілуй її. Вибач, що не з вами. З Новим роком!»
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!