Ангел, що не забув надії людські

Чарівна сила росла в глибині,

Хоч і мовчала про надії свої,

Увіривши в краще життя, не забула,

і нічого нового і не збагнула.

Та не знало воно що й до чого, і навіщо людей до смерті вести, і навіщо ті постулати, і чи добрий той бог, а чи ні.

І тепер душа його плаче.

Бо людське, то прекрасне, то вірне, хоч і не завжди надійне, та таке добре і безтурботне, таке миле й самотнє, таке рідне для нього й прекрасне, а над ним все освітить з землі небо ясне.

Та заплутався він й вже не знає, а чи ту він надію знову шукає?

Чи не забули його на узбіччі,

і чи він буде тут вічно?

І взагалі, він потрібен?

Чи боятися треба смерті?

Занадто багато питань, а відповідей не знає, тому і надії шукає.

Може до Бога піти і спитати?

І чи не посадять його за таке за грати?

І знову думки не пускали в могилу, до рідного тіла.