Мандрівники [книга 3. Ілюзія дійсності]

У кабінеті панувала приємна прохолода. Кондиціонер безшумно виконував свою місію по порятунку людей від спеки. Сонце грайливо прослизало крізь ролети, заповнюючи кімнату ще світлішими тонами, поки легкий аромат зелені доносився з вазонів.

Переступивши через поріг кабінету, Данко одразу попрямував до свого робочого місця. Всередині будівлі набагато комфортніше ніж на зовні. До поки дістався офісу, він встиг спітніти, хоча на годиннику ще нема і восьмої ранку.

Сівши у крісло Данко взявся пальцями за комір сорочки. Після чого почав динамічно рухати той, пропускаючи повітря всередину. Це суттєво не рятувало, проте полегшувало страждання.

Двері кабінету заскрипіли. Повернувши голову у їх бік, Данко побачив свою подругу. Сонечко світилась свіжістю та енергією, попри шалену спеку, що зводила нормальних людей з розуму.

Побачивши змученого друга у кріслі, вона заговорила:

— Лишенько, ти виглядаєш жахливо!

Данко скривився на цей коментар, парируючи:

— Не всім дано добиратись до офісу на автомобілі.

На обличчі дівчини зʼявилась яскрава посмішка. Її очі примружились у задоволені, поки вона граційно крокувала до свого столу.

— Хто ж винен, що тебе закачує у всьому транспорті окрім поїздів? — Вона захитала головою, паралельно вішаючи свою сумку на спинку крісла. — Якби не це, я б тебе з радістю підвозила.

На ці слова Данко лише міг знизити плечима.

— Я не винен, що народився таким. — Він закинув голову на верхівку крісла, оголюючи шию, аби прохолодне повітря кондиціонера, якнайшвидше остудило його.

Попри специфіку свого організму, Данко ніколи не жалівся. Можливо через те, що за всі ці роки, він навіть полюбив поїзди у метро? Хоча напевно не так вже і багато людей зможуть похвалитися пристрасною любовʼю до переповнених поїздів у час пік. Проте, для Данко і це не проблема. Він навіть знаходив дещо кумедне у ситуаціях, коли сотні людей тіснилися в обмеженому просторі, немов сардини. А потім фонтаном вилітали із дверей, нагадуючи конфеті.

До того ж він полюбляв прогулюватись. Тому подолання довгих дистанцій на своїх двох – ніколи не викликало внутрішнього спротиву.

Ось тільки якби не ця жорстока спека… Було б взагалі ідеально.

Сонечко вже встигла сісти у крісло. На її столі замиготів монітор, натякаючи, що час працювати. Дівчина заправила волосся за вухо, поки повернула голову у бік свого друга.

— Але сьогодні дійсно пекельна спека. Поки їхала, слухала новини. Там говорилося, що зранку, по всій країні трапилася купа нещасних випадків. То десь щось зайнялося, то комусь стало зле, що спричинило аварію. Я сама ледь не потрапила у ДТП. Врятувала моя супер реакція!

Почувши слова дівчини, Данко дещо згадав. Він опустив голову, заговоривши:

— І правда, коли йшов сьогодні дворами, то почув гучний шум. — Він підняв очі до стелі, пригадуючи деталі. — Здається в одній із квартир щось вибухнуло, що аж вікна повилітали. Принаймні так говорили перехожі.

Сонечко одразу підскочила після почутого. І з широко розкритими очима почала запитувати:

— Де це сталося? Коли? Хтось постраждав? Ти ж у порядку, правда?

Данко аж застиг від цієї атаки запитань. Але відповів все що знав:

— Приблизно пів на сьому ранку. До речі недалеко від мене. — Данко задумався. — Я часто ходжу саме тим маршрутом, особливо влітку, бо там тінь між будинками...

Обличчя Сонечко стало ще більш схвильованим ніж раніше. Проте, вона заспокоїлась, коли почула продовження:

— …Та чогось цього разу, біс поплутав піти коротшим шляхом, де пекельне сонце… Навіть дивно…

— Дивно? — Перепитала дівчина. — Хіба не добре? Якби ти звернув туди, то міг постраждати!

— Так, але… — Брови хлопця нахмурились, коли він детальніше пригадував ранкову подію. — Дивно те, що я точно памʼятаю, як вирішив повернути за ріг. Я не збирався іти прямо. Але не встиг опритомніти, як вже йшов сонячною дорогою, а через вулицю почувся вибух. — Данко підняв погляд на подругу. — Здається ця спека дійсно доконала мене… Вже мізки плавляться…

— Може замріявся поки йшов? — Засміялась вона. — Але що б то не було – це врятувало тебе від лиха.

Закінчивши говорити, Сонечко похилила голову у бік, поки її тонкі пальці стискали підборіддя у позі мислителя.

— Може це через перевтому? Останнім часом у більшості із нас проблеми, через надмірне використання мозкового ресурсу. — Вона із серйозним виразом обличчя глянула на друга. — Обов’язково перевірся у лікаря сьогодні. Знаю, плановий огляд через два місяці, але краще зараз. 

Дівчина швидко повернулась до клавіатури й почала друкувати на тій.

— Сьогодні є вільне вікно на огляд. На першу дня. Я тебе записую? — Промовила вона не відводячи погляд від монітора.

Данко важко видихнув. Йому не хотілося витрачати час на черговий візит до лікаря, але в його віці зі здоровʼям не жартують…

— Записуй. — Здався Данко. В глибині душі сподіваючись, що це звичайна втома.

Коли стрілка годинника вказала на шосту двадцять девʼять, напруга досягла свого апогею. Кожен у підвалі зосереджено спостерігав за тонкою тріщиною, з якої здіймалося чорне полумʼя. Люди у будівлі міцно стискали зброю у своїх руках. Війська, розміщені по периметру, до болю в очах дивились на завод, у спробі помітити найдрібніші зміни. Кожен із них чекав – невідомо чого.

Проте минула хвилина, десята, тридцята. Минула година, але так нічого і не трапилося.

Ніхто із присутніх не міг дозволити собі розслабитися. Їх мʼязи, наче сталеві, застигли у напрузі. Уява продовжувала малювати жахливі образи. І від цієї тиші ставало лише страшніше.

Команди прохідців, котрих відправили на потенційні місця смерті Мандрівників, почали поступово доповідати стосовно ситуації. Більшість доклала, що не сталося нічого незвичного, проте знайшлися і винятки з правила.

Вродлива жінка, на обличчі якої неможливо відстежити вік, граційно наближалась до Лева, похитуючи своїми стегнами. У її долонях світився смартфон з активним дзвінком.

Лев одразу впізнав її, бо як і він – вона теж капітан, котрому доручили шукати певного Мандрівника.

Підійшовши до Лева, жінка посміхнулась. Колихаючи смартфоном у долоні, вона заговорила:

— Капітане Лев, здається ми знайшли вашого давнього знайомого. — Вона протягнула свій смартфон до молодого хлопця. З певним сумом в очах, закусуючи губу. — Та на жаль наша команда не впоралась.

Лев все ще перебував у напруженому стані. Тому коли потягнувся до чужого смартфону, здалося наче його руки заскрипіли. Він все ще чекав нападу з боку вічного полумʼя, але поки все лишалось спокійним. І це лякало куди сильніше.

Приклавши апарат до вуха, Лев одразу вловив незнайомий чоловічий голос, котрий незадоволено буркотів щось на прохідців поруч з ним. Однієї інтонації та знайомої лайки вистачило, аби Лев переконався.

— Доброго ранку, Стефан!

Після його привітання, голос по той бік стих. Але вже через десяток секунд голосно заговорив. Певне Стефан вихопив телефон з рук прохідця.

— Твою ж! Ви знаєте хто я?! Та байдуже, нема часу на…

— Так, ми все знаємо про пробудження вічного полумʼя. — Одразу відповів Лев, у спробі заспокоїти старого друга. — Я Левко, Вікторія з Артуром теж зі мною поруч. Нам вдалося…

Та не встиг Лев договорити, як почув звук удару. Схоже Стефан, від шоку, впустив смартфон зі своїх рук.

— Алло? — Спробував ще раз заговорити Лев.

— …

— Алло?

— Невже правда? — З суперечливими емоціями запитав Стефан.

Почувши знайомий тон голосу, Лев радісно посміхнувся.

— Правда.

— Повірити не можу…

Лев встиг розчулитися від цієї короткої розмови зі старим другом. На серці одразу потеплішало.

— …Ви навіть зрозуміли, що я мав померти біля аеропорту і все одно не впорались з моїм порятунком…

Лев, Ніка, Домі та жінка котра передала слухавку застигли. Це явно камінь у їх город.

Але Стефан не збирався зупинятися:

— Я одразу знайшов прохідців, а сенс? Прямо перед носом сталася аварія…

Не витримуючи морального приниження, Ніка вихопила смартфон з рук Лева і з гнівом заволала:

— Подякуй, що взагалі знайшли тебе! Невдячна ти погань!

Домі поклав долоні на плечі дружини, після чого стурбовано заговорив:

— Ніка, не варто сваритись.

— О! — Знов почувся голос по той бік. — Чи це часом не Королева. Ой! Перепрошую, колишня Королева?

Ніка міцно стисла смартфон до хрусту. Через що серце володарки пристрою заволало від болю.

— Гаразд, жарти в сторону. — Чоловічий голос вмить змінився на серйозний. — Яка ситуація? Ви знайшли інших Мандрівників? Вічне полумʼя пробудилося?

Ніка хмикнула, коли віддавала пристрій назад Леву, а сам хлопець ще раз глянув у бік тріщини.

— Ми біля відкритої тріщини, що веде до святилища. Проте вічне полумʼя все ще запечатане та ув'язнене всередині. За інших Мандрівників не знаю, ти поки єдиний кого ми знайшли.

— Не зовсім. — Пролунав знайомий жіночий голос позаду.

Капітан Ірон наблизилась до скупчення людей, паралельно розмовляючи по мобільному. Вона вказала пальцем на пристрій у своїх долонях.

— Мені щойно зателефонувала молодша сестра. — Почала говорити капітан Ірон. На її вічно холодному обличчі панував складний вираз. — Вона назвалась Мандрівником, на ім'я Софія Сич.

Так сталося, що Стефана, прохідці, знайшли найпершим, хоча так і не змогли відвернути неминуче. Річ у тім, що Стефан, тобто Джонатан, як він встиг представитися, як раз таки мав загинути біля аеропорту Хаотич. Правда прохідці у свій час не зовсім розуміли про конкретне місце. Тому і відправили команди, патрулювати всі місцеві вокзали та звісно аеропорт.

Коли прохідці прибігли на місце аварії, Джонатан, як раз вилазив з під перевернутого автомобіля. Весь у крові на дорогому костюмі, проте без жодної травми, він виглядав спантеличеним новою реальністю.

Побачивши людей у формі, він спробував вдачу, запитуючи: «Вам відомо про Мандрівників? Імʼя Стефан Ревон, Вам про щось говорить?» Отримавши задовільну відповідь, він одразу почав вимагати, аби прохідні звʼязались з їх верхівкою.

З Софією, точніше вже Сарою, справа склалась трохи інакше. Отямившись після свого нещасного випадку, вона вже знала кому телефонувати. Її старша сестра, котра не остання людина в НОП, напевне давно замішана у справах з Мандрівками та вічним полумʼям. А Сара навіть не сумнівалась, що прохідці шукають їх. Бо саме це їм тоді повідала Мері.

Зрештою, минув день: а вічне полумʼя так і лишилось запечатаним. Інших Мандрівників так і не знайшли. Точніше, прохідці не змогли відшукати їх своїми силами. Однак протягом дня, до різних відділів НОП поступили чотири особливі дзвінки. 

Наступного дня Левко у супроводі Ніки та Домі прямували коридором столичного штабу. Їх втомлені обличчя виглядали схвильованими, проте не без нотки радості. Як ніяк – вони поспішали на зустріч з давніми друзями.

Нарешті діставшись приймальної зали, три пари очей за секунду просканували всіх присутніх всередині. 

У величезній залі, з овальним столом посередині та зручними кріслами, сиділо семеро.

Першою притягувала погляд капітан Ірон, як ніяк її обличчя єдине, котре вони впізнали. Поруч з нею сиділа приємної зовнішності жінка, з пучком на голові ніжно коралового кольору, сонцезахисними окулярами на голові та класичній одежі. Вона справляла враження вільної від турбот людини.

Лев з іншими одразу зрозумів, що це Сара. Як ніяк – логічно, що вона сидить поруч зі своєю сестрою.

Сара привітно посміхнулась трьом людям, після чого нахилилась до юної дівчини, котра сиділа поруч. Вона прошепотіла щось їй, після чого дівчина, на вигляд – студентка, підняла округлі очі кольору меду. З широкою посмішкою, вона радісно заговорила:

— Неймовірно! Ваша зовнішність геть не змінилась! Ой! — Студентка прикрила долонями почервонілі щоки. — Я так зраділа і здивувалась, що геть забула спершу привітатись…

— Нічого страшного. — Промовила Ніка, плавними кроками наближаючись до столу.

Ніка одразу примітила двох чоловіків за столом. Один із них виглядав років на тридцять, з ретельно зачесаним, світлим волоссям та діловим костюмом. Проте це точно не її ціль. Пара зелених очей, котрі подивились на неї явно належали Стефану… Тобто Джонатану. А ось другий…

Ніка зупинилась біля вільного крісла. Невимушеними, швидкими рухами вона впевнено всілася поруч з молодим хлопцем – студентом. Закинув одну ногу на іншу, вона глянула на хлопця в півоберти з самовдоволеною посмішкою.

— Ну привіт, красунчик. — Інтимно промуркотіла Ніка, наближаючись до лиця хлопця навпроти. — Як щодо компанії чарівної дівчини?

І лишень хлопець хотів посунутись назад від несподіваного натиску Ніки, як позаду нього, прямо над вухом пролунав магнітний чоловічий голос:

— …Та чарівного хлопця на додачу?

Спостерігаючи за тим як Ніка з Домі оточили молодого хлопця, не даючи тому жодного простору для маневру, Лев зі смішком видихнув.

Сідаючи за місце з протилежної сторони столу, Лев спостерігав, як юнак з приголомшеним виразом обличчя та почервонілими вухами, – не знав куди себе діти. Блакитні очі хлопчика блищали вологою, що ще сильніше спокушало подружню пару.

Ніка вже збиралась зацілувати це миле личко, коли Домі потягнув хлопця назад, замикаючи у свої обійми.

— Гей! — Невдоволено скривила лице Ніка.

На що Домі лише захитав головою, промовляючи:

— Ні-ні, кохана, я перший.

— І з чого б це?! — Ніка звела брови разом.

Домі мило посміхнувся, міцніше притуляючи тіло хлопця до своїх грудей.

— Хіба не ти говорила, що він з нами через мене? Я лише користуюся своїми привілеями.

На це їй нічого відповісти, тож Ніка невдоволено цикнула. Відсторонилася назад, та підперши долонею голову, продовжила глядіти на своїх хлопчиків.

— Неймовірно. — Нарешті заговорив хлопець в обіймах Домі. — Не минуло і пʼяти хвилин з нашої зустрічі, як ви на мене накинулись і почали ділити.

Домі опустив голову нижче, притуляючись до голови хлопця.

— Просто ми тааааак довго чекали на тебе. — Домі лагідно потерся о чужу щоку, після чого поцілував. — Не звинувачуй, що ми скучили.

— Таааак! — Ніка за секунду наблизилась до хлопця, чмокнула того в іншу щоку, і повернулась назад до свого місця.

Хлопець спершу спантеличено застиг, а потім ще сильніше почервонів, і під кінець взагалі засміявся.

— Радий нашій зустрічі. — Заговорив Лев, привертаючи увагу до себе. — Можете звертатися до мене Лев.

— Я тепер Ніка! — Бадьоро вигукнула вона.

— Домінік, можете звати просто Домі. — Спокійним тоном представився хлопець.

— Валентин, у минулому Едуард. — Підняв руку затиснений в обіймах молодий хлопчина.

— Сара, ви знаєте мене як Софію. — Мило посміхнулась жінка.

— Я Мілана! — Схвильовано промовила дівчина з пишним хвостом на голові. — У минулому Розмарі.

— Джонатан. — Лаконічно представився блондин у костюмі. Інші й так знали, що він Стефан.

— Кіра. — Низьким голосом промовила молода жінка у кінці столу. Пари темних очей і невимушеного виразу обличчя вистачило, аби інші впізнали в ній Крістіан.

— Анна. — Пролунав дзвінкий дитячий голос, котрий одразу привернув увагу трьох людей.

Всі як один опустили погляд на маленьку дівчинку років десяти. Її блискуче, біляве волосся ніжно блищало під сонячним світлом, якого так і хотілося торкнутись. Але найбільше манили – неймовірно милі дитячі щічки. У Ніки прямо таки здригнулися палиці. Як вона хотіла помʼяти ці дві рожеві, м’якенькі…

— Навіть не думай! — На дитячому лиці зʼявився не дитячий погляд зрілої жінки. Вона суворо спостерігала за Нікою, самими очима попереджаючи ту.

— Яка милота! — Не стримала пориву Ніка, підриваючись з місця.

— Не смій! — Холодно прозвучав дитячий голосок.

Та Ніку це не могло зупинити. У неї й так відібрали можливість помацати Едуа… тобто Валентина. Тому вже через кілька секунд, Анна сиділа на колінах Ніки, котра задоволено жмакала дитячі щічки.

— Анно, ти така чарівна дитина. — Не могла не відзначити зовнішність давньої подруги, Ніка.

На що дівчинка лише тяжко видихнула, приймаючи тяготи своєї долі.

— Ніякої поваги до старших… — Пробубніла Анна.

— Взагалі-то тепер ми старші за вас! — Щасливо проспівала Ніка, насолоджуючись грою з дитиною.

У нещасної Анни вже почервоніли щоки. Вона з благанням глянула на Валентина.

— Прошу… Забери її від мене…

Кумедна реакція дитини насмішила присутніх. І без того сумбурна атмосфера наповнилась щирим сміхом.

І хоча його вже притисли до себе зі спини, проте передня частина тіла все ще лишалась вільною. Тому Валентин розвів руками, запрошуючи до обіймів.

— Ти так і продовжиш жмакати невинне дитя, чи нарешті обіймеш мене? 

Для Ніки не потрібно повторювати двічі. Вона швидкими рухами змінила свою позицію. І вже через кілька секунд Валентина таки зажали з двох боків. Від чого дійсно ставало спекотно.

— Я так розумію, Мері ви не знайшли? — Запитав Джонатан. Вирішивши лишити цих трьох голубків у їх власному світі й нарешті перейти до справ.

Лев кивнув.

— До того ж вічне полумʼя не пробудилося, тож гадаю їй вдалося уникнути смерть.

— Без вашого втручання? — Здивувався Джонатан.

— Ага, ми не знайшли її. — Лев опустив погляд на свої зігнуті пальці. — Лише зрозуміли що вона гід. Але смерть мала наступити до початку робочого дня, та і точне місце її перебування лишилось невідомим.

Це особистий промах команди Лева. Тож він, як капітан, відчував свою відповідальність, через те що не зміг знайти Криваву відьму.

Лев підняв очі на присутніх, і від нього не сховалися складні вирази обличчя Мандрівників. Шестеро переглянулись між собою, але продовжували мовчати, наче розмірковували над чимось.

Зрештою, Анна порушила тишу своїм дзвінким голосом:

— Принаймні пощастило, що вона знайшла спосіб змінити власну долю.

— Цікаво як? — Джонатан почав постукувати пальцями по столу.

Мілана закинула голову до гори, дивлячись на стелю. Як раптом подумала:

— Хіба не завдяки своєму запасному плану?

Брови Джонатана вмить здійнялись до гори. Він запитав:

— Якому такому запасному плану?

Мілана опустила голову, здивовано дивлячись на чоловіка.

— Хіба не було такого?

— Не памʼятаю, щоб був. — З сумнівами відповів він.

Мілана опустила погляд, поки в її голові вирували хаотичні думки.

— Але коли наші свідомості вступили у симбіоз, Мері відчувалась такою спокійною. Я думала вона впевнена, тому і не хвилюється.

Зрозумівши, що саме навело дівчину на хибну думку, Джонатан протяжно видихнув.

— То був не спокій, а порожнеча… — Він раптом замовк. І швидко глянув у бік трьох прохідців.

Все-таки це не його справи, але краще не підіймати тему стосовно чужого психічного стану. Хоча здається, його слова пропустили мимо вух.

— Порожнеча? — Перепитала Ніка, визираючи з обіймів своїх хлопчиків.

«Або не пропустили…»

Джонатан мовчав. Через що Ніка глянула на Валентина, котрий судячи з виразу обличчя, щось знав, але приховував.

Ніка звузила очі, спокійно промовляючи:

— Я чогось не знаю?

Може через королівське минуле, проте дівчина володіла даром змінювати атмосферу одним своїм словом. І цей раз не став виключенням. Після того, як пролунав голос Ніки, у повітрі повисла холодна напруга.

— Не знаєш…

На подив усіх, відповів саме Лев. Він розімкнув свої вуста і нарешті розповів їй те, що приховував всі ці роки. Ніка ошелешено дивилась на хлопця, котрий супроводжував її не одне десятиліття.

Виявляється її сестра у ті дні…

Обличчя Ніки побілішало. Вона не могла повірити у почуте. І ще більше жалило те, що Лев все знав, і мовчав.

— Чому не казав раніше? — Запитала Ніка. Її голос звучав слабо, незацікавлено. Може, щоб віднайти внутрішній комфорт, вона міцніше притулилася до грудей Валентина. Звук його серця заспокоював.

— Вона попросила не говорити тобі.

— Ясно.

Валентин почав пестити голову дівчини, втішаючи. Знав, що це не врятує ситуацію, але все ж таки.

— Принаймні їй пощастило лишити своє першочергове «я». — Промовила Анна. — Оскільки душа не повернулась назад, після подорожі у минуле, то ця версія Мері лишається здоровою.

— Як чарівно. Моя сестричка мене не впізнає, проте хоча б всі гвинтики на місці. — Іронічно засміялась Ніка.

— Ти ж знаєш, що Мандрівникам краще ли…

Почав говорити Лев, однак Ніка його перебила:

— Та знаю я. Просто трішечки сумно, ось і все.

Ніка ніколи не забувала їх цілей. Знайти Мандрівників, уберегти тих від смерті, змінити долю, не дозволити пробудитися вічному полумʼю.

Вона все чудово розуміє. Докладає максимум зусиль заради збереження цього крихкого спокою у світі. Але серце не обманеш. Десь там, глибоко всередині, – Ніка сумує за сестрою. І думка, що вже ніколи не зустріне її, бо так краще, рве тупим болем.

Скільки б не минуло років. І здавалося – яке довге не прожила б життя. Вона все ще лишається тією самою егоїстичною дитиною. Ось тільки ця дитина замкнена за важкими дверима, під сімома замками. І час від часу до вух Ніки дістає цей дитячий, відчайдушний крик. Але і він лишається проігнорованим.

— Виходить, якщо сестричка змінила свою долю тут, то можна не хвилюватися за пробудження вічного полумʼя. — Монотонно промовила Ніка. — Правда, як їй це вдалося – все ще загадка. Хоча і не важливо. Тепер можемо нарешті відпочити.

Ніка відпустила Валентина, посунулась, після чого прийняла сидяче положення на своєму кріслі. Всі прохідці не могли не видихнути з полегшенням, від думки, що прийдешнє зло таки вдалося зупинити.

— Не хочу вас засмучувати. — Почала говорити Сара. — Але це не зовсім так.

На здивовані погляди: старшої сестри та інших прохідців, Сара продовжила говорити. Вона розповіла про їх останню розмову з Адміністратором, та про те, за яким принципом заміщуються душі та…

— Тобто, якщо Мері загине протягом цих тридцяти чотирьох днів, то її душа із минулого, повернеться у тіло з цього часу? І тоді вічне полумʼя отримає останній стимул для свого визволення? Все вірно? — Скоріше щоб узгодити інформацію у своїй голові, ніж дійсно поцікавитись, промовила Ніка.

На її питання всі Мандрівники синхронно кивнули.

Несподівано заговорила Кіра:

— Не забувайте, Мері у цьому житті – гід. І гадаю, ця інформація доступна не лише прохідцям, а і сектантам. Це одна з основних проблем.

В її словах дійсно є сенс. З урахуванням на що пішли члени секти Чорного полумʼя, аби пробудити те, важко повірити, що вони так легко відступлять зараз.

— Маєш рацію. Гадаю члени секти знають про аномалію та її період. — Лев нахмурив брови, поки у роздумах тер своє підборіддя. — До того ж серед них «гармонічний», та знання древньої магії. Вони точно спробують скористатись останньою можливістю, аби пробудити занепалого. Особливо коли час обмежений.

Джонатан широко розкрив очі, промовляючи:

— «Гармонічний»? Виходить, тоді у Спіті знаходились не всі представники цієї раси?

Лев лише замахав головою, показуючи що не знає. Їм дійсно відомо не так вже й багато про «гармонічного» з секти. Про його мотиви та плани можна лише здогадуватись. Єдине, в чому впевнений Лев – цей представник древньої раси, явно збирається пробудити занепале божество. А отже зараз вони знаходяться по різні сторони у цій війні.