Мандрівники [книга 3. Ілюзія дійсності]

Кріс розплющила очі. Після довгої концентрації з розширеним скануванням території, навіть з підтримкою Софії, процес пройшов не без ускладнень. 

Вона і досі давалась диву, як Мері у той день, під час такої ж практики – ще спокійно підтримувала розмову з нею. Сама ж Кріс ледь зберігала концентрацію на одному аналізі території.

«Такий талант і такий темперамент…»

— Є щось? — Одразу запитала Софія, помітивши як Кріс припинила залучати свою магію у просторі. Вона все ще сиділа поруч, тримаючи лучницю за руки. 

Сонце вже майже заховалося, тож глибокі тіні за лічені секунди захоплювали білосніжний ліс. Довго сидіти на снігу – незручно. Їх одежі встигли змокнути, поки вечірній вітер своєю чергою наганяв прохолоду.

Кріс почала підійматися з місця, допомагаючи з тим самим Софії.

— Досить далеко звідси, проте вловила присутність двох Мандрівників. Вони разом, тож треба лише йти в одному напрямку. — Кріс струшувала сніг зі свого верхнього одягу. — Не знаю хто конкретно, проте це краще ніж нічого.

— Лише двох? — Здивувалась Розмарі. За цю коротку перерву вона встигла перевести подих, хоча її щоки все ще лишались надміру червоними, а лице спітнілим.

Кріс кивнула.

— Це максимальний діапазон, котрий я можу перевірити.

Софія поправила окуляри та посміхнулася.

— Гадаю це наш найліпший варіант. Хто зна, може з часом ми натрапимо на когось ще?

— Бажано на «когось» із наших. — Додав Артур підходячи ближче до дівчат.

Софія тихо засміялася, ховаючи посмішку за руками.

— Твоя правда. Ще одного такого натовпу «шанувальників» я не витримаю.

Нарешті очистивши одяг від снігу та привівши свій вигляд до ладу, Софія обернулась до Кріс і запитала:

— Тож куди нам йти?

Сонце в кінець зникло за засніженими деревами. Наступила пітьма. Але не суцільна, як то буває – коли люди лишаються єдиного джерела світла. Місячне сяйво, тут як тут, проявило себе у всій красі, нагадуючи про свою важливість.

Білосніжний сніг відбивав легке місячне світло, не даючи всьому лісу сховатись у темряві. Хоча подібна пора однаково лишалась не найкращою для пошуків кого-небудь в лісі.

— Нам туди. — Кріс вказала в один бік.

— Мені запалити вогонь? — Одразу запитала Розмарі. Все-таки на разі вона лишалась єдиним членом групи, котрий міг згенерувати хоча б якесь світло.

Кріс задумалась. Не хотілось видавати своє місцеперебування у разі чого. Невідомо скільки ще сектантів ховається у цьому лісі. А вони розлучені з іншими членами групи. Але і рухатись так…

Раптом сліпучий спалах засяяв в стороні. Всі здивовано оглянулись, спостерігаючи як у повітрі зʼявляється подовга тріщина із чистого світла. Вона зростала та розширювалась, засліплюючи присутніх.

Не в змозі це терпіти, Кріс прикрила очі. Через кілька секунд спалах зник, наче його ніколи й не було. Лише очі свідків – продовжували ловити плями, після несподіваного контрасту білого з чорним.

Очі поступово приходили до ладу, як до вух, присутніх, донеслися знайомі голоси:

— Чорт, мене зараз знов виверне…

«Цей голос…»

Артур перший відреагував, сконцентрувавши всю увагу у напрямку нещодавнього звуку.

Це Вікторія!

— Ну-ну, зараз полегшає. — Більш бадьорий за свою супутницю Едуард, погладжував ту по спині.

Ці двоє! Вони несподівано повернулися! Зʼявилися невідомо звідки. Прямо з повітря. Стояли неподалік і перекидались буденними репліками.

Хоч і намагався терпіти весь цей час, приховуючи страхи за маскою спокою, Артур насправді все не знаходив собі місця. Що секунди думав: куди поділися ці двоє. Знав, що так просто їм не зашкодити. Едуард – Мандрівник, а Вікторія повна талантів, і як він давно визнав – чималої сили, але серце байдуже не могло віднайти спокою.

Навіть не помітив коли встиг підбігти до них та замкнути у своїх обіймах.

— Де ж ви були… — Слабким голосом промовив лицар, втрачаючи останні сліди напускного спокою.

Зненацька захоплені в обійми, Вікторія з Едуардом переглянулись. Любляча посмішка зʼявилась на обличчі кожного з них.

Едуард обережно поплескав долонею по спині Артура.

— Ну-ну, не плач. Все гаразд. Ми тут.

Артур міцніше стиснув цих двох.

— Я не плачу. — Сказав він хриплим голосом.

Це виявилось точнісіньким попаданням в їх серця. Хоча через темряву майже не видно облич, проте Едуард був переконаний, що Вікторія почервоніла з вух по пʼяти.

Воно й не дивно. Їх сонечко таке миле та чарівне. Хлопчик місця собі не знаходив, ще й зустрів їх теплими обіймами зі своїм слабким голосом, наче нещодавно плакав без них на самоті…

— До речі… — Поки уява не закинула Едуарда якомога далі та надовго, він звернув увагу на небо. — Вже настала ніч?

Судячи з його голосу він здивувався не на жарт. Звісно в сірому просторі час досить відносний. Важко сказати скільки насправді минуло, відколи вони потрапили туди: хвилина, година, день. Тому опинившись під місячним світлом у нього виник дисонанс.

— Є таке. — Відповіла Софія, мило посміхаючись позаду Артура, махаючи рукою. — З твого подиву, смію зробити висновок: що ви явно знаходились не на зовні?

Артур відпустив пару та відступив трохи, дозволяючи іншим підійти ближче. Трохи засмучені закінченням обіймів, Вікторія з Едуардом кивнули в унісон.

Едуард у двох словах пояснив, куди вони потрапили й раптом, про щось згадавши, одразу обернувся. Здивована реакцією хлопця Вікторія нарешті зрозуміла чого той так зреагував і теж почала швидко оглядатись.

«Геть вилетіло з голови! Восьма ж теж неподалік!»

І справді, позаду них, непомітно для всіх, сиділа дівчинка на снігу. Вона дивилась прямо на небо своїми великими світлими очима. Її білосніжне волосся – нагадувало сніг, так само блищало під місячним сяйвом. Світла шкіра, що зливалася з волоссям – здавалась прозорою. Наче містична нічна істота – вона нерухомо споглядала за небом.

— Це… — Кріс не змогла продовжити говорити. 

Ця дитина так нагадувала «гармонічних» і те звідки вона тут зʼявилась. Все здавалось таким дивним.

В голові пронеслися спогади про те, як сектанти використали магію перенесення. Другий та Восьма… То це вона? Ось який насправді Восьмий стовп секти Чорного полумʼя?

Дитина лишилась одна проти купи ворогів. Навіть якби захотіла – не втекла. Просто не змогла б. Скоріш за все вона і сама це розуміє, тому навіть не намагається.

Так думали всі, але правда геть інакша. Вони не знали. Просто не могли знати. Люди, в яких нема і сліду крові «гармонічних» – не відають цього.

В останні секунди вона шукала сліди чужого дихання.

Десь там серед снігів, ледь помітно мерехтів слабкий вогник. Він вдихав своє останнє повітря. Чекаючи й нарешті таки дочекавшись.

«Молодчина. Гарна дівчинка». — Вона не чула голосу, це просто сигнал, згусток інформації між ними – тими хто має міцний звʼязок, як одне ціле.

«Добре, що таки дочекався. Ти готова?»

Вона кивнула, заплющуючи очі. Її останнє зоряне небо виявилось жорстоко красивим.

«Так. Нам пора».

«Солодких снів, моя мила. Сподіваюсь, ще зустрінемось».

«Тоді, до наступного разу?»

«До наступного разу».

Мерехтіння зникло і то був його останній видих. 

Хоча і не хотіла, все одно пустила сльозу. Виявляється – подібні емоції й правда не можливо контролювати однією силою волі.

Вікторія здивовано розширила очі, спостерігаючи за дівчинкою. Восьма несподівано засяяла, немов огорнена місячним ореолом. Королева вже подумала, що та намагається втекти з допомогою магії. Навіть збиралась втрутитись, але Едуард зупинив її, стискаючи плече.

Він похитав головою.

Восьма опустила голову, рівно настільки, щоб побачити обличчя інших людей. На її власному ж сяяла широка посмішка, легка, як сніжинка в небі. Правда лице ледь блищало через сльози, що все не вщухали.

Немов створена не із плоті та крові – вона почала розчинятися у світлі. Нагадуючи морську піну чи ілюзію

— Я ж казала – не повірите. Проте така ціна за мою магію.

Промовила свої останні слова вона і повністю зникла світлими проблисками.

Вікторія все ніяк не відводила погляду від місця, де щойно розчинилась Восьма. Все ще не при тямі, вона не могла перетравити побачене.

— Я відчув, як швидко зникає енергія з її магічного ядра. Гадаю – це і є ціна за похибку.

— Похибку? — Тихо перепитала вона.

— Для просторової магії необхідні дві стихії. Вони з Другим носії одного елементу, він – темрява, вона – світло. Тому і чаклувати просторові закляття можуть лише разом. Тоді Стефан розʼєднав їх прямо посеред активації. Основна частка закляття лишилась у Восьмої й без стабілізації магії Другого – вона не витримала, через що і сталося те хаотичне перенесення. Її, як серце закляття, закинуло між вимірами. Нас теж, бо стояли поруч. І як я розумію, світ зцілював цей «шрам» коштом її магічного ядра.

— Все одно не розумію. — Вікторія обернулась до Едуарда. — Нащо тоді говорила з нами? Питала усіляке? Хіба вона не відтягувала час? Хіба не через те, що боялась смерті?

У Едуарда був складний вираз обличчя. Він не збирався співчувати ворогу. Не надто м'якотілий для цього. Хоча мав визнати – їх остання розмова виявилась цікавою. І якщо все сказане Восьмою правда – навіть корисною. І логічно припустити, що Восьма, дійсно сподівалась відтягнути час задля свого виживання.

Але чому?

— Не знаю. Це відомо лише їй…

З допомогою Ліори, Стефан нарешті зміг підійнятися.  Магія світла дійсно творить чудеса. Від серйозних поранень майже не лишилось і сліду. Лише незначні рубці на свіжій шкірі, нагадуючи про нещодавній біль.

Він опустив погляд на чоловіка. Вже минув деякий час, як той спустив свій останній подих. Знаходячись поруч весь час, Стефан одразу помітив цю зміну – коли людину покинуло життя.

— Ти диви, ще й так спокійно посміхається.

Він одразу відвернувся, нахмурив свої брови.

— Смерть від знищення ядра не така болюча. Як шкода.

Ліора глянула на нього з камʼяним лицем.

— Ти ж розумієш, що нам належить пройти через те саме? А, хоча стривай, як там казала Мері? Кров, органи…

Дівчина з усією серйозністю почала описувати їх неприємну майбутню смерть.

Стефан одразу здригнувся та замахав рукою.

— Добре, добре, я зрозумів! Був не правий! — Його обличчя скривилося, наче зʼїв лимон. — Бісить просто.

Ліора заклала руки назад і ледь посміхнулася.

— Радій, що взагалі живий лишився.

Вона так перелякалася. Напевне нема нічого страшнішого за ситуацію, коли ти здавалося б і маєш сили, але у критичний момент – безпорадний.

— Радію, радію. — Не став сперечатися він.

Підійнявши голову, Стефан оглянув небо.

— Чисте небо без жодної хмаринки. Пощастило, наш шлях буде світлішим серед цієї темряви.

— Ти хочеш зараз піти? — Здивувалась Ліора.

Він опустив погляд на неї.

— Не завадило б. За весь цей час до нас ніхто не підійшов. Треба шукати інших самотужки.

— Ооо. — Протягнула Ліора.

Вона підійняла руки й в долонях замерехтіло світло.

— Це що?

— Ліхтар. — Спокійно відповіла вона.

Стефан опустив свою долоню на дівочу, закриваючи потік світла.

— Не треба.

Вона здивовано глянула на нього.

— Як це не треба? Темно ж!

— Буде проблемно якщо нас помітять вороги.

Зрозумівши, що мав на увазі друг, Ліора понуро опустила голову.

— Вибач, я не подумала.

Стефан легенько поплескав її по руці у спробі підбадьорити.

— Нічого страшного.

— До речі. — Швидко зрозумівши дещо, Ліору знов охопила енергія. — А ти знаєш куди нам йти?

Стефан раптом застиг. Його погляд почав блукати темним лісом, де здавалося не реально щось розгледіти. Особливо напрямок куди їм треба.

Зазвичай, в подібних ситуаціях використовують сфери зв'язку, але вони зараз знаходяться у регіоні Фішин. Тут мало того – все просочено темною магією, так ще й заглушок купа. На звʼязок з іншими – можна не сподіватися.

А так, якщо подумати в якому напрямку варто рушити…

— Поняття не маю.

Ці слова не дарували Ліорі жодних надій.

— Однак, якщо ми підемо в цьому напрямку, то зрештою вийдемо до лігва секти!

Стефан впевнено вказав у бік густих дерев. Тим часом сумніви Ліори ставали лише більшими.

— Дозволь поцікавитися. Як ти прийшов до цього висновку?

Від дівочого погляду, сповненого упередження, Стефану стало ніяково.

— Інтуїція?

— Я лишаюсь на місці!

— …Ти настільки не віриш в мене?

— Ти питаєш, чи вірю я у вибраний тобою шлях, посеред темного лісу, вночі, без жодних підстав? Серйозно?

— Ну чому без жодних підстав? Ось бачиш ту гору? Коли ми йшли всією групою, то вона трохи…

Ліора зі скляним поглядом спостерігала, як товариш намагався її запевнити, що його вибір цілком надійний, спираючись на якусь гору. Яка може насправді тут і не одна, і не факт, що це та сама, яку вони бачили раніше.

Хотілося вдарити себе по обличчю. Але насправді вибір дійсно не великий. Вони або лишаються на місці й чекають ранку, або йдуть невідомо куди.

Враховуючи що вічне полумʼя може пробудитися будь-якої миті, варіант чекати – не найкращий. Але що як вони підуть взагалі в іншому напрямку і зрештою не лише не знайдуть інших, але й до святилища не дійдуть?

Стефан як раз закінчив свої пояснення, впевнений у своїй правоті. Ну як мінімум впевнений на п’ятдесят відсотків, а це вже щось!

Важко видихаючи, обираючи між двох зол, змучена Ліора махнула рукою.

— Бог з тобою. Пішли туди.

Коли Левко завершив говорити, Четвертий, з притаманним йому спокоєм, не подав жодної ознаки подиву чи хвилювання.

Почувши історію про Мандрівників: хто вони, звідки, їх звʼязок з неземними істотами, котрі наділили померлих могутньою силою, відправивши у цей час з завданням – він навіть не повів жодним м'язом. Лише кивнув про себе, відзначаючи, що все зрозумів.

— В якомусь сенсі, він навіть вгадав… — Не розбірливо пробубнів Четвертий.

Якщо прирівняти Адміністратора до поняття «бога», а він – зі своїми повноваженнями таким і здається, то Тео у свій час слушно зазначив. Ці герої, котрі зʼявились невідомо звідки, цілком могли черпати свої сили від звʼязку з божествами. Як і секта. Бо в якомусь сенсі вічне полумʼя – божество. 

Люди самотужки так вирішили, даруючи невідомій, могутній істоті титул «Бог». А що там насправді – ніхто не знає. З давніх часів серед істот на Землі заведено відносити до богів всіх – хто не вписується у рамки «земне творіння».

Вони давали їм імена, вірили в них, прославляли, молились. В деяких випадках навіть отримували силу, названу «благословенням».

Простіше іменувати могутню істоту найвищим титулом «бог» і прославляти, ніж насправді розібратися чи зрозуміти, що воно таке. Така наша природа і такі устрої панують на цих землях.

— В основному я розібрався. — Четвертий подав голос. — Дякую за чесність.

Левко підняв підборіддя.

— І воно тобі щось дало?

Четвертий стримано посміхнувся, зберігаючи доброзичливий образ.

— Як мінімум – це цікава історія. Тепер моя черга говорити.

— Та сама таємнича інформація? — Проспівав Левко. — А що як вона не зацікавить мене?

На ці слова Четвертий лише знизив плечима.

— Що ж, якщо так, то в тебе ще лишиться час вивідати у мене щось ще.

Певне задоволений даною відповіддю, Левко не продовжив нарікати, готуючись послухати – що ж за «цінну» інформацію йому повідають.

Четвертий перевів погляд на протистояння двох магів темряви. 

Сонце вже деякий час, як зайшло за обрій. І у цій зимовій пітьмі – два силуети, в далині, нерозбірливо зливались з середовищем. Вже неможливо розгледіти, де починається чи закінчується кожне закляття. Все поглиналося суцільною темрявою. І люди у тому числі.

Вечірній вітерець доносив ледь помітний металевий запах. І якщо придивитись до силуетів, то можна побачити, що у того котрий вищий – бракує лівої руки по лікоть. Та і рухаються вони не так злагоджено, як раніше. Наче зламаний механізм.

Лишилось не довго.

— Перейду до суті. 

Несподівана зміна настрою Четвертого змусила Левко напружитися. Вже не відчувалося тієї мʼякої стриманості в чужому голосі. І легка посмішка зникла з обличчя. Пара чорних очей зосередилась на чомусь в далечині, холодно та порожньо, наче він не частина цього світу, а щось окреме, чужорідне.

— Є дещо спільне між Першим та Кривавою відьмою. Відмінність з іншими людьми котру ти відчуваєш коли дивишся на них, але не можеш зрозуміти в чому річ. Та внутрішній голос нагадує: «щось не так». — Четвертий на секунду торкнувся поглядом хлопця поруч й одразу повернув той назад до пари. — Напевне ти й сам помітив – «вони» не такі як треба. Але знайти причину не зміг.

Це правда. Щось потаємне не відпускало Левко, коли він дивився на Мері. Вона завжди відрізнялась від інших своїм свавіллям та останнім часом зʼявилось дещо ще. Примарне, слизьке, невловне.

І зараз, у момент коли вона стояла поруч з Першим, протистояла йому – це відчуття невідповідності зникло. Точніше, вони обидва мали це «щось» – що відокремлювало їх від інших.

Четвертий не мучив хлопця довгою паузою:

— Основна причина в їх магічній природі. Вони володарі ядра стихії темряви. Скажу одразу – це лише одна із причин, що у купі з іншими склали повну картину їх теперішнього стану. Не варто думати, що всі маги темряви такі.

Він важко видихнув і білий клубок гарячого повітря покинув його рота.

— Чесно, не знаю причини чому це спіткало і Криваву відьму, але знаючи про стан Першого і зустрівшись з нею сьогодні, можу впевнено сказати – вони подібні в «цьому».

«Подібні в чому?» — Непомітно для себе – Левко нахмурив брови.

— У кожного мага є певні межі розвитку магічних здібностей які не перетнути. Як мені розповів Перший: ми народжуємося з обмеженим магічним ядром, опановуємо його, якщо пощастить виходимо за рамки задані під час народження і розвиваємо те, піднімаючи на новий рівень. Але й у такого розвитку є свої межі – задані природою. І якщо перетнути їх – людина не витримає.

— За межі?

Четвертий кивнув, після чого сформував невеличке коло пальцями своїх рук, переплітаючи ті.

— Наприклад ти народився з магічним ядром, що здатне вміщувати таку кількість магічної енергії. Це не кінець. При плідній праці, постійному розвитку та вдачі ти можеш розширювати його.

Пальці чоловіка почали віддалятися, розширюючи коло по середині.

— Але і тут є ліміт. Наприклад – це максимум який може досягти маг. Цю стелю в розвитку легко відчути. Коли зіштовхуєшся з нею одразу розумієш – це кінець, далі не можна. Та правда в тому, що таки можна.

Він розвів руки ще далі, тепер пальці не торкались один одного.

— Наприклад у випадку Першого, завдяки втручанню вічного полумʼя – він вийшов за природні межі. Магічна енергія божества, чи чим би воно не було – дозволила йому перетнути всі розумні кордони розвитку магічного ядра.

Четвертий вказав головою у бік пари.

— Ось чому вони так довго борються на одному рівні.

— Стривай, вийшов за рамки? Тоді… — Левко впав у короткий ступор від усвідомлення щойно почутого.

— Вірно. Згідно з твоїми словами: Мандрівників обдарували максимально розвиненим магічним ядром. Смію припустити, що саме такого ступеня, котрий не виходить за природні межі, інакше вони б не витримали навантаження і зламалися у перші дні свого життя. Тоді, якщо Перший вже перетнув цю межу і «вона» на одному рівні з ним. Чи варто говорити, що це означає?

Звісно ні. Якщо все сказане Четвертим правда, тоді Мері зробила «щось», що дозволило їй перетнути цю так звану межу. І судячи зі слів Четвертого: після подібного слідують зміни в людині.

— Що означає твоє нещодавнє «людина не витримає»?

В голові Левко запанували похмурі думки з однією безпосередньою дівчиною в центрі.

Четвертий мовчав кілька секунд, але для його співрозмовника вони відчувались годинами. Невідомо чому – тіло покрилось потом, а серце шалено колихалося від хвилювання.

— Буквально. — Четвертий заплющив очі на мить, після чого повернувся до Левко. В його темних очах панувала порожнеча, відчай, безвихідь. — Спершу зміни непомітні, однак це лише спочатку. Перейшовши за допустиму межу, магія все більше впливає на тіло, а те своєю чергою – вже не здатне цього витримувати. Фізично – це стає неможливим. І магія, що колись була порятунком – перетворюється на отруту. З кожною секундою, хвилиною, годиною, днем – магія роз’їдає свого володаря. Хоча тіло і стає могутнішим, а магічні сили виходять за простори уяви – у всього є ціна.

Він підняв руку і постукав вказівним пальцем по своїй голові.

— Власна магічна енергія вражає мозок. Поступово людина втрачає: відчуття, емоції, себе. Всі принципи, правила, цінності, сенси та бажання – зникають. Всередині лишається сама порожнеча.

Четвертий видихнув легкий смішок.

— Ти не зможеш уявити, як це втрати повністю все, що робить тебе людиною. В принципі як і я. Нема ні радості, ні журби. Зникають будь-які межі правильного і неправильного. Ні тобі почуття провини, солодкої любові, заради якої ти продав душу дияволу. Ні-чо-го.

Лише зараз Левко розпізнав прихований відчай у цьому голосі, що намагався сміятися.

— Ось чому ці двоє «такі». Вони – порожні. Втратили всі свої емоції. А орієнтирами для них лишились минулі спогади. Напевне тому ти й відчуваєш, що щось не так. Поглянь на них ще раз.

Четвертий вказав рукою у бік пари, а Левко слухняно, наче під чарами, озирнувся.

Через активну розмову і не помітив коли Перший лишився частини руки та і ноги його вже геть кволі. У Мері не вистачало частини тканини та через темряву важко розгледіти які їй завдали травми, і чи є вони взагалі. Лише рухи теж якісь не такі: значно повільніші й незграбніші, ніби тіло ледь слухається її команд.

І якщо глянути на цих двох у спектрі слів Четвертого, то вони дійсно нагадували…

— Маріонетки. — Промовив Четвертий. — У них відсутня ненависть, жага до життя в очах. Без бажань чи почуттів вони продовжують боротися лише тому, що колись на те були причини. 

Байдужість – ось що не давало йому спокою весь цей час. Спостерігаючи за битвою він все ніяк не міг зрозуміти, чого ж бракує, а тепер… Все ясно. 

Бракує емоцій.

Те невеличке, що дійсно робить нас людьми.