Мандрівники [книга 3. Ілюзія дійсності]

Після проведеного ритуалу – печать дійсно ослабла. Хоча червоні символи все так само покривали землю та стіни, проте їх мерехтіння втратило свою яскравість. 

Тепер вони не стримували вічне полумʼя, а перетворились на його підлеглих. Принцип роботи печаті зламався. І символи вже не поглинали всю енергію, аби утримувати занепале божество, навпаки – вся енергія прямувала до нього, аби збагатити силою для повного пробудження.

Та хоча це і не кінець, однак завершальним етапом цілком можна назвати.

Тео з іншими виконали свою частину угоди і як зазначалось раніше – рабське тавро на їх тілі дійсно зникло, розчиняючись немов ніколи й не мало місця в цьому світі. 

Однак не встигли вони видихнути з полегшенням, як в головах стовпів пролунав знайомий голос:

[Гарна робота! Хвалю! За три дні сну я відновлю сили й зможу проявити себе на землі.]

— Які чудові новини. — Саркастично промовив Марк плескаючи у долоні.

— Та не кажи. — В такт другу приєднався Тео.

Їм вже байдуже на все. Та і це божество ніколи не вірило в їх святу пошану. Бо їх покірність – це не більше ніж вимушена міра, через рабську угоду з цією істотою. 

В першу зустріч, вони боялися смерті, чи ще чогось – куди гіршого. Під тиском енергії божества, здавалося, те ладне зробити з ними все що завгодно. Лише опісля стало зрозуміло – вже краще смерть, проте з вільною душею, ніж вічне рабство. Але тоді вони були надто юними, надто незрілими, надто наляканими.

Тео розвернувся назад і швидкими кроками дістався своєї цілі – падаючи в його обійми. Адріан поплескав того по спині з легкою посмішкою, що ховалась за чужим плечем.

Все завершено. Вони вільні й можуть нарешті відпочити.

Ось тільки бажане не завжди реальне.

[Лишилась одна дрібничка і все – ви вільні.]

Від цих слів троє чоловіків одразу напружились, з недовірою переглянувшись між собою.

Першим заговорив Тео. Він випрямився і повернувся до чорного полумʼя, що як йому здалося – значно розширилось в розмірах.

— Ми деактивували печать, як і зазначалося раніше. — Він підняв руку, демонструючи світлу шкіру з чорними венами без жодного сліду минулого тавра. — Угоду завершено і ми отримали свободу. Що це ще за: «Лишилась одна дрібничка і все – ви вільні»? 

Тео повільно проговорив чужі слова повністю імітуючи інтонацію.

[Ой, невже я не сказав?]

Символи на підлозі засяяли з новою силою, і не встигли чоловіки нічого зрозуміти, як їх тіла скували невидимі пута. Жоден мʼяз не збирався прислуховуватися до них, серце забило тривогу, а все тіло пройняв несподіваний холод.

[Річ у тому, що мені потрібен час для повного пробудження. Але ось не задача, дехто послав по мою голову ці душі… Я відчуваю, вони близько. Буде, ой, як неприємно, якщо наші плану порушать на останньому етапі. Чи не так?]

— Ти! — Марк міцно стис щелепу від злоби.

Очевидно, мова йшла про тих могутніх магів, котрих в народі прозвали «героями». Марк наочно бачив їх здібності, навіть вступав у бій. І цього досвіду вистачило для розуміння – вони їм не суперники. Навіть зібравши всіх своїх людей, рано чи пізно – їх подолають. Це питання часу.

Саме тому Адріан постійно коригував плани, максимально відтягуючи час, мінімізуючи витрати, аби встигнути зняти печать і виконати умови їх угоди.

— Ну і що з того? — Холодний голос Тео не поступався жахом, що навіювало вічне полумʼя. — Це не має до нас ніякого відношення. Збираєшся погрожувати смертю? Вперед. Можеш вбити нас тут і зараз. — Він говорив рівно, впевнено, з повною серйозністю.

Звісно, бажання прожити ще бодай день палало в його серці. Так не хотілось прощатись з ним… Бачити його смерть в муках, а знаючи це «створіння» – воно точно почне з мерзенних катувань і не бачити їм спокійного кінця.

Проте навіть це ліпше – ніж знову стати його рабами. В наступному житті: хай вони понесуть своє покарання за всі злочини, нічого не пам’ятатимуть опісля, і навіть не зустрінуться ніколи. Все одно це у тисячі разів краще. Ще лишатиметься мізерна надія. Може через сто років чи через тисячу, боги зглянуться і дозволять знов обійняти його сонце.

Він цілком готовий поставити на цю примарну можливість.

[Ахахахахахахахахахахахахаха]

Довгий, шалений сміх роздався в їх головах, дратуючи кожен нерв.

[Ну що ти. Твої слова розбивають моє серце.]

— Було б чому розбиватись. — Крізь зуби процідив Марк.

Раптом пролунав скрип і важкі двері у святилище відчинилися. За ними стояла дівчинка, тримаючись за холодну ручку.

Марк широко розкрив очі, не розуміючи чому вона тут? Вони ж навмисно лишили її у штабі. Не треба цій дитині зайвий раз контактувати з вічним полумʼям! А провести ритуал вони могли й у двох з Тео.

— Лілі!

Не стримав пориву чоловік. Він хотів запитати: «що ти тут робиш?», але слова застрягли в горлі після побаченого.

Дівчинка повільними кроками прямувала прямо до них, але в її рухах було щось дивне, неправильне, механічне, наче вона під контролем.

[Гадаю куди краще залучити всіх можливих стовпів.]

«Що відбувається?»

[Невже забули, що нещодавно власноруч відкрили мені доступ до цієї печаті. Вона вкриває весь Безмовний ліс. А значить – все що на цій території належить моїй волі.]

— Падло… Кхс. — Марк схопився за серце, що несподівано, наче стисло крижаною долонею. Ще і так міцно! Складалось відчуття передсмертної агонії.

[Правда мій контроль розповсюджується лише на тіло. Тому змусити віддати ваші душі не зможу, проте…]

Всі четверо, як один – протягли руки вперед, немов злочинці яких мають закувати в кайдани. І в якомусь сенсі – це дійсно сталося.

Чорне полумʼя вирвалося зі свого місця, з новою силою. Чорні плями затанцювали у повітрі, поступово наближаючись до людей і нарешті торкаючись їх запʼястя.

Полумʼя обпалювало і водночас проникало під шкіру кригою, по самі кістки. Все тіло змокло від поту. Кров горіла зсередини, викликаючи поколювання. Кожну клітинку охопила знайома агонія. І коли чорне полум'я нарешті заспокоїлося – все закінчилося.

Четверо – без сил звалилися на підлогу. Вони швидко дихали поки серце скажено колотило в грудях.

Адріан сидів з опущеною головою, з очей капали фізіологічні сльози. Через що картинка змазувалась, але не настільки щоб не помітити чорне коло, що огортало запʼястя наче браслет.

[Присяга вірності. Чимось схожа на ту, котру дають члени секти при вступі, але з невеличким сюрпризом.]

«Схожа на ту котру дають інші члени секти? Не жартуй! При тій присязі ніхто не проходить через подібні тортури!»

[Ви не можете зрадити мене, а також маєте цілком і повністю підкорятися моїм наказам.]

Адріан щосили стиснув кулаки.

[І так, перед тим як я порину у сплячку, наказую: всіма можливими силами – зупиніть кожного хто спробує наблизитись до цього святилища. Покладіть життя, боріться до останнього, але не дайте жодній істоті завадити мені з пробудженням.]

[Після того, як я прокинусь – ви будете вільні. Обіцяю.]

«Чули. Знаємо».

[О, ледь не забув! Завдяки знятій печаті мій вплив з асимільованими вірянами зріс. Для тебе, мій хлопчик – це особливо неоціненно.]

Тео ледь не розсміявся з цього особливого ставлення до своєї персони.

[Тобі відкрилася рідкісна можливість вийти за межі «людини».]

Від цього голосу завжди віяло неприємним холодом, навіть жахом, але зараз… Він наче химерно посміхався проговорюючи останні слова.

В ту ж секунду дрижаки пробігли по спині кожного. Вони ще не знали, що це за «рідкісна можливість», але серце вже підказувало – нічого доброго не варто чекати.

І справді, все виявилось саме так, як і передбачав Адріан.

Після того, як вічне полумʼя поринуло у глибокий сон, сили кожного – хто колись вступав з ним в асиміляцію суттєво зросли. У більшості з'явилися чорні судини, що свідчили про глибокий звʼязок з енергією вічного полумʼя, котра вирувала в людських тілах.

Тео, котрий останнім часом, здавалося і так досяг максимального приросту сили – дізнався про так звану «межу» і що через неконтрольований потік енергії вічного полумʼя в його тілі – перетнув її.

Саме у той момент він відчув, що щось не так.

Одразу поділившись своїм досвідом з іншими, виявилось, що подібні зміни торкнулись лише його. Марк все ще перебував у межах природних можливостей. Ну звісно, не дарма в той момент – вічне полумʼя виокремило саме Тео.

Нічого не лишалося, окрім як розроблювати план зупинення війська, що наближалось до них. Поки вони обговорювали всі можливі варіанти – минуло півдня.

Зупинившись на остаточному варіанті – вони швидкими темпами прийнялись готуватись до зустрічі «гостей». Розвідка докладала, що ті вже перетнули кордони Фішин, тобто найліпший варіант несподівано перехопити їх – завтра.

Ніч наступила непомітно швидко і в них ще лишилося кілька годин, після завершення приготувань, аби відпочити перед завтрашнім дійством.

Тео, як завжди, прийшов до Адріана в кабінет, аби вкласти у ліжко невгамовного трудоголіка. Без сил пручатися – той не чинив спротиву, коли його взяли за руку і спокійно пішов слідом. Вони мовчали. Надто втомлені для пустих балачок та й нема тем для них.

Вклавшись у ліжечко, його як завжди обійняли, поцілували, ніжно потерли мочку вуха.

Він так звик до всіх цих рухів, що був ладен заснути тієї ж миті. Однак щось заважало. Нав’язлива думка блукала в далечині його голови. На підсвідомому рівні він відчув – «щось не так».

Адріан вирвався з чужих обіймів і різко підскочив. Сидячи, він уважним поглядом зосередився на блідому обличчі навпроти. Він шукав і шукав цю невідповідність. Дивну муку, що не давала серцю заспокоїтись.

«Та що ж це?»

Чим довше він дивився на нього, тим сильніше боліло в грудях.

«Але чому? Хіба щось не так? Так, це неправильно. Що неправильно? Не знаю. Не знаю. Не знаю!»

Він був ладен схопитись за волосся, бо здавалося, що божеволіє. Однак чоловік поруч встиг перехопити його тремтячі долоні.

— Милий. Ну звісно ти помітив. З того дня як зізнався тобі – ти почав все підмічати. — Він поцілував його долоні одну за іншою. — Ти маєш рацію – я змінився.

Тео підняв свої темні очі в яких вже не вистачало чогось дуже важливого. Адріан не смів відвести погляд від тієї глибокої темряви й вслуховувався у кожне слово. І чим довше слухав – тим міцнішим видавався біль у грудях.

— …Я втрачаю себе. — Закінчив пояснення Тео витираючи сльози з обличчя навпроти.

Треба ж таке, і коли він встиг заплакати? Так не схоже на нього.

— На скільки ти при собі?

— Не знаю. — Він зробив коротку паузу, щоб поцілувати його лоба. — Однак, я все ще кохаю тебе.

Короткий блиск чорного меча привернув увагу Левко.

Здавалося: з чого б це? Він вже став свідком тисячі відблисків і навчився не звертати на них увагу. Але цей захопив погляд. Як легке передчуття, що лоскоче душу. Чарівне, потаємне, неминуче.

Раптом, темна магія, що ще секунду тому оточувала пару магів, почала розчинятися. Їх постаті стали яснішими у відблиску місячного сяйва та снігу.

Однією рукою Мері тримала свій меч, кінець якого стирчав зі спини Першого. Його груди пронизалися навстіж. Там, де знаходилось серце.

Чоловік підняв свої темні очі на дівчину навпроти. У них обох не спостерігалося жодного виразу обличчя. Холодні, незацікавлені.

Очевидно – це його програш. А значить і кінець.

Він перевів погляд на Четвертого. А у того цілий вир емоцій відображався на лиці. Хоча молодий чоловік і намагався їх приглушити, заховати за вуаллю примирення. Напевне – йому навіть вдалося. Просто Перший надто добре знав кожну міміку на цьому обличчі, і що та означає.

Швидким рухом руки, Мері витягла меч із чужих грудей.

Лишившись – своєї єдиної опори, Перший почав падати. Тим часом Четвертий – піднявся з місця і швидкими кроками попрямував до нього. Зрештою досягаючи цілі – впав на сніг. Він дивився на звичне бліде обличчя зверху-вниз, а Тео відповідав йому холодним поглядом в якому лишилась сама тінь життя.

Темна магія все ще підтримувала короткі секунди життя в його тілі. Пощастило, вони навіть можуть попрощатися.

Четвертий відкрив рота, неприємний спазм у горлі заважав говорити, тому він ледь чутно запитав:

— На скільки ти при собі?

— Я кохатиму тебе в наступному житті.

Після сказаного – очі Першого втратили свій останній блиск.

Четвертий посміхнувся.

«Так схоже на нього. Навіть у подібному стані піклується про мене».

Він підняв очі на Мері, котра безпристрасно стояла поруч.

На його обличчі так і не зʼявився страх чи відчай. Печалі теж не було. Він здавався спокійним, що надто дивно для подібної ситуації.

— Ти плануєш зчитати інформацію з мого розуму?

— Вау! Як ти здогадався? — Запитала Мері звузивши очі з широкою посмішкою на лиці.

— Це було останнє послання Ко до нашої «гармонічної».

— Ну треба ж таке. Я і не помітила подібного фокусу з її боку, поки гралася з мізками.

Четвертий відпустив холодне тіло Першого. Піднявся, аби стати на одному рівні з дівчиною та розправив руки, демонструючи свою цілковиту покірність.

— Тепер у твоїх руках найцінніший мозок, повний всіх необхідних знань. Тож вперед.

Мері підняла руки та з холодною ніжністю торкнулася його голови. Від цього дотику завмирало серце і волосся ставало дибки.

Уважно вивчаючи обличчя навпроти, вона ледь вклонила голову на бік.

— Хочеш, щоб я була ніжною чи жорстокою?

Хоча і знав, що його чекатиме неминуче, навіть підготувавшись до цього. Однаково – все тіло вкрилося холодним потом. Інстинкт волав про відступ. Хотілося втекти якнайдалі. Але розум розумів – це неможливо.

Четвертий покачав головою.

— Яка різниця чого хочу я? Байдуже обереш варіант, котрий вимагає менше часу.

Так, він правий. За весь період, як вона почала практикувати свої здібності гіда в даній течії – її навички значно покращились.

Вже не потрібно витрачати дні на те, щоб дістати необхідну інформацію, без завчасного пошкодження мозку. Вона може у швидкому темпі отримати всі дані, підтримуючи мозок у здоровому стані. Правда – пришвидшена процедура все ще викликає неймовірні страждання. Мозок просто не витримує подібної напруги й лишається у робочому стані виключно завдяки втручанню Мері.

Не довго думаючи, Мері почала втручання у мозок Четвертого.

Левко спостерігав, як вона, здавалося із ніжністю тримала лице чоловіка у своїх долонях. Але від цієї ілюзії не лишилося і сліду після того, як тіло чоловіка почало здригатися в конвульсіях. На обличчі відобразився нестерпний біль на межі з божевіллям. Його очі закочувалися, а з усіх дір проступали тоненькі доріжки крові.

Певне він би хотів вирватися з цієї диявольської хватки, але чомусь навіть не намагався. Чи просто не міг? Тіло вже не належало йому, не слухалось. Повністю отруєне нею.

Нарешті «це» закінчилось. Левко не знав, як назвати те що робила з Четвертим Мері, окрім як – «це».

Вона відпустила чужу голову і тіло чоловіка одразу звалилося на сніг. Його ноги вже до цього розм’якли, втративши будь-яку силу. А після того, як Мері закінчила своє втручання – мозок Четвертого втратив останні стимули, що дозволяли підтримувати життєдіяльність.

Два мертвих тіла лежали поруч, перед нею, заглиблені у шовковисті сніги. Та спостерігаючи за ними в її очах не знайшлося місця для жодної емоції.

Мері розвернулась і попрямувала у бік Левко. Той вже встиг більш-менш відновитися. Навіть власноруч піднявся і стояв, спостерігаючи за тим, як вона підходить до нього.

Вона підняла погляд на хлопця і на дівочому обличчі зʼявилась широка посмішка, а очі заблищали радістю.

— Ну ти звісно даєш! Я ж говорила не лізти. Не послухав і потрапив під удар. Знаєш, якби Перший не був зайнятий мною, а ти становив небезпеку, то від тебе не лишилося і сліду.

Левко не міг нічого сказати у своє виправдання. Не тоді – коли його наміри не виправдали себе, навіть більше – він втрапив у халепу.

Побачивши вдумливий вираз обличчя з ноткою самокопання хлопця, Мері зглянулась і енергійно поплескала того по плечу з усім завзяттям.

Згадуючи нещодавню розмову з вже покійним Четвертим, Левко перевів погляд на веселу, з виду, Мері. По ній і не скажеш, що втратила емоції чи відчуття.

Невже Четвертий збрехав? Хоча… Як він міг? Контракт не дозволив би та і той образ дівчини, котрий він спостерігав не так давно – все ще лишався у його памʼяті яскравим спогадом.

Фальшивка…

— Ти переграєш. — Їх погляди зустрілись коли він сказав це. — Якщо зчитала спогади Четвертого, то маєш знати – він все розповів.

Мері продовжувала дивитись посміхаючись. Але це не пройняло серце опонента. За секунду, маска злетіла з її обличчя, на якому лишилась байдужість.

— Оу, сподівалась ти не повіриш його словам. — Вона перевела погляд у бік мертвих тіл. — Певне контракт тому вина, але я мала спробувати. Що тут скажеш, не очікувала, що мене розкриють.

Левко провів пальцями по своїй голові, відкидаючи волосся назад. Всередині вирувала купа думок, що ніяк не хотіли знайти своє місце.

— Ну і навіщо приховувала? — Злетіло з його губ перше запитання. І тільки-но думка набула форму слів він і сам знайшов відповідь. — Не хотіла, щоб дізналась «вона».

В червоних очах не знайшлося відповіді – сама порожнеча.

— Не тільки. — Мері знизила плечима. — Для початку – мій стан не має значення і ніяк не завадить основній місії.

— «Не завадить основній місії». — Повторив Левко, після чого нахмурив брови. — А що потім? Як ти збираєшся жити з «цим» після місії?

— Нема ніяких «потім». — Немов саме собою зрозуміле відповіла вона.

Його очі розширилися, а кулаки міцно стиснулися до хрусту.

— Як це «нема»?

— Дізнаєшся пізніше. Нема сенсу витрачати на це час зараз. — Вона відсторонилася і почала відходити. — Потрібно негайно направити усіх Мандрівників до святилища вічного полумʼя.

Від нього в чергове відвернулися, залишили на самоті з невідомим. І роби, що хочеш, розбирайся як знаєш. Раніше він терпів, завжди пропускав це повз, приймав, але не зараз.

Чомусь нестримна хвиля емоцій охопила його тіло. Вирвалась із далеких глибин, давно похованих його минулим «я». Левко схопив Мері за руку. Вона озирнулась і зустрілась з гарячим поглядом повним гніву, роздратування і печалі?

Це дивувало. Чесно, подібна реакція нормальна для Вікторії, але не для нього. Зазвичай він реагує не так…

— Прошу вибачення, вельмишановна принцесо, але ми поговоримо зараз. — Крізь зуби процідив він, з останніх сил стримуючи емоції, що виривалися. — Що означає – «нема ніяких потім»?

Стоячи так, спостерігаючи за ним, аналізуючи – Мері спершу мовчала, певне розмірковуючи, але згодом таки відповіла, вважаючи, що краще задовольнити цю потребу хлопця аби перейти до більш нагальних справ.

— Якщо коротко: завтра Мандрівники мають запечатати вічне полумʼя. Печать вимагає нашого жертвоприношення. Тому і немає «потім» – ми помремо.

Залишивши Левко у ступорі після почутого, Мері вирвала руку із захвату.

— Якщо хочеш детальніше, то обговоримо коли всі зберемося. Зараз на це нема часу.

Вона заплющила очі. Повітря навколо стало щільніше – це відчувалося шкірою. Порив темної енергії – стрімко вирвався з її тіла, розлітаючись у всіх напрямках. Через деякий час – вона розплющила очі, дістала сферу звʼязку зі своєї кишені. Після коротких спалахів та нарешті засяяла у всю міць – повідомляючи про вдале зʼєднання.

— Є хто живий?! — Бадьорим голосом запитала Мері, вириваючи Левко із шокованого стану.

— Твою ж! Тут нема звʼязку, як ти? — Стефан не міг опанувати здивування. — А хоча забудь… Знаю я твої штучки…

— Хе-хе. Часу обмаль, завтра після заходу сонця вічне полумʼя остаточно пробудиться. Треба разом дістатися святилища.

— Ми як раз на шляху туди! — Запевнив Стефан.

— Це ти так думаєш, орієнтуючись на ту гору. — Із сумнівами в голосі відзначила Ліора.

Судячи з контексту вони явно йшли разом.

— Ми йдемо в напрямку двох Мандрівник, котрих засікла моя магія — Повідомила Кріс. — Гадаю це ви: Стефан та Ліора.

— О! Нас знайшли?! — Не могла і не збиралася приховувати радості Ліора.

— Певне так, бо я тут один Мандрівник, зі мною лише Левко. — Мовила Мері. — А що стосовно інших?

— Ми тут! Разом з Кріс! — Вигукнула Вікторія.

— Так, хоча і розділилися на деякий час – нам пощастило зустрітись. — Додала Софія. — І ми як раз розшукували: Стефана, Ліору, Мері та Левко. Та не знали хто ті двоє Мандрівників, що відносно недалеко від нас.

— Тепер знаєте! — Ліора радісно засміялася.

— Я відчуваю, де знаходяться ваші сфери звʼязку. — Роздався мелодійний голос Мері. — І вже так вийшло, що Стефан з Ліорою, дійсно найближчі до нас. Тож пропоную зустрітися біля них.

— То нам стояти на місці? — З ледь помітним сумом запитав Стефан. Невідомо чому, але йому явно хотілось самотужки дістатись цілі, можливо щоб довести свої чудові навички відчуття простору.

— А ти кмітливий, еге ж? — Підколола Мері.

— Ти!

Не встиг Стефан вибухнути гнівом, як у розмову втрутилась Ліора:

— Ми чекатимемо вас на місці!

Дійшовши спільного консенсусу – розмову завершили. Мері повернулась до Левко, котрий все ще не міг прийти в себе.

— Сподіваюся нещодавня розмова про мою «особливість» лишиться між нами. — Вона мило посміхнулася.

— Та ти знущаєшся...

У Левко стиснуло серце від невідомої емоції.

— Аж ніяк. — Запевнила його Мері. — Все-таки Вікторії краще до останнього вірити в цю ілюзію. — Вона поплескала хлопця по плечу, поки її посмішка ставала ширшою. — У спостерігача нема причин втручатися у мої справи, чи не так?

Почувши ці слова – він застиг. Не міг ворухнутися. Вона щойно провела межу між ними. Не те щоб вперше. Вона часто так робила та і він теж. Це нормально. Завжди так було, але чому зараз так неприємно? Чому всередині все перевертається від її холодної жорстокості до нього?

Все як завжди, і все так і має бути. Вони чужі один одному – незнайомці, що вимушено працювали разом. Трохи зблизились, але не на стільки, щоб посягати на щось, чи вимагати чогось від другої сторони.

Тоді чому всередині все так стискається від погляду цих холодних очей?

— Думаю варто ще раз перевірити поточне місце Стефана з Ліорою, як ніяк вони вже деякий час рухались. — Запропонувала Софія.

Кріс кивнула у згоді, після чого заплющивши очі, сконцентрувалася на навколишньому середовищі. Тим часом Софія – без зайвих слів підійшла до неї, торкнулася плечей і почала допомагати своєю магією.

Вони працювали разом, як злагоджений механізм – досягаючи найвищої ефективності.

Стефан притулився до ближнього стовбура, склавши руки на грудях, коли його вдумливий погляд піднявся до гори. Ліора слідувала його прикладу, прийнявшись спостерігати за зорями. Робити однаково нічого.

Через деякий час Стефан важко видихнув, тим самим привертаючи дівочу увагу.

— Що таке? — Здивовано запитала вона, відриваючись від спостереження небесних тіл.

— Та так… Просто задумався – скільки нам доведеться їх тут чекати…

— Всяко краще ніж блукати й в результаті загубити один одного.

Стефан знов важко видихнув.

— Знаю… Просто, бездіяльність – нестерпна. Особливо, коли розумію, що на нас чекає завтра. — Він раптово скуйовдив своє кучеряве волосся. — Дурні думки, то і справа лізуть в голову.

— Розумію…

Її плечі опустилися, а обличчя прийняло меланхолійний вигляд. Через що Ліора вже не здавалась такою впевненою в собі, а навпаки – повною слабкостей, що тягарем лежали на надмірно тонких плечах.

— Та невідворотне – неминуче.