Час, коли злітаються стерв’ятники

Оповідання мене справді вразило - не тільки атмосферою, а тим, як ви працюєте з метафорами, переходами, ритмом. Сцени переходу влади, містичної передачі сили, емоційне перевантаження героїні - усе це не просто описано, а пережито. Алія - не супергероїня, а людина з тонкою душею. І саме це робить її такою сильною. Діалоги живі, з тонкою лінією недомовленостей. Символіка - багатошарова. Стерв’ятники, які рвуть землю, як хижі спогади, - це окремий вид поезії в прозі. Особливо сподобалося завершення з юнаком - спокійним, гідним, майже поза часом і простором. Дякую за текст, що лишає осад. Не болючий - а вражаючий.

Дуже дякую за Ваш відгук!

Взагалі ця робота більше нагадує вступ до повноцінного роману з розбором кожної деталі. В оповіданні все змазано та є моменти, де переказ передісторії за швидкий

Першочергово так і планувалося насправді, але зрештою перетворилося на оповідання

То у вас ще попереду роки творчості) може і переросте

вірю в це)

Вітаю. Прочитала ваше оповідання та хочу поділитися враженнями. Загалом мені було цікаво, я добре бачила кожну описану деталь і героїв. Не хотілося кидати читати. Проте були й моменти, що здавалися недопрацьованими чи не логічними. Перейду до розбору. Читаючи на початку, де дівчині снився сон (і читач ще не знав, що то сон) малювалась картина звичайно кладовища, можливо з готичними нотами та в стилі старих темних романів. Далі, коли вже чітко сказано, що це був саме сон, читача переносять у реальність. І от тут питання: а якою є ця реальність? Так, дівчина відвідує академію, але вони існують сотні років, який саме проміжок часу? (Парасольки та парки так само не обовʼязково можуть бути привʼязкою до сучасності). Бо від враження, яке склалося на початок є відчуття наче це досі часи королів/правителів. Я розумію, що світ вигаданий й проміжки часу там можуть бути власні. Проте навіть в них є майбутнє/минуле і т.д.. І тільки в моменті, коли дівчина зі своїм новим знайомим сідає в авто стає зрозуміло на якому моменті розвитку цей світ. Він — сьогодення в сенсі технічного розвитку. Мені здається, що після досить атмосферного опису кладовища можна було одним реченням додати щось про телефон, може громадський транспорт, щоб читач одразу зрозумів, що/де/як. Бо от у мене виникли труднощі зі створенням загальної картини. Саме через атмосферу, задану на початку збивається сприйняття подальшого тексту. Тим паче імʼя героїні звучить не в сучасному стилі. Тому знову ж таки сприйняття часового проміжку ламається. Другий момент із зауваження до сюжетних умов та деталям. Написано, що віщунка та глава роду (глава роду знову наче не про сучасність) помирають в один день. Владлен вже помер і героїня бачить це у сні. Виходить, що і дружина Владлена мала б померти. Як же їй вдається віщувати своєму правнуку про героїню? Вона, певно, робила це до того, як померти, але ця деталь також не вказана. «Брат дружини молодшого сина» — спочатку здалося, що це жарт, але ні, все серйозно. Формулювання такого родства викликає бажання засміятися та відволікає від читання. А ще дуже складно розуміти що ж то за родич. Треба уявити молодшого сина, потім його дружину, а вже потім те, що в неї є брат, і добре, що ви не додали сюди уточнення старший, бо була б ще більша санта барбара. Хоча далі починається справжня мексиканська драма з усіма цими родоводами й подібним, тобто ви берете велику кількість людей та звʼязки між ними та вписуєте це в один малюсенький абзац. Від цього сприйняття кожного героя втрачається, вони змазуються та перетворюються в кашу, як ось 278490405 ця цифра, яку ви точно не прочитали зараз) Мотивація героїні влазити в цю сімейну драму? Дивіться, уявляю себе на місці героїні, що б мене мотивувало в ці всі інтриги та скандали вступати? Сила? А хіба сила не дорівнює відповідальності? Тим паче «Вся сила людства» (як пафосно). Інфантильна думка, що можна повернути час назад й врятувати батька? Що ж, люди вмирають. Література має хоча б показувати, що важливо саме прийняти смерть близької людини, що з цим можливо справитися зараз без бажання повернутися в минуле та все змінити. Бо це слизька доріжка в сенсі психології людини. Але добре, приймемо це за мотивацію гг. Вся оповідь до певного моменту від третьої особи з зануренням в голову дівчини. Але якби від її обличчя. Також все, що відбувається довкола ми бачимо очі, а дівчина та слухаємо її вухами, хоч оповідач і третя особа. І тут: «Борис не був наступним главою і хоч би що він робив, подібне не змінить його долі» — дякую, капітане, без цього пояснення ж точно не було зрозуміле настільки очевидна річ. Так от. Чий це голос? Всезнаючої третьої особи, якої раніше тут не було. Хто пустив?! Що саме робить ця велична сила? Яку користь вона приносить родині чи світу? Нагадало «50 відтінків…», де герой був мультимільйонерськиммільярдером, де постійно наголошувалося на його багатстві й жодного слова про те, в чому саме полягати його бізнес, що він таке робить?

Я думаю, ви зрозуміли, чому цей коментар настільки непристойно довгий. Бо я намагалася як читачка розібрати деталі, щоб спрямувати авторку на вдосконалення та поліпшення своєї майстерності. Натхнення й уваги на подальші роботи.

Дуже вам дякую!

Аплодую сцені, коли Борис ріже собі око - і.... ніякої містики не стається👏 Мені оповідання сподобалось, атмосферно і моторошно)).

дуже дякую! )