Розділ 1. ЯН

Кромлех кличе мене. Сотнею, тисячею голосів будить зі сну.

Біль і страждання, і вторгнення в місце, яке я зобов’язався оберігати п’ять років тому.

Дольмени сховані надійно. Старовинним ритуалом і замовлянням, що не втратили своєї сили навіть через сотні років. За час моєї «служби» ще не траплялося жодного серйозного порушення. Але я завжди повинен бути готовий запобігти будь-якому лиху, що загрожує стародавній святині. Така моя місія і мета існування. Я вартовий. Хранитель, прикликаний захищати місце сили... Святилище, що повернуло мене колись до життя і водночас забрало його собі в служіння...

Дорогу через ліс я знаю напам'ять і, підкоряючись поклику, долаю хвилин за двадцять. Швидкість, а ще пробудження внутрішнього вогню, допомагають знайти потрібне місце швидко та безпомилково.

На галявині з менгіром встромлені два саморобні смолоскипи.

- Ха, цей порушник ще й вирішив дотримуватись якоїсь ритуальності!..

Відволікшись на секунду, чую звук непоміченого до цього моменту авто, що від'їжджає. Це біля підніжжя пагорбу, зі зворотнього боку від мого шляху. Наблизившись нарешті до самого святилища, бачу фігуру на центральному камені-вівтарі – нерухому дівчину. Дивно, але абсолютно вільну. Ні мотузок, ні кайданів. Руки її широко розкинуті та звисають з обох сторін кам’яної брили. На зап'ястях - глибокі різані рани, кров з яких стікає по древніх каменях. Я знімаю незнайомку з жертовника, водночас підіймаючи її руки. Намагаюся розстебнути на собі ремінь, щоб перетягнути вени та зупинити кровотечу. Це я вмію. Рятувати людей. Медуніверситет, три роки інтернатури в Німеччині, а потім ще й робота тут, на батьківщині... Десятки врятованих. До тієї фатальної аварії…

Аж раптом уловлюю стогін. Дівчина розплющує очі. Неможливо зеленого кольору та глибини. Полум’я, що ще не до кінця замовкло у моїй крові – прокидається з новою силою!

- Дідько, я ж так її обпечу!

Сорочка на мені вже починає тліти. Намагаюсь відсторонитися і заспокоїтись, але цієї миті незнайомка раптово торкається рукою моєї щоки. Те, що відбувається в цей момент, немов удар чи вибух. Нестерпний біль і водночас чиста насолода! А ще відчуття, що сила з моїх вен, і з мого тіла починає перетікати в долоню дівчини. Як у сполучену посудину... Страшні рани на її тонких руках зникають на очах. Навіть швидше, ніж магія вогню здатна виліковувати мої травми.

Вогонь у мені спалахує з ще більшою силою, намагаючись захистити, зцілити, компенсувати втрату енергії. І краєм ока я бачу, що він не завдає ніякої шкоди, але вільно переходить у тіло незнайомки, що долонею утримує моє обличчя. Ні, не утримує, відсторонитись я вже сам не можу і не хочу! Здається, що роз'єднай нас – одразу зникну, розсиплюсь на молекули та перестану існувати фізично… Але в цей момент у затуманених очах дівчини з'являється усвідомлення і, здається, страх . Вона сама опускає руку, знову втрачаючи свідомість у моїх обіймах.

Я ж, теж практично безсилий, привалююся спиною до вівтаря.

Скільки минає часу? Хто його знає. За моїми відчуттями, хвилин десять-п’ятнадцять, коли я нарешті приходжу до тями. Підводжуся і оглядаюся. Начисто випалене коло навкруг вівтаря, на каменях - сліди крові та кіптяви від вогню. ЇЇ крові та мого вогню. Але чи мого вже тільки?

Незнайомка лежить на боці поруч. Мабуть, я впустив її, коли в голові затьмарилося. Оглядаю її руки – порізів вже немає, на їх місці лише тонкі смужки-шрами, що злегка димляться. Хто ж ти така? Невинна жертва якогось ритуалу? Підступна відьма, що заманює у свої тенета? Ймовірно. А може й ні. Єдине, що інтуїтивно-підсвідомо знаю та відчуваю в цей момент – ЗЛО, яке я був покликаний зупинити сьогодні – НЕ ВОНА…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.