Розділ 4. МІРА

Глава 4

МІРА

Зручно вмостившись на дивані перед каміном, я спостерігаю, як Ян уміло та швидко його розпалює. Це там, за вікном, шумить вітер і ллє дощ, там у пітьмі зовнішнього світу трапляються різні біди та негаразди, там існує жорстокість, брехня, зрада… Але тут, наче в тихій гавані, захищеній від штормів реальності, серед приглушеного світла й тепла – все по іншому - затишно, спокійно, довірливо… І не зважаючи на те, що емоції та думки Яна закриті від мене, підсвідомо, не як у випадку з Ніною, коли я просто не звертала увагу й не задумувалася, цього разу я точно знаю – нічого лихого не трапиться…

- Я заварю ще кави? Або ж можу запропонувати щось поміцніше. У мене тут є непоганий віскі…

- Ні, віскі не потрібен, я зазвичай намагаюся не пити алкоголю, щоб не втрачати самоконтроль. Як ти сам бачив – це загрозливо… Краще кави…

- Без проблем, джезву можна поставити прямо на решітку в каміні, щоб повертатися на кухню. Так буде швидше.

Наповнивши горнята ароматним напоєм, Ян сідає поруч і я кожною клітинкою шкіри відчуваю хвилю тепла, що йде вже не тільки від вогню в каміні, а й від чоловіка біля мене… Ось тепер вже точно не замерзну)

- Яне, а можна я задам питання?

- Давай, думаю, у тебе їх теж вже достатньо зібралося

- Ти розпалив камін сірниками, як звичайна людина. А як же твоя сила, здібності? Я ж пам'ятаю весь цей вогонь, яким ти управляв учора вночі!

- Хм, цікаве зауваження… Та камін – це лише незначне, побутове питання. Я розпалив його звичайним способом, бо він не вартий того, щоб будити мій внутрішній вогонь…

Але ти продовжуй, про мене ми ще встигнемо поговорити…

- Добре, як скажеш

Після мого народження все виховання та догляд за мною взяла на себе мамина подруга, Софія. Також вона мала своїх двох власних дітей - старшого сина Єгора та молодшу доньку Лізу. Тітка Соня дуже прив'язалася до мене та виховувала, як власну дитину з мовчазного схвалення дідуся. Той дуже цінував її і, хоча офіційно, ця жінка була лише кимось на зразок економки та куховарки на зарплаті в нашому домі, її думки та зауваження були для діда безапеляційними.

Чоловік Софії заробляв ловом та продажем риби, а у вільний час любив прикластися до пляшки. І якось, будучи напідпитку, заснув із цигаркою в ліжку. Їхній старенький будиночок разом з ним згорів вщент. Добре хоч, що в цей час нікого, крім нього, там більше не було. Тітка Соня з дітьми якраз були у нас. Дідусь практично завжди був у роз'їздах, а я після школи зазвичай любила поблукати на урвищі з фотоапаратом, іноді навіть забуваючи поїсти... Тому, за словами Софії, потребувала регулярного нагляду, незважаючи на мої тодішні 13 років.

Після трагедії дідусь запропонував своїй помічниці з дітьми оселитися в нашому домі. Великий старий будинок, з його вічними протягами та скриплячою підлогою, ніби ожив і відродився після цього. Немов той старий пес, якого на схилі років вирішили забрати з притулку до родини.

Саме ці дні запам'яталися мені, як найщасливіші та найспокійніші. Тітка Соня постійно пекла всілякі смаколики, вчила мене в'язати та вишивати (адже дівчинка, майбутня наречена,за її словами, першочергово повинна бути гарною господинею, а не лише носитись берегом з фотоапаратом та витрачати всі свої кишенькові гроші на друк фото). А ми з Єгором тоді саме так і чинили. Іноді навіть прогулюючи уроки, бо навчалися разом в одному класі. Він був старший за мене всього на півроку й завжди підтримував у моїх авантюрах, захищав від усіх і вся…

- Був? Значить…

- Він помер 7 років тому, - мій голос зрадницьки ламається - а я поїхала до Києва...І більше додому не поверталася…

- Вибач, це було нетактовно. Але, така вже моя професійна звичка - уточнювати по мірі отримання інформації. Я лікар. Хірург. Був ним, принаймні…

І знову, ніби тінь набігає на обличчя Яна, роблячи його суворим та сумним. Я зчіплюю руки замком, щоб вгамувати в них тремтіння, яке завжди приходить зі спогадами про Єгора та намагаюся відволікти співбесідника:

- Здається, у нас обох є своя сумна історія та свої тернисті дороги, що привели зараз до цього місця та до цих подій. Але те, що вже сталося, ми змінити, на жаль, не в змозі. Можемо тільки жити далі, щоб пям'ятати та, наскільки можна, не повторювати вже зроблених помилок…

- Так, дуже влучно сказано. Навіть додати нічого… Що ж, це ж не вся твоя історія? Як ти взагалі зі столиці потрапила сюди? Якщо ти не звичайна туристка, а на місце святилища тобі провели… І потім, що це був за ритуал, який я перервав?

- О, так, багато ще чого трапилося – слухай…

Отже, я приїхала до столиці 7 років тому. Перед від'їздом у нас із дідом відбулася прощальна і, мабуть, найдовша за все моє життя, розмова. Він вручив мені ключі від новенького авто, такий собі подарунок до вісімнадцятиріччя і віддав кулон, а ще, як виявилося, на моє ім'я із самого народження був відкритий рахунок у банку і тепер, після досягнення повноліття, я отримувала до нього доступ. Ну просто здійснення мрій всіх дівчат, що зібралися підкоряти столицю! Адже ще на початку літа того року я пройшла співбесіду, склала іспити і вже була зарахована до столичного вузу. Збиралася вивчати журналістику... Та головною моєю метою було все ж вдосконалення фотонавичок. Хотілося навчатися у справжніх майстрів, ходити на виставки, майстеркласи, брати участь у цікавих зйомках…

Та, як ти вже зрозумів, мої здібності не обмежуються лише емпатією. Вона якраз, настільки природна частина мене, що я ніколи не відчувала труднощів із використанням цієї сили. Адже непогано, коли ти здатна відчувати справжні почуття оточуючих - ніхто не може тебе обдурити, ти завжди знаєш правду, якою б непривабливою вона іноді не виявлялася ... Звичайно, є винятки - люди із захистом від читання емоцій, ось як ти, наприклад. А ще ті, що використовують для цих цілей певні амулети... Хоча таке я теж зустрічала поки лише раз...

Але, крім емпатії, у 18 років я зовсім несподівано отримала ще деякі здібності…

Я знову зупиняю свій монолог, намагаючись підібрати правильні слова.

Мій візаві, дякувати Богові, просто мовчки дивиться і чекає продовження, поки що не ставлячи запитань і ніяк не коментуючи сказане…

Видихаю і нібито стрибаю з пірсу у невідому глибину…

- Я здатна поглинати життєву силу та енергію людей. А у тих, хто володіє надздібностями, як вчора вночі з'ясувалося – на деякий час ще й їхній дар. І ця запозичена енергія здатна виліковувати будь-які мої травми чи рани… Втім, ти сам усе бачив…

Але я намагаюся не робити цього. Дуже намагаюсь. Іноді це буває так складно! Особливо, коли зла, налякана чи відчуваю фізичний біль. Тоді я не можу контролювати цю силу. Це насувається ніби напад несподіваного безумства, наче раптова невгамовна спрага і тоді лише крихітна часточка мене усвідомлює все, що коїть. Я змогла зупинитися вчора вночі з тобою, на галявині, але не знаю, чи моя це заслуга, чи просто я була занадто слабка від втрати крові…

- Так от воно що...

Ян перериває мовчання і я внутрішньо стискаюся та з острахом чекаю на його реакцію. Як на вирок.

- Тепер, коли ти знаєш, хто я така, що я таке... Наскільки я небезпечна... Я зникну якнайшвидше. Але можна, це буде вже вранці, машини в мене тепер немає, а дороги я зовсім не знаю, та й шлях через ліс уночі ... - я плутано намагаюся ще щось сказати, але Ян раптово обхоплює мене руками за плечі, перериваючи мою безладну промову…

- Почекай! Зупинись і послухай тепер мене!

- Я...

- Тихіше, тихіше, дівчинко, заспокойся! Так, я бачив і навіть, що вже там говорити, відчув на власній шкурі вночі, на що ти здатна, але ж, незважаючи на це, приніс сюди, до свого дому! Ти не зло, це я можу сказати точно, повір мені. Я здатний відчувати та розпізнавати темряву. І я певен, вчора, вогонь привів мене врятувати не лише святилище, а й ТЕБЕ! …

…коли саме хтось стає тобі по-справжньому близьким? Скільки для цього потрібно часу? Рік, 10 років, усе життя? Чи достатньо кількох годин, проведених разом, щоб усвідомити, що перед тобою споріднена душа?

Зрозуміти - ця людина ніколи не зробить тобі боляче, ненавмисно чи навмисне, ніколи не зрадить, і ніколи не поставить власні інтереси та бажання понад твоїх?

Не так давно я була впевнена, що вже зустріла того, хто зможе прийняти мене, такою, яка я є. Я помилялася... Це відбулося лише сьогодні…

Замовкнувши, я дивлюсь на Яна та киваю, неначе заворожена. Тембром його м'якого голосу, блиском темних очей, переконливістю та впевненістю слів.

- Вибач, я не повинна була розклеюватися, але в останні дні стільки всього сталося - із жалем перериваю цей прекрасний момент…

Ян опускає руки й зітхнувши, немов прийшовши до тями, неохоче відсувається.

- Так… І все ж таки я хотів би почути продовження… На початку розмови ти згадала про подругу, з якою приїхала сюди. І що саме ця дівчина пролила твою кров на жертовник із якоюсь особистою метою .

- Її зовуть Ніна. І вона моя сестра по батькові, але дізналася я про це тільки сьогодні вночі, вже на вівтарі ...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ксенія Демиденко
15.05.2022 17:28
До частини "Розділ 4. МІРА"
Люблю я містику і різні загадки з відьмами та незвичними дарами, хоча сама пишу переважно реалістичні твори. Цікаво подано і початок, і розповіді від різних персонажів, сюжетна таємниця теж чіпляє і змушує читати далі.