Розділ 2. МІРА

- Кава відмінна. Те, що зараз необхідно…

Я чесно намагаюся розпочати розмову. Пильний погляд глибоких темно-карих очей чоловіка навпроти та його мовчання починають нервувати.

Він неможливо спокійний. І я не чую його емоцій, хоча звикла, що почуття та думки співрозмовників буквально кричать у моїй голові, і відсторонитися буває дуже важко… Особливо у спілкуванні тет-а-тет.

- Кава? Так, смачна кава – моя слабкість…

Незнайомець усміхається одним кутиком роту та опускає руку до нагрудної кишені сорочки.

- Це твоє? На протягнутій чоловічій долоні кулон – гладкий срібний диск, розділений на 4 частини, у кожній із секцій ще по декілька додатково вирізаних рисочок, а посередині - великий овальний камінь. Непоказний, тьмяно-сірий, вкритий внутрішніми тріщинками, при певному нахилі - він спалахує яскраво-синім полум’ям із зеленуватими іскорками.

- О, мій кулон! Спасибі!

Мабуть, шнурок порвався, і вночі я його загубила, поки Ніна тягнула мене на вівтар.

— Це дуже важлива для мене річ…

- Вірю. А зараз слухаю. І краще нехай усе сказане тобою буде правдою. Для тебе – точно краще…

- Стривай, спершу скажи хоч як тебе звати?

- Можеш називати мене Яном.

- Яне, ти нормально себе почуваєш? Голова не болить?

- А повинна? Після твого лагідного дотику? Так?

- Повинна! Ти міг би бути зараз взагалі мертвим або в комі!

- Мене не так легко вбити, хоча, не заперечую, ти старалась!

- Я не навмисно, зрозумій! - стає чомусь дуже прикро і хочеться виправдатися . - Я все поясню і розповім. Але спочатку – просто дякую. За порятунок! У наш час і для мене – це така рідкість… Ти ризикнув допомогти незнайомій людині і постраждав сам. Або міг постраждати.

- Що ж, давай вважатимемо, що це мій обов'язок. Або робота. І відмовитись я не міг… А от чи правильно вчинив – сподіваюся, ти це мені зараз поясниш…

- Тоді слухай… Думаю, для повної картини треба розповідати все з самого початку… Я, звісно, постараюся переказати все стисло, але це досить довга історія…

- Можеш починати. Нам поспішати нікуди.

І я, яка сім останніх років уникала, наскільки це взагалі можливо, будь-яких відвертих розмов з незнайомцями, за винятком Ніни, починаю свою сповідь…

Мене зовуть Міра. Я народилася і перші вісімнадцять років життя прожила біля маленького приморського селища. З рідних у мене був лише лідусь Олександр. Моя мама, його дочка, померла при моєму народженні. Батька я ніколи не знала. Як і бабусі, якої не стало ще коли дід був молодим.

Тебе паранормальним не здивуєш, як я розумію, тому просто уточню, що всі жінки в моєму роду завжди володіли деякою здатністю читання, розуміння і навіть почасти управління чужими емоціями та почуттями. У мене також є цей дар. Зараз це називають емпатією. Але кілька сотень років тому таке вважалося відьомством і знищувалося на багаттях інквізиції. Тому власниці подібних сил змушені були приховувати свої здібності. Кулон, що ти мені віддав, до речі, сімейна реліквія, яка завжди передавалася від матері до дочки. Тому він для мене такий цінний. Як зв'язок поколінь.

Але повернемося до мого життя... Дід володів невеличким бізнесом по експорту та продажу дорогоцінного каміння. Я ніколи не мала особливо близьких відносин із ним, але знала - метою його життя до мого народження завжди було забезпечення гідного існування своєї дочки, яка була для дідуся єдиною близькою людиною.

Мама, її звали Анною, росла ніжною тепличною квіткою, повністю захищеною від суворої реальності. Вона теж була емпатом, але її здібності були досить своєрідні й допомагали відчувати мамі лише тварин, людські ж емоції залишалися для неї закритими.

А ще вона чудово малювала. У нас у будинку збереглося кілька картин, написаних нею. І, напевно, моя пристрасть до фотографії і те, що я обрала займатися цим в житті – пов'язані саме з її генами…

- То ти фотограф?

- Так, я працюю в одному невеличкому столичному журналі про природу, культуру та естетику slow-life. Тобі ж знайоме це поняття?

- Так. Я, знаєш, не зовсім абориген! До того ж, уміння неквапливо жити і насолоджуватися навколишнім світом, тут, у горах, це не просто модний, запозичений термін, а справжня реальність.

- Вибач, якщо образила, я всього лише уточняла…

- Забули, я іноді буваю занадто запальним не до місця… давай далі…

Так от, на ту прокляту галявину мене заманили якраз обіцянкою унікальних кадрів, які ще ніхто ніколи не бачив! Травнева ніч, ліс, старовинні кам'яні дольмени у світлі смолоскипів… Я просто загорілася ідеєю зняти все це…

- А ось це було дурною затією. Там не працює техніка. Занадто сильне електромагнітне поле або щось таке. Вирубуються телефони, годинники та й, напевно, камери!

- Я ж говорю – прокляте місце…

– Ні. Це таємне місце сили. Священне для наших предків. І лише завдяки прихованості йому досі вдається залишатися незайманим у своїй первозданності, а не перетворитись на якусь туристичну заманку на кшталт Стоунхенджа чи подібних атракціонів… Порожню декоративну мушлю без жодних ознак життя. Куди натовпами їздять дурні, жадібні та недалекі люди. Топчуть древні камені, де їхні предки молилися і приносили жертви, роблять фото, чекіняться та ставлять геолокації у соцмережах…

- Почекай, не заводься знову, будь ласка. Я теж згідна з такою позицією. Сама не люблю бувати в багатолюдних розпіарених місцях і ходити з натовпом на екскурсії заданими маршрутами. Тому, лише, коли мені сказали, що місце це секретне, я повелася. Моєю метою було просто показати його красу і долучитися до неї.

Я не збиралася ні позначати його на карті, ні, як ти висловився, чекінитись…

– Дорогу до кромлеха знає дуже обмежене коло людей. Хто тобе провів до нього?

- Одна дівчина. За її словами, родина її матері з місцевих мешканців та нащадків жерців святилища.

- І це вона вирішила напоїти жертовник твоєю кров'ю? Колись такими діями просили допомоги чи відповіді у вищих сил…

- О, так, їй якраз і була необхідна допомога... Але давай, я розповідатиму по порядку, і ти зрозумієш все сам...

- Так, звісно, продовжуй. Ти почала говорити за свою родину…

- Що ж, як уже було сказано, моя мама ні в чому не мала відмови. Але при цьому, за словами діда, залишалася доброю і щирою дівчинкою. Улюблена татова принцеса. Вона жила в своєму ідеальному, наївному світі, займалася живописом, мріяла вступити до Академії мистецтв у Києві… Єдиною близькою її подругою була однокласниця Софія.

Будинок дідуся стояв за межею населеного пункту, практично на березі моря, біля урвища. Софія ж із батьками жила у селищі неподалік. Але в нашому будинку проводила багато часу і вважалася практично рідною.

Подруги були «не розлий вода» аж до самого маминого від'їзду до Києва на навчання. Та й потім часто телефонували одна одній та спілкувалися.

Але навіть Софії було невідомо хто ж був моїм батьком...

Мама повернулася додому всього через кілька місяців навчання, на початку зими, вагітна та абсолютно зламана морально. На всі розпитування вона або відмовчувалась, або просто починала тихо плакати. Єдине, що було зрозуміло - людина, яку вона покохала і чию дитину носила під серцем, зрадила і відмовилася від неї. Життя втратило для мами всякий сенс і єдине, що змушувало її вранці розплющувати очі, дихати, їсти, рухатися – була ще ненароджена я.

Вагітність її протікала дуже складно. Здавалося, мамин організм сприймав плід, тобто, мене, як щось чужорідне та всіма силами намагався позбутися його… Дідусь підключив усі свої зв'язки, найняв найкращих лікарів, доглядальниць, організував практично стаціонарні умови в спальні доньки, з якої вона останні місяці не виходила навіть...

Але на початку пологів у мами раптово піднялася дуже висока температура, почалися лихоманка та галюцинації, вона все кликала якогось Марка…

ЇЇ ввели до наркозу, зробили кесаревий розтин. Щойно народжена я була крихітна й навіть не плакала, як розповідала тітка Соня, яка в ту ніч допомагала лікарям. І тільки, коли у її подруги раптово зупинилося серце, та її кинулися реанімувати – лише тоді я вперше закричала…

Маму не врятували... Дід був невтішний, як би банально це не звучало. Напевно потім, щоразу дивлячись на мене, він думав і згадував про свою дочку і, що, можливо, моє народження призвело до її смерті.

— То він не любив тебе?

– Ні, я так не думаю. Він добре до мене ставився, вчив, забезпечував всім необхідним, але був відстороненим, життям моїм ніколи особливо не цікавився. Втрату мами я йому точно не компенсувала.

Тут я зупиняю свою розповідь і роблю ковток кави. Далі буде важко говорити. Розказувати про те, що я заборонила собі навіть згадувати…

- Може зробиш перерву та поїси? Ти ж напевно голодна?

- Так, не їла вже більше доби - невесело всміхаюся я. - І аромат дивовижний ... Ти пробач, якщо моя розповідь довга і втомлює тебе, але без передісторії буде важко зрозуміти, хто я і якими шляхами сюди потрапила ...

Тут уже широко усміхається Ян. Господи, як же проста усмішка змінює обличчя мого співрозмовника. Немов, крихітні сонячні промінчики розбігаються від його очей, стираючи з обличчя холодність з ворожістю, та замінюючи настороженість теплотою… І ось, на секунду, переді мною немов інша людина – світла й відкрита…

- Знаєш, у мене тут рідко бувають гості. А готувати я люблю та трохи вмію. До того ж, у мене не так багато справ. А ось часу – вдосталь…

- На порятунок дівчат, що потрапили в біду та охорону того зачарованого святилища?

Знову посмішка. Здається, мою спробу пожартувати оцінено…

- На це - першочергово. А зараз давай їж… А потім вже продовжимо нашу розмову…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.